Шляхи поліпщення фінансової діяльності підприємства

 

Оптимізація фінансової структури капіталу підприємства є однієї з найбільш важливих і складних задач фінансового менеджменту. Оптимальна структура капіталу являє собою таке співвідношення його власних і позикових джерел, при якому забезпечується оптимальне співвідношення між рівнем рентабельності власного капіталу й рівнем фінансової стійкості, тобто максимізується ринкова вартість підприємства (чи його акцій).

У процесі оптимізації  фінансової структури капіталу варто  враховувати основні особливості  кожної з його складових частин. Власний капітал характеризується наступними основними позитивними особливостями:

1. Простотою залучення,  тому що рішення, зв'язані зі  збільшенням власного капіталу, приймаються фінансовими менеджерами  підприємства без необхідності  одержання згоди інших суб'єктів,  що хазяюють.

2. Високою віддачею  за критерієм норми прибутку  на вкладений капітал, тому  що в цьому випадку не потрібно  сплата позичкового відсотка (відсотка  за кредит).

3. Зниженням ризику  фінансової стійкості й банкрутства  підприємства.

Разом із тим йому властиві наступні недоліки:

1. Обмежений обсяг  залучення, а отже, і можливостей  істотного розширення господарської  діяльності при сприятливій кон'юнктурі.

2. Не використовувана  можливість приросту рентабельності  власного капіталу за рахунок  залучення позикового капіталу (у цьому випадку коефіцієнти економічної й фінансової рентабельності рівнозначні).

Таким чином, підприємство, що використовує тільки власний капітал, має найвищу  фінансову стійкість (його коефіцієнт автономії дорівнює одиниці), але  обмежує темпи свого розвитку й можливості приросту прибутку на вкладений власний капітал (у зв'язку з неможливістю розширення господарської діяльності за рахунок використання позикового капіталу). Позиковий капітал характеризується наступними позитивними особливостями:

1. Досить широкими можливостями залучення (особливо при наявності чи гарантії застави).

2. Збільшенням фінансового  потенціалу підприємства при  необхідності істотного зростання  темпів росту обсягу господарської  діяльності.

3. Можливістю збільшувати  приріст рентабельності власного капіталу (за рахунок забезпечення розширення господарської діяльності).

У той же час використання позикового капіталу має наступні недоліки:

1. Складність залучення,  тому що воно залежить від  рішення інших суб'єктів, що  хазяюють, (кредиторів), що при визначеному негативному іміджу підприємства взагалі можуть відмовити у видачі кредиту.

2. Необхідність надання  відповідних сторонніх гарантій (страхових компаній, інших суб'єктів,  що хазяюють,) чи застави. При  цьому гарантії надаються, як  правило, на платній основі.

3. Зниження норми рентабельності  активів, тому що прибуток підприємства  зменшується на суму виплачуваних  відсотків за кредит.

4. Зниження рівня фінансової  стійкості підприємства, а відповідно  зростання ризику банкрутства.

Таким чином, підприємство, що використовує позиковий капітал, має більш високий фінансовий потенціал свого розвитку й можливості приросту рентабельності власного капіталу, однак утрачає свою фінансову стійкість (при збільшенні далі позикового капіталу коефіцієнт автономії прагне до нуля).

Для виміру сукупних економічних  результатів, що досягаються при  різному співвідношенні власного й  позикового капіталу підприємства, використовується показник "фінансовий лівередж". Фінансовий лівередж вимірює ефект, що полягає в підвищенні рентабельності власного капіталу за допомогою збільшення частки позикового капіталу в загальній його сумі. Для розрахунку ефекту фінансового лівереджу використовується наступна формула:

ЕФЛ = (Ра - ПС) х ЗК : СК,

де ЕФЛ - ефект фінансового лівереджу, що полягає в приросту рентабельності власного капіталу, %.

Ра - рівень рентабельності використання активів підприємства, %;

ПС - ставка відсотка за кредит;

ЗК - сума (чи питома вага) позикового капіталу;

СК - сума (чи питома вага) власного капіталу.

Як видно з приведеної формули, вона має дві складові, котрі носять наступні назви:

1) Диференціал фінансового лівереджу (Ра - ПС), що характеризує різницю між рівнем рентабельності активів підприємства і рівнем ставки відсотка за кредит.

2) Коефіцієнт фінансового лівереджу (ВК : СК), що характеризує обсяг позикового капіталу, що приходиться на одиницю власного капіталу підприємства.

Виділення цих складових дозволяє цілеспрямовано керувати збільшенням  ефекту фінансового лівереджу при  формуванні структури капіталу. Так, якщо диференціал фінансового лівереджу має позитивне значення, те будь-яке збільшення коефіцієнта фінансового лівереджу буде приводити до росту його ефекту. Відповідно, чим вище позитивне значення диференціала фінансового лівереджу, тим вище за інших рівних умов буде його ефект.

Однак ріст ефекту фінансового  лівереджу має визначені межі зниження фінансової стійкості підприємства в процесі підвищення використовуваної частки позикового капіталу приводить  до збільшення ризику його банкрутства, що змушує кредиторів збільшувати рівень ставки відсотка з урахуванням включення в неї премії за додатковий фінансовий ризик. При визначеному (високому) коефіцієнті фінансового лівереджу його диференціал може бути зведений до нуля (при який використання позикового капіталу не дає приросту рентабельності власного капіталу). Більш того, в окремих випадках диференціал фінансового лівереджу може мати негативну величину, при якій рентабельність власного капіталу знизиться (частина прибутку, генерує власним капіталом, буде йти на обслуговування використовуваного позикового капіталу по високих ставках відсотка).

Таким чином, збільшення коефіцієнта фінансового лівереджу  доцільно за умови, що його диференціал  більше нуля. Негативне значення диференціала фінансового лівереджу веде до зниження рентабельності власного капіталу. Розрахунок ефекту фінансового лівереджу дозволяє визначити оптимальну структуру капіталу з позицій найбільш вигідного його використання, тобто виявити границю граничної частки використання позикового капіталу для кожного конкретного підприємства.

Однак розрахунковий  показник граничної частки використання позикового капіталу не завжди відповідає менталітету керівників підприємства (чи його власників) у частині достатньої його фінансової стійкості і рівня ризику банкрутства. З цих позицій поріг граничної частки використання позикових засобів при формуванні фінансової структури капіталу підприємства може бути знижений (природно більш високий рівень фінансової стійкості підприємства буде в цьому випадку досягнуть за рахунок визначеного зниження можливої ефективності використання власного капіталу).

У фінансовому менеджменті  застосовуються два основних підходи  до максимізації маси і темпів нарощування прибутку. Зіставлення граничного виторгу з граничними витратами найбільше ефективно при рішенні задачі максимізації маси прибутку. В першому розділі ця задача була в основному вирішена, але до неї ще прийдеться повернутися. Зіставлення виторгу від реалізації із сумарними, а також перемінними й постійними витратами застосовується не тільки для розрахунку максимальної маси прибутку, але і для визначення найвищих темпів її приросту. Комбінування цих двох підходів у залежності від цілей аналізу дає відмінні практичні результати.

Відповідно до Положення (Стандарту) бухгалтерського обліку № 16 “Витрати”, затверджений наказом Міністерство Фінансів України від 31,12,99 року №318,  визначає роз’яснення значення змінних та постійних витрат на підприємстві. До змінних витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюють прямо пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загально-виробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду. До постійних витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними ( або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності.

Валовий доход від реалізації продукції формується під впливом двох основних факторів: 1) ціни реалізації одиниці продукції; 2) кількості реалізованої продукції. Обоє ці фактора впливають на суму валового доходу: зі збільшенням розміру кожного з цих факторів відповідно зростає і сума валового доходу від реалізації продукції і в остаточному підсумку (за інших рівних умов) - сума балансового прибутку.

На рисунку 1.4 показано механізм формування балансового прибутку від реалізації продукції відповідно до системи аналізу "взаємозв'язок витрат, обсягу реалізації і прибутку".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 1.4 Формування прибутку підприємства

 

Чистий доход від  реалізації продукції (при незмінному обсязі валового доходу) формується під  впливом одного фактора - суми податкових платежів, що входять у ціну продукції. Ця сума визначається фіксованими ставками податкових платежів окремих видів стосовно суми реалізованої продукції - чим вище ці ставки, тим нижче за інших рівних умов сума чистого доходу.

Внесок у прибуток (чи внесок) при незмінному обсязі чистого  доходу від реалізації продукції формується під впливом одного фактора - суми перемінних витрат. Цей фактор впливає на формування суми внеску - чим вище сума перемінних витрат, тим нижче (за інших рівних умов) буде сума внеску, а відповідно і сума балансового прибутку від реалізації продукції.

Балансовий прибуток від реалізації продукції при  незмінному обсязі внеску формується потім під впливом одного фактора- суми постійних витрат. Цей фактор впливає на формування балансового  прибутку - чим вище сума постійних  витрат, тим нижче (за інших рівних умов) буде сума балансового прибутку.

Отже, сумарні витрати  підприємства — як виробничі, так  і невиробничі, незалежно від  того, чи відносяться вони на чи собівартість на фінансові результати — можна  розділити на три основні категорії. Перемінні (чи пропорційні) витрати зростають або зменшуються пропорційно обсягу виробництва. Це витрати на закупівлю сировини й матеріалів, споживання електроенергії, транспортні витрати, торгово-комісійні й інші витрати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2. Аналіз фінансово-господарької діяльності АТ "КИЇВХЛІБ" хлібокомбінат № 12”

 

2.1 Загальна характеристика  підприємства 

 

 

Підприємство АТ "Київхліб" Хлібокомбінат  № 12 за формою власності - колективне, галузь – виробництво та вид економічної діяльності – хлібопекарна промисловість. Воно створене згідно з вимогами Закону України "Про господарські товариства" та Статуту відкритого акціонерного товариства "Київхліб". Дочірнє підприємство в процесі своєї діяльності регулюється:

а) чинним законодавством України;

б) статутом АТ "Київхліб" Хлібокомбінат № 12;

в) своїм Статутом з  урахуванням змін та доповнень.

Повне офіційне найменування підприємства - "Дочірнє підприємство АТ "КИЇВХЛІБ" Хлібокомбінат №12. Місцезнаходження. м. Київ – 146 Ленінградський район, бульвар Р. Ролана, 16. Юридичний статут дочірнього підприємства. Дочірнє підприємство (надалі – підприємство) є правонаступником структурної одиниці (філії) державного підприємства АТ "КИЇВХЛІБ" Хлібокомбінат №12. Основною метою підприємства є отримання прибутку.

Основними видами діяльності підприємства є:

- виробництво та реалізація  хлібобулочних, макаронних, кондитерських  та інших харчових виробів;

- надання транспортних  послуг;

- оновлення та постійна  підтримка на належному рівні  виробничих фондів у відповідності з нормативною документацією;

- впровадження нової  техніки та технології, які відповідають  світовому науково-технічному рівню;

- проведення будівельних,  монтажних, ремонтних та спеціальних  робіт;

- здійснення торгівельно-посередницьких операцій та послуг, реалізації власної продукції та інших товарів через мережу фірмових магазинів, інших торгівельних закладів;

- поновлення і поліпшення  асортименту власної продукції  підвищення її якості, та надання  послуг, за рахунок підприємства.

У серпні 1972 р рішенням виконкому Київської міської Ради народних депутатів у промвузлі Київському тресту хлібопекарної промисловості було виділено ділянку на 3,1 га під будівництво нового хлібозаводу. В березні 1979 р остаточно погоджено й затверджено проект хлібозаводу потужністю 200 тонн хліба та хлібобулочних виробів на добу. Тоді ж Київським виробничим об'єднанням хлібопекарної промисловості укладено договір на підрядні роботи з фірмою "Київінвест". Першу чергу хлібозаводу, потужністю 140 тонн хлібобулочних виробів, здано в експлуатацію наприкінці 1994 р, а через рік державна приймальна комісія підписала акт про введення в дію хлібозаводу загальною потужністю 200 тон хліба та хлібобулочних виробів на добу. Наказом по Київському об'єднанню хлібопекарної промисловості від 15 квітня 1989 р. хлібозаводу присвоєно назву "Київський хлібокомбінат №12".

Майно підприємства складається  з основних засобів та оборотних  коштів, інших господарських засобів  та цінностей, вартість яких відображена  в балансі підприємства. Приріст підприємства здійснюється внаслідок його господарської діяльності за рахунок одержаних доходів, в інших випадках - на підставах не заборонених чинним законодавством.