Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання

Проекти профорієнтаційного напряму мають на меті не просто самовизначення підлітка на сучасному ринку професій, але й навчання його самоосвіті та саморозвитку. вмінню навчатися, активно використовувати свій вільний час. Сутність профорієнтаційного напряму полягає у допомозі усвідомленого вибору професії, формуванні потреб поглиблювати набуті знання, оновлювати їх та практично використовувати. Завданням проектів профорієнтаційного спрямування є залучення підлітків до виробничої праці, озброєння їх практичними вміннями й навичками, необхідними для виконання певних професійних обов'язків, виховання поваги до праці та різних професій.

Важливу роль у трудовій підготовці й формуванні особистісних якостей молоді відіграє знайомство школярів з основами виробництва, виховання у них любові та поваги до праці, спонукання до свідомого вибору майбутньої професії, надання можливостей для набуття необхідних професійних знань і навичок. Свята, фестивалі, конкурси й презентації програм профорієнтаційного спрямування дають можливість підлітку обрати саме ту професію, яка йому найбільше до вподоби, - економіста, менеджера, маркетолога чи управління.

Головним завданням спортивно-оздоровчих та рекреаційних проектів є зміцнення здоров'я підлітків, формування та розвиток фізичної культури засобами дозвілля. Спортивні проекти розвивають у молоді почуття відповідальності, прагнення до перемоги, впевненість у своїх силах, сприяють фізичній загартованості особистості, вчать жити за законами взаємопідтримки та дружби.

2.3  Розвиток соціокультурної політики за кордоном

Закордонна практика засвідчує, наскільки важко визначитися не тільки з пріоритетними напрямами соціально – культурної політики , але й з механізмами її реалізації. Законодавство, яке гарантує охорону й розвиток духовних цінностей, права на свободу вибора культурно - досудових занять, склалося у багатьох країнах у достатньо завершеному вигляді лише у другій половині двадцятого століття.

Приделяя велику увагу розширенню  кола професій, так чи інакше пов’язаних з активізацією сфери культури та побуту, суспільні сили США, Франції, Швеції та інших західних країн розглядають інтенсивну державну політику в сфері культури та побута як важливу гарантію стабілізації суспільства та розвитку виробничих сил. Аналогічні спроби цілеспрямованого використання держаним апаратом економічних, організаційних та інших ричагів для проведення ефективних культурних програм почали прийматись в країнах Східної Європи.

У той же час не одна країна світу не може поки представити еталон закінченої, не вимагаючої постійних радикальних змін державної соціокультурної політики. Усюди ця сфера залишається ареною зіткнення  альтернативних підходів, модних теч та концепцій, пошука інноваційних рішень й додаткових ресурсів.

Переломити визначаючі тенденції у середовищі , як господарських керівників, так і працівників культури на користь свідомої підтримки перебудови й обновлення культурно – побутової сфери короткотерміновими, хоча б й масштабними мерами сьогодні неможливо. Єдиний шлях, котрий може призвести до ефективного рішення організаційних, економічних, методичних та інших проблем у цій сфері,- послідовна, поетапна, яка відрізняється по регіонам , але маюча загальні початки соціокультурна політика у рамках кожного соціуму (працівного, учбового колектива, жилого мікрорайонна, території та ін.). Її ядром є політика держави.

Державна культурна політика визначається з урахуванням цілей культурно – побутової діяльності різних верств населення.[12,C.64]

2.4 Тенденції розвитку соціокультурної політики в Україні на початку двадцять першого століття

Трансформаційні перетворення соціально-культурної політики у 90-х роках XX ст. розпочались у значній мірі стихійно без певної моделі. Взірцем слугували рекомендації Світового банку, що зводилися до формування соціально-ринкового середовища шляхом приватизації об'єктів власності, лібералізації економіки, мінімізації регулюючої ролі держави. Залишковий принцип фінансування галузей соціально-культурної сфери різко критикувався без конкретної альтернативи.

Однак, суттєвіші проблеми, що характеризують сучасний стан соціально-культурної політики, пов'язані зі станом духовного життя українського суспільства. Проголошена на початку 90-х років XX ст. деідеологізація позбавила суспільство орієнтиру наступного поступу. Стихійний потяг до відродження нагромаджених пластів культури доби козаччини зумовив пожвавлення культурного життя, появу нових художніх колективів, які пропагували кращі зразки народної культури минулого, 1 Іроте вже в середині 90-х років виникає спроба відторгнення відроджуваних зразків культури, заміни її маскультурою, яка несе насильство і розпусту, різко контрастуючи з традиціями, самою народною сутністю української культури. Неспроможність обґрунтувати зміст національної ідеї, згуртувати весь загал довкола розбудови національної держави, обмеження розвитку національної культури ствердженням української мови зумовили втрату ідейного змісту культурного процесу, інтенсивність якого почала згасати.

Разом з хаотичною приватизацією, інтенсивною інфляцією, падінням виробництва скорочувались видатки на освіту та культуру, звужувалась і руйнувалась соціально-культурна інфраструктура, а різке знедолення основної маси населення спричинило різке скорочення духовних потреб, що відповідно позначилося на відвідуваності кіно, театрів, клубних установ, музеїв, концертних залів, показників духовного життя взагалі.

Слабо контрольована приватизація супроводжувалась масовим розпродажем об'єктів власності, гіперінфляцією, тривалою невизначеністю з формами власності при зміні лише організаційних форм господарств без ротації кадрів у сфері управління культурою. Такі процеси (особливо на селі) викликали скорочення мережі закладів культури, падіння їх авторитету, згасання інтенсивності відвідуваності. Ці передумови негативно вплинули на розвиток соціально-культурної політики.

Основними негативними тенденціями, що характеризують соціально-культурну сферу на сучасному етапі, є:

1. Збільшення відстані між інноваційним потенціалом культури та масовою здатністю його  засвоєння  й використання у щоденній соціокультурній практиці.

2. Подальша тенденція соціального розшарування за такими показниками як образ і стиль життя, соціальна ідентичність, соціальний статус та соціальна позиція.

3. Посилення   процесів   розмивання   духовної самобутності української культури (небезпека її вестериізації, втрата історико-культурної самобутності окремих територій та малих містечок; уніфікація звичаїв, традицій та стилю життя; стандартизація культурних запитів внаслідок масованого тиражування західних зразків).

4. Зменшення показників духовного життя суспільства (зростає відстань між спеціалізованим та побутовим рівнями культурного розвитку, що призводить до падіння художнього смаку, зменшення вимог до художнього рівня творів літератури, кіно, музики), переорієнтація масової свідомості з духовних, гуманістичних цінностей на цінності матеріального благополуччя та гедонізму. "...Культура починає втрачати функції соціальної регуляції, суспільної консолідації та духовно-морального самовизначення людини, наближаючись до стану, який в соціології характеризується поняттям аномії, тобто неунормованості, дисфункціональності. Цінності та норми, що складали моральну вертикаль та духовний стрижень вітчизняної культури, сьогодні нестійкі, розмиті, суперечливі" [9, С.92].

5. Надмірна комерціалізація соціально-культурного життя, що призвело до зменшення безплатних соціокультурних

послуг, зміни пріоритетів культури із змістової складової на отримання прибутку. Це обумовило стандартизацію культурних запитів, уніфікацію звичаїв, традицій, способу життя (особливо міського населення) за зарубіжними зразками, значну втрату національно-культурної ідентичності, нівелювання культурної індивідуальності, розвиток споживацтва.

Якоюсь мірою вище перераховані проблеми вирішуються у межах програм, що проводяться Міністерством культури і туризму України. Так, практично незмінними залишаються основні напрями та пріоритети загальнодержавної культурної політики, що втілюються шляхом організаційної підтримки та часткового фінансування окремих програм. Однак, через різні причини - зокрема економічні - ефективність таких програм є невисокою.

Серед позитивних тенденцій розвитку соціально-культурної політики необхідно назвати:

- посилення процесів, спрямованих на зближення та взаємопроникнення культурної, освітньої, соціальної сфер суспільного життя, що обумовлює поліфункціональний розвиток соціокультурної діяльності та можливість соціально-педагогічного впливу на різні соціальні спільноти (сім'ю, територіальні громади, етнічні групи, професійні колективи тощо);

-  відновлення (хоч і занадто повільне) напрямів діяльності, пов'язаних з громадянським та патріотичним вихованням молоді, що визнані головними складовими національного виховання;

- суттєву активізацію соціально-культурної творчості різних категорій та груп населення;

-  збагачення культурних ініціатив шляхом розвитку громадських об'єднань, рухів, асоціацій, клубів, урізноманітнення видів та форм художньої творчості;

- адресну підтримку соціально незахищених верств населення шляхом проведення цільових соціально-культурних програм загальнонаціонального та локального рівнів;

- розвиток індустрії дозвілля та розваг.

На жаль, негативні тенденції розвитку соціально-культурного середовища не завжди врівноважуються позитивними процесами, спрямованими на поліпшення умов існування та якості людської життєдіяльності, оптимізацію соціально-культурного середовища.

Інтенсифікації духовних, соціальних, економічних процесів у соціально-культурній сфері може сприяти галузеве проектування. Галузеві проекти можуть вирішити (хоча б частково) проблеми, які очікують у культурі системного розгляду. Так, ефективним та доцільним проектом у малих та середніх за людністю поселеннях може стати створення "Освітньо-дозвіллєвого центру". Проектна реалізація дозволить інтегрувати та раціонально реалізувати функції наявної інфраструктури шкіл, клубних установ, діючої кіномережі, спортивних організацій.

Галузеве проектування може бути використане для підвищення творчої активності, виявлення обдарованих особистостей і сприяння їх самореалізації. Особливо важливим є залучення до творчого пошукового процесу дітей та підлітків. Наприклад, проект "Мій двір" може присвячуватись оформленню вулиць, прибудинкових територій та дитячих майданчиків, будинків, і виражатись у конкурсах дитячих малюнків, створенні "Картинних галерей", вуличних художніх панно, розташованих на будинках, огорожах новобудов на основі сюжетів, що відображають історію району чи міста.

Тому доцільно виокремити галузеві проблеми соціально-культурної політики та класифікувати їх у такі групи:

-  змістові проблеми (нерозвиненість потенціалу населення та активної участі особистості у соціально-культурній творчості, відсутність умов для повноцінного відпочинку та відновлення сил особистості, перевага деструктивних форм організації дозвілля, необлаштованість нових житлових масивів соціально-культурними закладами, надмірна комерціалізація дозвілля тощо);

-  організаційні та управлінські проблеми (відсутність взаємозв'язку між управлінськими структурами та соціально-культурними інститутами, незбалансованість діяльності різних соціально-культурних установ, відсутність правових механізмів взаємодії із недержавними суб’єктами культурного життя, слабке використання сфери культури та дозвілля у вирішенні соціальних, психологічних, демографічних проблем);

-   фінансові та матеріально-технічні (скорочення бюджетних коштів, непрозорість їх розподілу, недоліки нормативно-правового забезпечення соціально-культурної політики, нерозвиненість благодійництва та меценатства, погане технічне оснащення галузі, нерозвиненість інформаційних ресурсів у закладах культури та ін.);

- кадрові (низька заробітна плата, зниження статусу управлінців сфери культури в адміністративних органах влади, не престижність професій соціально-культурного спрямування, відсутність ефективної системи підвищення кваліфікації та ін.).

Частково галузеві проблеми соціально-культурної політики можна вирішити шляхом реалізації проектів типу "Програма розвитку музейної справи на період до 2005 року", "Фестиваль музейно-педагогічних технологій", ''Інформаційний центр", "Центр екранної культури", "Культурно - дозвіллєвий центр для молоді", "Інформаційно-комунікаційні технології - для розвитку культури".

Наприклад:

"Програма розвитку музейної справи на період до 2005 року» передбачала розширення музейної мережі, зміцнення матеріально-технічної бази музеїв, забезпечення охорони та збереження пам'яток Музейного фонду України, впровадження в діяльність музеїв сучасних автоматизованих інформаційних технологій.

Завданням Програми стало:

-  удосконалити науково-методичну базу музеєзнавства;

- провести ремонтно-реставраційні роботи у музейних приміщеннях:

-   розширити фондові та експозиційні площі;

-   забезпечити музеї та заповідники сучасними засобами охоронної, пожежної сигналізації, контролю мікроклімату;

-  оновити морально та фізично застаріле музейне обладнання;

-    створити сучасну реставраційну базу. Форми реалізації програми: