Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання

6

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ соціокультурної політики……8

1.1 Сутність поняття соціокультурної політики              8

1.2  Соціокультурна політика незалежної України              12

1.3 Види соціокультурних політичних проектів

розділ 2. тенденції розвитку соціокультурної політики та її роль у підвищенні культурного рівня підлітків та молоді у цільовому проектуванні в соціокультуній сфері

2.1  Сутність цільового проектування в соціально-культурній сфері

2.2 Роль соціально-культурної політики у підвищенні культурного рівня  підлітків та молоді              30

2.3  Розвиток соціокультурної політики за кордоном              33

2.4 Тенденції розвитку соціокультурної політики в Україні на початку двадцять першого століття              34

розділ 3. Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання              43

Висновки

Список літератури              51

ДОДАТОК………………………………………………………………………..53

ВСТУП

         Актуальність. У двадцять першому столітті Україна вступає незалежною суверенною державою. Вирішуючи багатогранне завдання розбудови розвинутого громадянського суспільства, Україна, як і все людство, зіткнулась з глобальними проблемами сучасності. Реалії світу, що склалися нині, привели до необхідності змін у свідомості людини. Її погляди розширилися до турботи про долю всього людства. Закономірною тенденцією стає усвідомлення себе в контексті історичного часу, в орієнтації на соціально-культурні ідеали та можливості їх реалізації через розширення міжнародних зв’язків. Значні соціокультурні зміни, що стосуються практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, гостро ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції культур різних народів. Перед багатонаціональною Україною постала ще одна проблема, яка довгий час замовчувалась. Одним з головних аспектів розбудови незалежної України стала проблема пошуку її нової культурної ідентичності, яку на початку незалежності у публіцистиці було прийнято іменувати культурним відродженням. Найважливішим інструментом вирішення цієї проблеми є культурна політика. Поняття “культурна політика” вже стало загальновизнаним у міжнародній суспільно-політичній думці, широко використовується ООН, ЮНЕСКО, Радою Європи, але у вітчизняній науковій літературі лише починає завойовувати місце. В дослідженні соціокультурна політика розуміється як один із засобів збереження гуманістичного вектору розвитку сучасного людства, досягнення збалансованого науково-технічного, економічного і духовного поступу суспільства, збереження і розвитку його культурної ідентичності. У зв'язку з цим важливого значення набуває розробка поняття культурної політики, її принципів, суб'єктів, засобів регулювання, зокрема – нормативно-правових. Розробка проблематики культурної політики також є актуальною з огляду на орієнтацію нашої держави на інтеграцію до європейських структур. Інтеграційні процеси зумовлюють необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство держави, приведення правових актів України з питань культури та прав людини у відповідність міжнародним вимогам. Тема, актуальність, мета та завдання дослідження обумовлені пошуком відповідей на такі питання: чи існує єдність планетарного історико-культурного процесу чи соціокультурні одиниці є абсолютно незалежними, неповторними, унікальними; який вплив здійснює культурна політика як сукупність засобів, інститутів, дій, спрямованих на регулювання соціокультурного процесу; хто є суб’єктами культурного процесу; які шляхи вдосконалення культурної політики на сучасному етапі розвитку України.

         Теоретична вивченість: Соціокультурна політика досліджувалася передусім у зарубіжних філософів – Е. Еверіта, К.Карнейро, Ч. Лендрі, С. Манді, К. Манхейма, Ф. Матарассо,  А. Перотті, Л.Уайта, А. Флієра. Визначення поняття „культура”, осмислення ролі, місця культури в суспільстві, співвідношення понять „культура” та „цивілізація” можна знайти як у класиків філософії (Г.Гегель, Л.Морган, П.Сорокін, Е.Тейлор, А. Тойнбі, О. Шпенглер), так й у сучасних вчених (М.М.Закович, І.Я.Зязюн, Л.Марсель-Лаксот, В.Л.Петрушенко, О.Радугін, О.М.Семашко, О.М.Скворцова,  Ю.Хабермас, О.Л.Шевнюк). Соціокультурна динаміка як процес досліджувалась у Платона, Протагора, Полібія, Сима Цянь, Ібн-Халдуна, А.Блаженного, Ф.Аквінського, Гегеля, К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна, Н.Я.Данилевсь-кого, К.Лєонт’єва, О.Шпенглера, П.Сорокіна, А.Тойнбі, К.Квіглі, К.Ясперса, Л.Гумільова, Є.Тоффлера, Ш.Ейзенштадта, Ф.Броделя, Ю.Яковця, В.С.Баруліна, Д.Бідні, І.Пригожина, Г.Хакена, Е.Шилза. Останнім часом багато дисертаційних робіт (Антонюк О.В., Березін А.М., Гнало Т.Є., Додонов Р.О., Корнієнко О.М., Надибська О.Я., Римаренко С.Ю.) присвячено питанням, близьким до проблеми культурної політики: національне у самосвідомості поліетнічного соціуму, формування національної визначеності особистості, ментальність як інтегративна характеристика культури, психологічна сутність, структура, джерела, чинники формування національної свідомості, основні риси української ментальності, аналіз формування етнополітики у контексті сучасних державотворчих процесів в Україні й світі. Без сумніву, всі перелічені роботи, що мають відношення до культурної політики, торкаються важливих філософських, політологічних, культурологічних проблем. Але сучасні автори розглядають ці проблеми під кутом зору національного, ставлять на перше місце національні пріоритети. Однак національне передбачає загальнолюдське. Сьогодні все частіше загальнолюдські цінності ставляться на перше місце, мають пріоритетне значення, що й обумовлює актуальність дисертаційної роботи, мету і завдання дослідження.

  Об’єкт дослідження: соціокультурна політика.

  Предмет дослідження: сутність та мета соціокультурної політики.

           Головна мета і завдання курсової роботи :

-         дослідити основні напрямки і сутність соціокультурної політики в Україні;

-         розглянути соціально-культурну сферу, як об’єкт регулювання соціокультурної політики;

-         проаналізувати цільові соціокультурні проекти, як засіб впровадження та виконання основних цілей соціокультурної політики в Україні.

Означена мета роботи зумовила постановку й розв’язання таких завдань:

-         дати визначення поняття соціокультурної політики;

-         дати аналіз підходів до проблеми соціокультурного політики незалежної України;

-         дослідити організаційно-правові засади соціально-культурної політики;

-         визначити основі засоби впровадження соціально-культурної політики;

-         встановити  шляхи поліпшення та удосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання.

         Законодавча база: З метою реалізації в повному обсязі Комплексної програми ос­новних напрямків розвитку культури в Україні до 2005 року та вимог Конституції України щодо консолідації та розвитку української нації, розвитку її історичної свідомості, традицій, культури, мови, гарантій свободи, художньої творчості, а також вимог щодо охорони історич­но-культурної спадщини розроблено концептуальні напрямки діяль­ності органів виконавчої влади щодо розвитку культури у галузі те­атрального і музичного мистецтва, кінематографії та відеокультури, образотворчого мистецтва й архітектури, охорони і використання пам'яток історії та культури. Діяльність у сфері культури здійснюється на професійній чи ама­торський основі у порядку, визначеному Основами законодавства України про культуру від 14 лютого 1992 p., законодавством Украї­ни про підприємства, підприємницьку діяльність, некомерційні орган­ізації та об'єднання, а також законодавством, що регулює конкретні види діяльності у сфері культури. Основи законодавства України про культуру визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в України, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на: реалізацію суверенних прав України у сфері культури; відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України; забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості; реалізацію прав громадян на дос­туп до культурних цінностей; соціальний захист працівників культури; створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури. Пріоритетні напрямки розвитку культури визначаються цільо­вими загальнодержавними програмами, які затверджуються Вер­ховною Радою України (ст. 85 Конституції України). Держава ство­рює умови для розвитку культури української нації та культур на­ціональних меншин; збереження, відтворення та охорони культурно-історичного середовища; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень в галузі те­орії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення зак­ладів, підприємств, установ, організацій культури.

         Методи дослідження: при написанні курсової роботи були використані соціально культурні принципи та досліджувані методи, котрі базуються на  вимогах об’єктивного та всебічного аналізу процесів та явищ суспільного розвитку. Також використовувався особисто - науковий метод пізнання задля систематизації та аналізу інформації та метод спостереження.

1.ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Сутність поняття соціокультурної політики

         Індивідуальні потреби, оптимальні умови економічної та соціальної безпеки людини, особистості формуються не ізольовано від соціального середовища,а в певній системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах та діяльності відповідних політичних інститутів. Виявлення та реалізація соціального буття і є предметом соціальної політики. Класичного визначення поняття «соціальна політика» не існує. Початково її визначали як систему державних рішень, спрямованих на досягнення добробуту населення. Однак це визначення не є однозначним, адже до такої системи рішень може належати багато напрямів діяльності уряду. Попри все важливим завданням державної влади залишається  служіння інтересам населення, досягання його добробуту, тобто соціальну політику можна вважати одним із видів регулювання держави, яку називають державою загального добробуту. Суть цього поняття полягає в тому, що держава взяла на себе обов’язок забезпечувати певний добробут свого населення, і ця діяльність ох захист оплює широке коло питань соціального буття:

- соціальний захист знедолених;

- боротьбу з бідністю;

- регуляцію ринку праці;

- охорону здоров’я;

- освіту;

- культуру;

- етнонаціональні питання тощо.

         Соціальна політика – це система програм, служб та заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей. Соціальна політика охоплює усі сфери життєдіяльності людей – виробничу, соціальну, політичну, духовну та регулює стосунки між суспільством, колективом, громадою, особою у кожній з цих сфер та зонах їх взаємодії.[25, C.12-13]

         Існують декілька цілей соціальної політики, які буде доречно назвати, щоб глибше, в більшому обсязі зрозуміти це поняття:

1)Пом’якшення соціальних проблем: безробіття, бідності, насильства, злочинності, майнових зловживань;

2)Полегшення проблем здоров’я: не дужості, недієздатності;

3)Забезпечення здорових умов життя: подовження тривалості життя, оптимальні норми харчування, чистота довкілля;

4)Соціальна злагода і солідарність;

5)Ліквідація(зменшення) нерівності та невигідних умов праці та життя;

6)Створення умов для само генерації робочої сили.[25, C.18]

         Головним завданням будь – якої соціальної політики є забезпечення чіткого функціонування всієї системи соціально - політичних інститутів - суб’єктів такої політики; координація функціонування різних елементів системи; формування оптимального співвідношення між різними формами, методами, засобами з метою одержання очікуваних результатів.

Такими результатами повинні стати:

-         зменшення бідності та нерівності в суспільстві;

-         уникнення економічної та соціальної маргіналізації недієздатних членів спільноти;

-         зростання економічної та соціальної безпеки працездатних груп населення на основі їхньої власної ініціативи, самореалізації та самодостатності.

         Соціальна політика за умов реформування економічних, правових і суспільних відносин спрямовується на:

1)поступове обмеження впливу чинників, які гальмують соціальний прогрес;

2)посилення факторів соціального поступу, зростання соціальної та економічної безпеки особи.

         Політика соціальна - взаємовідносини основних елементів соціальної структури суспільства (класів, соціальних груп, спільнот) з приводу зберігання та змін соціального положення населення в цілому та складових його класів, спільнот.[20,C.280]

          Іншими словами, це діяльність суспільства поєднана з діяльністю держави яка,в свою чергу, націлена на розвиток соціальної сфери суспільства, поліпшення умов нашого життя, зростання добробуту людей і т. п.

         Політична культура – сфера культури, яка переробляє уявлення про цивілізаційні форми політичного процесу, оцінки рівня його розвитку. Поняття політична культура багатозначне, адже воно включає політичну думку, зв’язки культури та політичної філософії и т. п.

         Ця сфера відображує корінні інтереси різноманітних соціальних угруповувань, націй, народностей. Можна сказати, що політична культура – двигун політичних рішень, але вона в той же час і противостоїть їм. Це та середа, де приймаються політичні рішення. Виділяють наступні складові політичної культури: