Прийнятя управлінського рішення в залежності від організаційної структури підприємства

      Ланка управління - відокремлений орган (працівник), наділений функціями управління, правами для їх реалізації, визначеною відповідальністю за виконання функцій  та використання прав.

      Рівень  управління - сукупність ланок управління на певному щаблі ієрархії управління. Рівні управління, поєднуючи різні ланки, характеризують рівень концентрації процесу управління і послідовність підпорядкування одних ланок іншим зверху донизу [5, 53].

      Організаційна структура управління визначається також як склад, взаємозв'язки та супідрядність організаційних одиниць (підрозділів) апарату управління, які виконують різні функції управління організацією (підприємством).

     Таким чином, організаційна структура включає в себе всі цілі, розподілені між різноманітними ланками, зв'язки між якими забезпечують координацію окремих дій по їх виконанню. Тому її можна розглядати як зворотну сторону характеристики механізму функціонування (як процесу реалізації структурних зв'язків системи управління). Зв'язок структури управління з ключовими поняттями менеджменту - його метою, функціями, процесом, механізмом функціонування, людьми і їх повноваженнями, - свідчить про її величезний вплив на всі сторони управління. Тому менеджери всіх рівнів приділяють величезну увагу принципам і засобам формування структур, вибору типу або комбінації виглядів структур, вивченню тенденцій в їх побудові і оцінці їхньої відповідності меті, що вирішуються і задачами [7, 107] 
 

      1.2 Еволюція прийняття управлінського рішення в зарубіжних країнах 

      Історію розвиток управлінського рішення, умовно, можна поділити на три етапи: передфазу, фазу зародження  і становлення, сучасну фазу.

      Початок передфази губиться в глубині тисячоліть, а закінчення датують 1911 роком, коли американький інженер Фредерік-Уінслоу Тейлор  уперше застосував поняття «наукове управління», що згодом дало початок тейлоризму, як напрямку в менеджменті [18, 86].

      Управління  в цей період здійснювалось на основі досвіду та уміннь та навичок. Їх передавали від покоління до покоління, намагаючись обґрунтувати, прикладами чого є Кодекс Хамураппі, «Руська правда», Римське право та ін. Однак наукового узагальнення і дослідження управління не було.

      Характерними  рисами є обґрунтування ієрархічно-пірамідальної побудови організації, авторитарний стиль управління, обмежене статутом чи субординацією мислення тощо.

      Фаза  зародження і становлення наукового  управління повязана з діяльністю конкретних наукових шкіл, які мали своїх засновників  і послідовників та певні методи і спрямованість досліджень[18, 88].

      Виділяють три підходи в управлінні: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний підхід.

      Класичний підхід управління включає дві школи:

а) школу  наукового управління;

б) адміністративну  школу (класичну теорію організації).

     Засновниками  школи наукового управління були Ф. Тейлор, Френк та Ліліан Гілбрейт, Генрі Форд, Генрі Гант.

      Концепцію наукового управління сформулював  Ф. Тейлор як необхідність послідовної  реалізації наступних чотирьох кроків управління:

      - аналіз робочої ситуації;

      - аналіз змісту загального завдання: розподіл загального завдання на більш дрібні задачі; визначення якостей та навиків, необхідних для їх виконання, визначення необхідної кількості робітників-виконавців;

      - підбір робітників для виконання окремих задач;

      - встановлення взаємозв’язків, планування, координація та узгодження дій усієї робочої групи. [18, 91]

     Адміністративна школа виникла в 20-ті роки ХХ ст. і розробляла підходи до удосконалення управління організацією в цілому. Представники цієї школи: А. Файоль, М. Вебер, Л. Урвік, Ч. Бернард, намагалися виділити загальні характеристики та закономірності управління організацією в цілому. Метою їх досліджень було виділення «універсальних принципів» управління, дотримуючись яких організація могла б досягти успіху. Зокрема А.Файоль визначив 14 загальних принципів, від дотримання яких залежить успішна діяльність будь-якої організації.

      Поведінковий  підхід в управлінні включає в себе дві школи:

      а) школа людських стосунків. Сформована в 20 – 30-ті роки ХХ ст., як реакція на недооцінку попередніми науковими школами соціально-психологічних, емоційних потреб людини в процесі управління. Представниками цієї школи були американські соціологи, психологи            М.Фолетт, Е.Мейо, А.Маслоу та ін. Ця школа відіграла значну роль в становленні наукового управління, стала основою формування школи організації поведінки.

      б) школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу  на вивченні типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів, культурного оточення тощо.

      Кількісний  підхід розглядє управління як систему математичних моделей та процесів. В основу кількісної школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. В центрі уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей та взаємозв’язків.Основний внесок цієї школи в теорію управління - це ідея про спрощення управлінської реальності за допомогою математичних моделей.

      Сучасна фаза розвитку розпочалася в 40-ві роки ХХ ст. і продовжується нині. Вона характеризується розвитком послідовно-паралельних підходів до управління, які збігалися, але частково. Це пояснюється тим, що одні науковці досліджували суб’єкти управління, а інші об’єкти управління. Розвиток теорії був також зумовлений стрімким розвитом математики, інженерних наук, психології, соціології та антропології [18, 112]. 

      Особливості прийняття управлінських рішень в різних країнах і фактори, що на них впливають.

     В США переважно централізоване прийняття рішень у сфері зовнішньо-економічних операцій.

Фактор: 
•    Необхідність контролю за розвитком світових стратегій.

     Японія - прийняття рішень шляхом консенсусу із попередніми ретельними консультаціями, а також поєднання централізованого і децентралізованого підходів до прийняття рішень

      Фактори:

      •  Вищий менеджмент має велику владу, яка піддається перевірці з боку нижніх менеджерів;

      • Нижні менеджери мають повноваження щодо огляду, аналізу, критики рекомендованих варіантів дій.

      Німеччина - переважно централізація, автократія, ієрархія.

      Фактори:

      •   Специфічна правова система (Codetermination) потребує обговорення варіантів рішень робітниками і їх менеджерами;

      • Менеджери приділяють продуктивності, якості продукції і послуг більшу увагу ніж керівництву підлеглими;

      •    Менеджерська освіта має переважно технічну орієнтацію.

      Отже  можемо зробити висновок, що історичні аспекти становлення управлінської думки значно вплинули на процес прийння управлінського рішення але також не менш важливий вплив має культура, менталітет і спосіб мислення в конкретній країні, це чітко прослідкосується на прикладах США, Японії та Німеччини. 

      1.3 Принципи та методи залежності прийняття управлінського рішення від організаційної структури підприємства 

     Для того щоб розглянути залежність прийняття управлінського рішення від типу організаційної структури підприємства, необхідно використовувати різноманітні методи і принципи, що дасть змогу якісно провести дослідження.

     Принцип – певне правило, сформульоване людьми на основі пізнання законів чи закономірностей, якими керуються люди, зважаючи на свою внутрішню переконаність і досвід щодо необхідності чинити саме так [18, 602].

     Метод – прийом або сукупність прийомів у певній сфері людської діяльності, спосіб досягнення мети, шлях вирішення  якого-небудь завдання, виконання певної операції.

      Таким чином при дослідженні даної  проблемної ситуації необхідно використати  принципи об’єктивності, розвитку й історизму, принцип системності в пізнанні, а також методи аналізу, синтезу, індукції, вивчення передового досвіду, абстрагування та порівняння.

       Принцип об’єктивності. Дослідження повинно бути абсолютно неупередженим і адекватним. На його виконання не повинні впливати загальні враження про природу досліджуваного; симпатії або навпаки антипатії, власний настрій чи стан. На жаль, цей принцип дуже часто порушується особами, не маючих спеціальної підготовки для проведення досліджень та відсутніми необхідними елементами самоповаги в своїй професійній самосвідомості практичними навичками коректного [9; 21-28].

     Принципи  розвитку й історизму, забезпечують вивчення явища з історичної точки зору, дають змогу прослідкувати стадії зародження, становлення і розвитку, проаналізувати набутий досвід та можливі тенденції майбутнього.

     Принцип системності в пізнанні. У вітчизняній психології цей принцип пов'язаний з ім’ям Л.С.Виготського, що застосував його до аналізу розвитку свідомості. Центральним у системному підході Л.С.Виготського є питання про природу й структуру свідомості, зміні міжфункціональних зв’язків і відносин свідомості. Цей принци запезпечує розгляд проблеми, як системи, єдиного цілого, в якому зміна одного фактора призводить до зміни всієї проблеми.

     Метод індукції. Індукція являє собою умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Як метод дослідження індукція – це процес дослідного вивчення явищ, під час якого здійснюється перехід від окремих фактів до загальних положень.

     Метод абстрагування. Абстрагування – логічний процес відхиляння думки від одних властивостей предмета і концентрації її на інших його властивостях. Наприклад, коли необхідно підняти будь-який предмет, то не звертається увагу на його геометричні, фізичні властивості тобто колір, матеріал тощо. Дослідник подумки відхиляється від цих ознак і концентрує думки на тому, яка його вага, розміри, бо предмет, насамперед, потрібно підняти, винести. Це і є простим актом абстрагування. Результатом абстрагування є різні поняття і категорії, наприклад, рух, розвиток, матерія, суперечність, вартість і т.д. Поняття – це така логічна форма, в котрій відображаються загальні риси, ознаки, властивості певних речей, явищ чи процесів, тобто подумки людина концентрує увагу на загальному і відхиляється від конкретного, того, що дається у відчуттях. Будь-яке пізнання необхідним чином зв’язане з абстрагуванням. Без нього неможливе розкриття сутності речей, проникнення в їх “глибину”. Розчленування предмета на складові частини, виділення суттєвих його сторін і їх всебічний аналіз – все це результат абстрагуючої діяльності людського мислення [7, 193].

     Аналіз  і синтез – основні методи наукового  пізнання, котрі входять до складу будь-якого наукового дослідження. Аналіз (від грец. – розкладання, розчленування) – прийом уявного, а іноді і реального розчленування предмета, явища чи процесу, їхніх властивостей і відношень. Засобом, який є зворотним аналізу, коли властивості, ознаки речей і явищ розглядаються у їх цілісності, з’єднані, є синтезом. Синтез (від грец. – з’єднання, складання, сполучення) – з’єднування різних елементів в єдине ціле, певну систему. Синтез в цьому значенні є протилежний аналізу, однак вони необхідно сполучаються у пізнавальній діяльності. Аналіз і синтез (розчленування та складання) у своїй елементарній формі притаманні також вищим тваринам.

      Метод порівняння. Допускає зіставлення однотипних об’єктів у різних сферах з ціллю виявлення їх подібності чи розбіжностей [9; 30-37].

  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

      РОЗДІЛ 2

      ТЕОРЕТИЧНІ  АСПЕКТИ ВПЛИВУ ОРГАНІЗАЦІЙНИХ

      СТРУКТУР  НА ПРОЦЕС ПРИЙНЯТТЯ  УПРАВЛІНСЬКОГО РІШЕННЯ 
 

2.1.    Сутність, зміст і  фактори прийняття  управлінського рішення