Шляхи удосконалення кредитної політики, в умовах перехідної економіки

    1. Цілі кредитної діяльності. На нашу думку, провідною метою кредитування потрібно вважати забезпечення достатнього рівня прибутковості банку від операцій із надання кредитів.

    2. Принципи кредитування. Ми вважаємо, зокрема, що, крім традиційних принципів поворотності, строковості, забезпеченості й платності, у сучасних умовах особливої важливості набувають принципи дотримання цільового характеру використання позики, обережності й здорового глузду.

    3. Пріоритети банку в кредитній діяльності. У цьому контексті важливо задекларувати:

    – цільові групи при наданні кредитів. Зокрема, банк серед своїх пріоритетів може визначити кредитну підтримку вітчизняних великих чи середніх підприємств або ж окреслити як важливий сегмент ринок кредитування фізичних осіб, малого бізнесу. Цільові групи слід також диференціювати за галузевою і, можливо, регіональною ознакою.

    За  визначеними групами доцільно встановити кількісні орієнтири у межах  кредитного портфеля. Ми вважаємо найдоцільнішим підхід, за яким 70% кредитів слід спрямовувати на потреби цільових груп, а 30% – інших груп позичальників. Підприємствам однієї галузі народного господарства пропонуємо надавати не більш як 50% сукупного розміру кредитів, а підприємствам однієї галузі промисловості встановити частку заборгованості в обсязі 30%;

    – преференції щодо кредитування окремих позичальників і критерії їх визначення. Йдеться про клієнтів, які належать до категорії VIP, чи так званих системних клієнтів. Порядок визначення таких клієнтів пов'язаний із багатьма суб'єктивними чинниками і, що цілком закономірно, відрізнятиметься у різних підрозділах навіть у системі одного банку. Проте в меморандумі про кредитну політику слід окреслити загальні ознаки визначення системного клієнта. Ми вважаємо, що такими ознаками передусім мають бути обіг грошових засобів на рахунках клієнта, залишки коштів на рахунках у банку, відмінна кредитна історія, загальна дохідність банку від обслуговування клієнта і, звичайно, стабільність фінансового стану останнього [16].

    4. Об'єкти й суб'єкти, які не підлягають кредитуванню банком. На нашу думку, недоцільно надавати кредитні послуги клієнтам, проти яких порушено справу про банкрутство (за винятком випадків надання кредитів у межах процедури санації підприємства під заставу його корпоративних прав), які мають прострочену заборгованість за кредитами й сплатою процентів, майно яких перебуває у податковій заставі, а також спрямовувати кошти банку на покриття збитків господарської діяльності позичальника, формування й збільшення статутного фонду будь-яких підприємств і організацій, сплату процентів за користування кредитами. Залежно від своєї місії та стратегічних цілей банк має визначитися, чи надавати кредити підприємствам, виробничий процес яких екологічно шкідливий, суперечить Конвенції CITES, Монреальському протоколу, а також тим, котрі виробляють тютюнові, алкогольні вироби, зброю тощо.

    5. Види кредитування, які пропонуватиме банк клієнтам. Окрім традиційного прямого кредиту, банки України нині готові запропонувати кредитні лінії, кредитування овердрафтом, лізинговий, вексельний і консорціумний кредити. Важливо також описати у меморандумі банківські продукти у сфері кредитування в розрізі строковості й видів валют.

    6. Організацію процесу кредитування. Важливим завданням кредитної політики є загальне визначення організаційної структури кредитного процесу, тобто структурних підрозділів, що беруть участь у кредитній діяльності, їх місця й функцій, делегування повноважень і авторизації кредиту.

    7. Цінову політику у сфері кредитування. Кредитна політика окреслює чинники, котрі впливають на розмір процентної ставки за наданими банком кредитами, а також розподіл повноважень у процесі кредитного ціноутворення. Як відомо, процентна ставка за кредит складається із ставки залучення ресурсів чи базової ставки, а також надбавки за ризик. Право визначення розміру надбавки доцільно делегувати керівникам територіальних структурних підрозділів банку, виходячи із конкретних умов позики, тоді як мінімальний розмір процентної ставки має доводитися комітетом з управління активами та пасивами банку (у деяких банках це є компетенцією правління).

    8. Політику у сфері забезпечення наданих кредитів. Як відомо, жодна із форм забезпечення позик не може повністю захистити банку від можливих втрат. На нашу думку, внаслідок тих умов, які склалися в економіці України, та зважаючи на наявні проблеми із захистом прав кредиторів перевага при кредитуванні має надаватися заставі рухомого і нерухомого майна. Такі форми забезпечення, як поручительство, гарантії, страхування можуть бути використані лише при наданні кредиту надійним позичальникам або у разі прийняття під забезпечення гарантій уряду України, гарантій банків, зареєстрованих як юридичні особи у країнах, віднесених до категорії "А". Такі пріоритети й застереження також мають бути прописані у меморандумі про кредитну політику.

    9. Порядок аналізу кредитного ризику й розрахунок резервів у разі можливих втрат за кредитами. Меморандум про кредитну політику описує загальні підходи до процесу управління кредитним ризиком і, на нашу думку, не повинен містити докладних критеріїв оцінки фінансового стану позичальника, які розробляються з урахуванням вимог і рекомендацій Національного банку України та встановлюються окремим внутрібанківським положенням [16].

    Отже, в остаточному вигляді меморандум про кредитну політику може містити окремі роз'яснення й правила кредитування, однак основне його призначення – довести до працівників кредитних підрозділів мету банку у сфері кредитування, яка згодом деталізується в інших корпоративних нормативних актах: внутрібанківських інструкціях, стандартах кредитування, положеннях тощо. Саме тому розробка кредитної політики, як нам здається, повинна базуватися на попередньо визначених цілях банку у сфері кредитування, які, у свою чергу, мають відповідати місії банку й ґрунтуватися на його стратегічних цілях.

    Розробка кредитної політики є функцією вищого керівництва банку, зокрема його спостережної ради. Саме спостережна рада має повноваження щодо формулювання внутрішньої кредитної політики, її моніторингу й коригування. Що стосується останнього, то необхідність уточнення кредитної політики не підлягає сумніву, зважаючи на мінливість середовища, в якому працює банк.

    Нині  загальноприйнятою є думка, що перегляд кредитної політики має здійснюватися  не рідше як один раз на рік. Насправді  умови роботи українських банків змушують їх вдаватися до коригування своєї кредитної політики значно частіше. Це зумовлює необхідність створення в банку спеціальної структури – комітету з кредитної політики, підпорядкованого спостережній раді банку. Основним завданням комітету є розробка кредитної документації банку, зокрема меморандуму про кредитну політику. Крім того, комітет стає посередником між спостережною радою і правлінням у процесі коригування цього документа. Так, у разі внесення змін і доповнень до кредитної політики, але не рідше як один раз на рік, правління банку вносить свої пропозиції на розгляд спостережної ради, яка переадресовує їх комітету з кредитної політики. Останній визначає, які зміни мають бути внесені в інші нормативні документи банку відповідно до пропонованих змін у кредитній політиці, й подає цю інформацію спостережній раді. Після того, як спостережна рада схвалить зміни у кредитній політиці, кредитний комітет вносить їх як у текст меморандуму про кредитну політику, так і в інші нормативні документи банку [10].

    Серед внутрішніх документів, котрі регламентують  діяльність банку у сфері кредитування, особливе місце належить інструкціям (положенням), які визначають послідовність здійснення процедури кредитування, порядок проведення роботи з позичальниками й розподіл обов'язків між підрозділами банку в процесі надання, супроводу і повернення кредиту. Подібний документ, який можна умовно назвати положенням про кредитування, фактично визначає систему реалізації завдань, окреслених у меморандумі про кредитну політику. 

    1.2. Управління кредитним портфелем комерційних банків 

    Кредитні  операції є величезним джерелом доходів  банку і разом з тим величезною статтею активів. Як такий кредитний  портфель являє собою найбільше  джерело ризиків, які впливають  на надійність та безпеку банку. Ефективне управління кредитним портфелем дає змогу мінімізувати ризики і відповідно збільшити прибутковість позичкових операцій.

    Розумне управління кредитним портфелем  встановлює параметри кредитного портфеля, визначаючи при цьому, яка доля ресурсів банку може бути використана для видачі позики, які типи кредитів можуть видаватися, яку частину кредитного портфеля можуть складати позики даного типу, яка допустима концентрація кредитів окремим боржникам і галузям.

    Якість  управління кредитним портфелем прямо пов'язана з прибутковістю банку, а також забезпечення високого рівня надійності і мінімізації ризику банківських операцій, що можливе за умови дотримання банками належного рівня своєї ліквідності. Основним принципом підтримання ліквідності банку є відповідність активів до термінів очікуваного виникнення потреби в коштах для погашення зобов'язань перед кредиторами і вкладниками [14].

    Такий зв'язок термінів розміщення коштів із термінами залучення ресурсів є  важливим фактором перетворення його активів для виконання своїх зобов'язань.

    Світова банківська практика використовує різні  системи показників, які виступають в якості економічних інструментів виміру і управління банківською  ліквідністю. Основними параметрами  оцінки при цьому є:

1. ступінь участі власних коштів в активних операціях комерційного банку;
2. рівень величини власного капіталу банку в обсязі зобов'язань по пасиву;
3. ступінь вкладення ресурсів банку в операції з підвищеним ризиком [3].

    В Україні, згідно з діючими нормативними актами НБУ, розраховують наступні  показники  ліквідності:   норматив  миттєвої  ліквідності,   норматив загальної    ліквідності,    норматив    ресурсної    ліквідності    та    нормативне співвідношення високоліквідних активів до робочих активів банку.

    Однак відносні показники оцінки відповідності активів і пасивів балансу банку відображають існуючий стан на якусь певну дату, що обмежує оперативну можливість регулювання рівня своєї платоспроможності. Тому, для комплексної оцінки і регулювання ліквідності комерційного банку слід враховувати вплив факторів, які пов'язані із зміною структури активів і пасивів, а також методи управління ними, від яких залежить стан ліквідності, передбачивши при цьому можливі тенденції зміни останньої і, таким чином, виконання своїх зобов'язань перед клієнтами. Серед основних напрямів такої роботи слід відмітити: збільшення обсягу власних коштів, оцінку ризику окремих статей активів, їх дохідності та ліквідності; аналіз впливу кредитних операцій, їх структури на ліквідність; прогнозування зміни співвідношення обсягу пасивних та активних операцій, а також процес управління позиками.

    Використання  для ліквідності методу, який ґрунтується  на встановленні її .рівня за допомогою  різних коефіцієнтів, передбачає виділення  певної постійної величини, яка б була базовою для порівняння з нею інших показників, спроможних характеризувати діяльність банку і обсяг його операцій. Найбільш часто для цього використовується величина власного капіталу комерційного банку, сума його активів або зобов'язань [12].

    Безумовно, пріоритет належить власним коштам. Це обумовлено рядом причин. По-перше, захисною функцією капіталу, який виступає своєрідним "буфером" покриття можливих претензій до банку, і, в певній мірі, гарантійним фондом виконання зобов'язань перед вкладниками. По-друге, капітал банку в загальному об'ємі кредитних ресурсів являє собою найбільш постійну, відносно стійку, величину. Ця обставина дозволяє банку використовувати його розмір в якості резерву покриття найбільш ризикових операцій і, тим самим, варіювати питомою вагою ризикових активів в структурі балансу відповідно до величини власних коштів. Для оцінки достатності величини банківського капіталу у світовій практиці використовують різні методи.  Один із найстаріших - це співвідношення власного капіталу банку до залучених коштів.

    Кредитними  операціями в банку управляє кредитний  комітет. В його склад входять  члени ради і управління банком, представники кредитних підрозділів, а також відділів, які пов'язані  з ними. Комітет розглядає всі  питання, пов'язані з кредитними ризиками, аналізує якість кредитного портфеля, а також:

    - розробляє критерії видачі позик;

    - встановлює обмеження на позики залежно від їх типу і на обсяг видачі одному боржнику;

    - виробляє політику щодо повернення безнадійних кредитів і списання невиплачених позик;

    - затверджує стандарти на кредитну документацію і кредитні застави.

    Методичне забезпечення для аналізу кредитоспроможності  клієнта в різних комерційних  банках має свої особливості, хоча ідея його здійснення однакова для всіх банків - оцінка клієнта з точки зору повернення основного боргу і процентів по ньому [8].

    Отже, управління кредитним портфелем  комерційного банку охоплює ряд  заходів: від вибору критерію і оцінки якості позик до розробки механізму  упраління сумнівними та безнадійними кредитами.