Удосконалення споживчих кредитів – як вид кредитних операцій комерційного банку

     Для визначення фiнансового стану позичальника – юридичної особи По¬ложенням встановлюються основні показники його дiяльностi – платоспромо¬жностi, фiнансової стiйкостi, рентабельностi та здiйснюється аналiз грошових потоків.

     При оцiнцi фiнансового стану позичальника – фiзичної особи враховують¬ся загальний матерiальний стан клiєнта, сiмейний стан, соцiальна стабiльнiсть, його вік i дiлова репутацiя.

     Класифiкацiя  позичальникiв за результатами оцiнки  їх фiнансового стану здiйснюється  з урахуванням рiвня забезпечення за кредитними операцiями.

     Оцiнку  стану обслуговування боргу банки  здiйснюють щомiсячно. Необхiдною умовою кредитування є надання позичальником певної застави, яка є способом зниження кредитного ризику банку. Останні зміни щодо питання регулювання вiдносин застави вiдображених У Законi України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ внесено згідно із Законами від від 06.09.2005 N 2801-IV (2801-15), ВВР, 2005, N 48, ст.480. Відповідно з ним, право на заставу – це спосіб забезпечення зобов’язань, при якому кредитор (банк) має право у разi неповернення позики клiєнтом одержати перевагу щодо її погашения виходячи з вартості заставленого майна перед iншими кредиторами.[1]

     Застосування  банками Закону України «Про заставу» повинно забезпечувати своєчасне повернення наданих банками кредитiв. При використаннi права на заставу мiж банком та позичальником укладається договiр про заставу. Обов’язковому нотарiальному посвiдченню договiр застави пiдлягає у разi, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортнi засоби, космiчнi об’єкти, товари в оборотi та переробцi та коли укладається догoвіp про іпотеку. Сторонами договору про заставу можуть бути юридичнi, фiзичнi особи та держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, так i третя особа.

     Заставодержателем виступає сам банк або за його дорученням вiддiлення, фiлiя, регiональне управлiння в особi їх керiвникiв. Заставодавець обов’язково повинен бути власником майна, що передається в заставу, або отримати вiд власника право розпорядження цим майном. Якщо юридичною особою є державне пiдприємство, то необхiдно мати письмову згоду Фонду державного майна або уповноважених держаних opгaнів – міністерств, що пiдтверджує повноваження Заставодавця щодо майна. Предметом застави можуть бути земельнi дiлянки та нерухоме майно, що пов’язане з землею, товари в оборотi та переробцi, рухоме майно, майновi права, цінні папери.

     Предметом застави не можуть бути нацiональнi культурнi та iсторичнi цiнностi, що знаходяться  в державнiй власностi i занесенi або пiдлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання, а також вимоги, що носять особистий характер. Договором застави може передбачатись знаходження заставленого майна у будь-якої із сторін. Ризик втрати заставленого майна несе його власник. За згодою Заставодержателя припускається змiна предмета застави у випадках втрати, пошкодження, псування переданого у заставу майна. Внесення будь-яких змін до нотаріально засвідчених документiв призведе до необхiдностi їх нотарiального засвiдчення.

     Також регулювання питання передачi майна у заставу регулюється Інструкцією «Про порядок ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна та заповнення заяв, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 29.07.2004 №73/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 29.07.2004 за №942/9541, згідно з яким одночасно втратив чинність наказ Міністерства юстиції України від 26.02.99 №13/5 “Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації застав рухомого майна в Державному реєстрі застав рухомого майна”. Реестрацiя застав рухомого майна в Державному peєcтpi обтяжень рухомого майна здiйснюється вiдповiдно до статті 15 Закону України “Про заставу” та Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 11, ст.140) із змінами, внесеними згідно із Законами N 1892-IV (1892-15) від 24.06.2004, ВВР, 2004, N 50, ст.538 та N 2424-IV (2424-15) від 04.02.2005).

     Інструкція  “Про порядок реєстрації обтяжень рухомого майна в Державному реєстрі  обтяжень рухомого майна” характеризує порядок реєстрації обтяжень рухомого майна та внесення змiн до запису в Державному peєcтpi, визначає тepмін реєстрацiї та порядок виключення запису з Державного реєстру або продовження дiї реєстрацiї обтяжень рухомого майна, описує порядок отримання витягiв з Державного реєстру та плати за внесення запису до Державного реєстру, внесення змiн до запису та отримання витягів з Державного реєстру. [1]

     Постанова Кабiнету Mіністрів України № 830 від 05.07.2004 р.. “Про затвердження Порядку  ведення Державного реєстру обтяжень рухомого майна” із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 769 від 18.08.2005 дає наступнi вiдомостi: реєстрацiя застав рухомого майна здiйснюється з метою здiйснення переважного права боржника у задоволенні вимог на предмет обтяження майна перед боржниками незареєстрованих або зареєстрованих пізнiше обтяжень; надання в інтеpecax юридичних та фiзичних осiб iнформацiї про обтяжене рухоме майно або про вiдсутнiсть обтяжень рухомого майна. Обтяження рухомого майна може бути зареєстроване в Державному peєcтpi шляхом внесення вiдповiдного запису. Пiдставою для внесення запису є заява боржника або обтяжувача.

     За  заявою боржника до запису у Державному peєcтpi можуть бути внeceнi змiни щодо предмету обтяження, особи обтяжувача чи боржника. Витяг з Державного реєстру, що свiдчить про наявнiсть або вiдсутнiсть у ньому записiв про обтяжене рухоме майно, фiзичнi та юридичнi особи можуть одержати шляхом падання запиту держателю Державного реєстру або реестратору. Порядок реалiзацiї обтяженого майна визначається Положенням “Про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації обтяженого майна”. Kpiм того, при розглядi питання щодо застави та порядку її реалiзацiї потрiбно керуватись Цивiльним, Цивiльним процесуальним та Господарським процесуальним кодексом України.[2]

     Отже, законодавча база щодо кредитних  операцiй є досить об’ємною. Регулювання  кредитної заборгованостi до моменту  реалiзацiї розглядається лише у  Положеннi "Про порядок формування та використання резерву для вiдшкодування  можливих втрат за кредитними операцiями банкiв". 

     1.2 Теоретичні та методичні засади  здійснення кредитних операцій комерційними банками 

     Якщо  з початку звернутися до історії  споживчого кредитування ще в Росії  до 1917 року, то перші кооперативні заклади  дрібного кредиту в Росії були створені в 60 – х роках ХІХ ст. – позико – збережні товариства. Вступний внесок в подібне об’єднання був встановлений на рівні 1 крб., а пайовий - 50 крб. Максимальний розмір позики був можливий до 80 крб. терміном на 6 місяців. Позико – збережні товариства виручали селян, що не могли розплатитися з розтовщиками, допомагали знижувати та ліквідовувати недостачі, перешкоджали тенденції до розорення села. В якості забезпечення кредиту в заставу допускався придбанний інвертар, надлишки сільськогосподарської продукції та домашня худоба.

     До  початку ХХ ст. в народному господарстві Росії (територія України входила  до складу Росії) були створені умови  для успішного розвитку кооперативної  організації невеликих сум кредиту, але вже не у формі позико - збережних товариств, що потребували від своїх членів пайові внески, а кредитних, що не потребують паїв. Підйом в розвитку кредитної кооперації, що почався після 1905 року досяг кульмінації до 1912 року.

     Кредитні  товариства видавали позики, як короткострокові - на один рік, так і довгострокові - терміном на п’ять років з 12% річних. Призначення позик, що видавалися кредитними товариствами, було сільськогосподарським: купівля землі, її оренда, обробіток та удобрення, купівля сільськогосподарських знарядь, худоби, насіння, кормів для худоби та т. ін. Розмір відкритого кредиту визначався заможністю двору, що вимірювалася цінністю основного капіталу (земля, будівлі, худоба, інвентар). В деяких господарствах кредит по відношенню до капіталу складав всього 4-5%.[3]

     Іпотечний кредит виник ще в рабовласницькому суспільстві, де він являв собою  різновид ростовщицького капіталу, отримав  розвиток при феодалізмі, але особливо розповсюдився при капіталізмі. Цей кредит дозволяє підприємцям  збільшувати розмір виробничого  використання вільного капіталу, землевласникам - фінансувати купівлю податкових ділянок землі, дає можливість придбати машини, обладнання та інші засоби виробництва, тобто сприяє розвитку та зміцненню ринкових відносин.

     Історія створення земельних банків в  Росії, де вони відігравали велику роль в розвитку кредитної системи, тісно пов’язана зі своїм соціально-економічним та політичним життям країни другої половини ХІХ - початку ХХ століть. На початку 70 - х років минулого століття були створені одинадцять акціонерних іпотечних (земельних) банків. Значну роль в проведенні аграрної політики в дореволюційній Росії грали державні банки: Державний селянський поземельний банк (заснований в 1882) та Державний дворянський земельний банк (1885 р.). [3]

     На  державний селянський поземельний банк була покладена задача видавати кошти селянам на купівлю землі поміщиків. Банк видав селянам довгострокові позики терміном на 34,5 року. За 1883 - 1895 р.р. банк видав 15 тис.грн. позик на загальну суму 82 млн.крб. За його участю було придбано та куплено 2,4 млн. десятин землі, головним чином поміщицької.

     Задачею Державного дворянського земельного банку  поміщицького землеволодіння шляхом видачі дворянам іпотечних позик до 66 років  в розмірі 60% вартості дворянських  маєтків. Дворянський банк надав поміщикам велику фінансову підтримку - до кінця 1890 р. заборгованість позичальників по позикам складала 267 млн.крб. [3,4]

     Деякий  застій поземельного кредиту був  пов’язаний зі спадом економіки в 1905 - 1907 р.р. Відродив та прискорив розвиток цього кредиту економічний підйом 1909 - 1913 р.р. Однак перша світова війна привела до скорочення діяльності іпотечних банків, а потім і її припинення.

     Так як іпотечний кредит передбачає наявність  приватної власності, перед усім на землю, то саме з причини її відміни на території Росії та України після 1917 року іпотечні банки були закриті, оскільки не стало основи для здійснення операцій по заставі

     Діяльність  українських комерційних банків нині зосереджена переважно на роботі з юридичними особами. Це явище тимчасове. У процесі подальшого розвитку ринкових відносин питома вага операцій із фізичними особами неодмінно зростатиме. Як свідчить світовий досвід, банківські операції з фізичними особами становлять близько третини загального обсягу всіх операцій, які проводять фінансово-кредитні установи країн із ринковою економікою. Серед цих банків чимало спеціалізованих, які працюють лише з фізичними особами.

     Споживчий кредит має багато специфічних рис, пов`язаних із особливостями сфери  особистого споживання громадян.

     По-перше, цей вид позики відображає відносини  між кредитором і позичальником, сенс яких полягає у кредитуванні кінцевого споживання, на відміну  від позик, які надають суб`єктам  господарювання для виробничих цілей  або для придбання активів, що породжують рух вартості (Наприклад. Акцій, облігацій тощо). [5]

     По-друге, на відміну від інших видів  кредиту, якими користуються переважно  суб`єкти господарювання, споживчі кредити  одержують, як правило, фізичні особи.

     По-третє, споживчий кредит є засобом задоволення споживчих потреб населення, тобто особистих, індивідуальних потреб людей. Така позика прискорює отримання певних благ (товарів, послуг), які вони могли б мати (придбати) лише у майбутньому, накопичивши кошти, необхідні для купівлі цих товарно-матеріальних цінностей або послуг, будівництва тощо. Надання споживчих позик населенню з одного боку, підвищує їх платоспроможний попит, життєвий рівень в цілому, а з іншого – прискорює реалізацію товарних запасів, послуг, сприяє створенню основних фондів.

     По-четверте, всі види споживчого кредиту мають соціальний характер, оскільки вони сприяють вирішенню суспільних проблем – підвищенню життєвого рівня населення (передусім із низьким та середніми доходами ), утвердженню принципів соціальної справедливості. Саме із цієї причини споживче кредитування здебільшого регулюється державами особливо ретельно. У нашій країні це виражається у тому, що споживчі позики зазвичай надаються на пільгових умовах.

     Отже  в загалі, для населення [1] споживчий кредит носить тільки позитивний характер, так він прискорює одержання визначених благ (товарів, послуг), які вони могли б мати (одержати) тільки в майбутньому - при умові накопичення суми грошових коштів, матеріальних цінностей або послуг, будівництва або інших.

     Надання споживчого кредиту населенню, з одного боку, збільшує його поточний платоспроможний попит, підвищує його життєвий рівень, а з другого боку прискорює реалізацію товарних запасів, послуг, сприяє створенню основних фондів. В процесі погашення споживчих позик у населення зменшується на відповідну суму платоспроможний попит, що необхідно враховувати при визначенні обсягу та структури товарообігу, платних послуг, динаміки доходів та витрат населення, грошової маси в обігу. Таким чином розмір кредитів тісно пов’заний з формуванням купівельного фонду населення та його відповідності обсягу до структури товарного фонду та послуг.

     Недостатня  увага українських комерційних  банків до роботи з населенням має  нині як об`єктивні, так і суб`єктивні  причини. Основні з них, безумовно, пов`язані з економічною нестабільністю і законодавчою неврегульованістю. Проте перспективи роботи банків із населенням в Україні величезні.