Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання

- створення Республіканського історико-археологічного заповідника ''Неаполь Скіфський" (м. Сімферополь), державного історико-культурного заповідника "Буша";

- проведення конференцій, семінарів, "круглих столів";

-  видання інструктивно-методичних матеріалів;

- випуск музейного термінологічного словника;

-   проведення науково-дослідницьких робіт.

Тобто, проекти, що здійснюються у соціокультурній сфері, реалізують потенціал соціально-культурного середовища, змінюють зв'язки і відношення людини до соціально-культурної політики, вдосконалюють діяльність існуючих установ або створюють нові і тим самим сприяють зростанню якісних параметрів способу життя людини, створюють додаткові можливості для розвитку та самореалізації особистості.

Досить часто вирішення проблемної ситуації в соціально-культурній сфері ускладнюється:

- невмінням населення користуватися наявними ресурсами та новітніми технологіями, незасвоєнням вже розроблених новацій;

- розбалансованістю між культурними запитами населення та засобами їх задоволення:

- відсутністю соціальних, культурних та технологічних засобів узагальнення й інтеграції нового досвіду

Культурний потенціал, що є джерелом вирішення різних проблем, використовується у суспільстві не повністю.

Традиційні ж засоби, спрямовані на усунення проблемної ситуації, можуть бути малоефективними і не дати очікуваних результатів. Тому подолати цей бар'єр можливо лише за умови масового оволодіння культурними інноваціями, новими знаннями та навичками.

Ускладнює проблемну ситуацію в соціально-культурній сфері й суттєва розбалансованість між культурними запитами населення та засобами їх задоволення (якістю, недостатньою кількістю, поганим асортиментом послуг, занадто дорогим обслуговуванням). У цьому випадку соціально-культурні проекти мають спрямовуватися на підвищення самоосвіти населення, удосконалення соціально-культурного та рекреаційного обслуговування, надання необхідної інформації, організацію дозвілля дітей за місцем проживання та ін. Невідповідність масових запитів можливостям їх задоволення (незалежно від того, йдеться про товари дозвіллєвого обслуговування чи культурні цінності) пов'язується, зазвичай, із кількісною нестачею, невеликим асортиментом або низькою якістю запропонованого. Така ситуація обумовлена неефективною роботою відповідних інститутів сфери дозвілля, втратою орієнтації на споживача. Досить часто занити населення вищі, ніж те, що можуть запропонувати соціокультурні заклади; трактується й навпаки - рівень дозвілля послуг набагато вищий, ніж ступінь підготовки аудиторії.

Проектне вирішення проблемної ситуації ускладнюється також відсутністю соціальних, культурних та технологічних засобів узагальнення й інтеграції нового соціально-культурного досвіду. Вирішення цієї проблеми пов'язується з розробкою та функціонуванням нових піституціональних структур, які сприяють організації та соціалізації подібних змін. Тому проекти можуть спрямовуватися на створення та розвиток тих інститутів (соціальних, культурних, правових, психологічних), які б використовували адекватні засоби та форми з метою адаптації населення до нових умов [4, С100-106].

У довершення усього сказаного нами у другому розділі, можемо додати, що у молодій незалежній демократичній державі , яка проходить крізь складні трансформаційні процеси, роль культури набуває особливої важливості, з чого випливає й ключова роль державної культурної політики. Така політика, за умов продуманості й дієвості, має забезпечувати правові, інститутні, фінансові умови для розвитку сучасної української культури, як ключового  чинника формування зрілого демократичного суспільства,сталої національної ідентичності, що буде необхідною передумовою успішного входження України до світової спільноти розвинених демократичних держав, перетворення її культури на шанованого учасника світових культурних процесів.

3. Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання

Чинна законодавча база охоплює головні напрямки культурної політики в Україні, не суперечить основним ідеям мультикультуралізму, не створює істотних перешкод для запровадження основних ідей сучасної культурної політики, хоча окремі дефініції та терміни відсутні чи є недостатньо чіткими (полікультурне суспільство, мультикультуралізм, принцип інтеркультурності, мовні меншини); українське законодавство констатує багатоетнічний склад сучасного українського суспільства й гарантує мовні та освітні права деяким культурним групам.

Для здійснення державної політики у соціально-культурній сфері уряд України створює відповідні організаційні структури.

Характерною рисою соціально-культурного будівництва в Україні, що вже зазначалося, є його галузевий характер. Як одна із сфер діяльності виконавчо-розпорядчих органів, управління соціально-культурним будівництвом охоплює декілька галузей: освіту; науку; культуру; охорону здоров'я;

фізкультуру та спорт; соціальне забезпечення. Причому управління освітою і культурою, у свою чергу, містить певні підгалузі.

Управління кожною галуззю (підгалуззю) соціально-культурного будівництва покладено на відповідне міністерство, державний комітет або інше відомство.

Для управління в сфері соціально-культурного будівництва властиве поєднання як органів державного управління, так і органів громадського самоврядування.

Так, у Законі «Про освіту», зазначається, що для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють у межах повноважень, визначених законодавством.

Ст. 5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» підкреслює, що фізкультурний рух в Україні спирається на різнобічну діяльність громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості. Первинною ланкою самодіяльності організації фізкультурного руху є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, організаціях, що об'єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами у фізкультурно-спортивному русі.

Окрема глава цього Закону присвячена регулюванню самоврядування у сфері фізичної культури і спорту. Тут зазначається, зокрема, що органи державної виконавчої влади, відповідні органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорт)' (підготовки спортсменів до участі в змаганнях, організації спортивних заходів тощо), здійснюють контроль за реалізацією таких повноважень, визначають умови та порядок надання спортивним федераціям статусу національних, статусу Національного Олімпійського комітету України, умови господарської та іншої комерційної діяльності, спрямованої на розвиток фізкультури та спорту.

Радикальні зміни у системі управління економікою об'єктивно ведуть до аналогічних змін у системі управління соціально-культурним будівництвом. Нові функції галузевих міністерств і відомств, переосмислення їх ролі у сфері управління соціально-культурним будівництвом викликають необхідність внесення відповідних змін у положення, що регламентують роботу цих органів.

Актуальною проблемою залишається раціоналізація структури апарату управління (створення нових структурних підрозділів, ліквідація старих, їх злиття тощо).

З прийняттям законів України «Про місцеве самоврядування» та «Про місцеві державні адміністрації» підвищується роль регіонів у соціально-культурній сфері. З чітким законодавчим розподілом повноважень, відповідальності, фінансово-економічної бази між загальнодержавним, територіальним і місцевими рівнями управління центр ваги управління соціально-культурною сферою має бути перенесений на рівень регіонів. Соціальна інфраструктура, освіта, охорона здоров'я тощо — все це має перейти переважно до компетенції місцевих органів державної виконавчої влади і органів місцевого самоврядування та складати головний зміст їх діяльності. Це мусить супроводжуватися створенням адекватної незалежної фінансово-економічної бази місцевого самоврядування.

Разом з тим, передаючи на місцевий рівень основну долю відповідальності за соціальну інфраструктуру і соціально-культурний розвиток, держава зберігає за собою здійснення загальнонаціональних соціальних програм забезпечення й інших соціальних гарантій, які встановлюються законом, фінансування загальнонаціональних об'єктів культури, окремих учбових закладів, об'єктів і програм охорони здоров'я, а також надання мотивованої конкретними умовами цілеспрямованої фінансової допомоги регіонам.

Шляхом подолання цих проблем є урахування як зразок вирішення аналогічних питань в інших державах. Перш за все, необхідно привести нормативно-правову базу України з перелічених вище проблем у відповідність до міжнародних стандартів. Невідповідність у багатьох аспектах правових актів нашої держави з питань захисту прав людини (національні меншини, мовні проблеми, політичний плюралізм, ін.), та культурної політики міжнародним вимогам й існування потреби у налагодженні належних відносин з міжнародними структурами зумовили необхідність імплементації міжнародно-правових стандартів у внутрішнє законодавство нашої держави. Загальна кількість конвенцій, угод, кодексів, протоколів Ради Європи, що стосуються прав і свобод людини, становить 173 документи. Україна приєдналася лише до 32 з них та підписала ще 10. Таке становище не можна назвати задовільним. З групи 12 конвенцій про захист прав людини Україна приєдналась лише до 9; з групи 5 конвенцій щодо запобігання нелюдському чи такому, що принижує людську гідність, поводженню або покаранню – до двох; з групи конвенцій Європейської соціальної хартії – до жодної з п’яти (підписані дві); з групи конвенцій з соціальних питань – до жодної з 15; з групи конвенцій щодо охорони здоров’я – до жодної з 18; з групи конвенцій з питань освіти, культури і спорту – до однієї з 14 (підписана одна); з групи конвенцій з кримінального права – до 9 з 22-х (підписана одна); з групи конвенцій з загального права та захисту інформації до 2 з 8; з групи конвенцій з біоетики – до жодної з двох.

Аналіз сучасного українського законодавства показує, що “ненаціональні”, різновиди меншин (насамперед, мовні) та їх специфічні права у національному законодавстві не фігурують.

Результатом дослідження співвідношення національних культур та законодавчого закріплення офіційних мов стали такі висновки:

Сьогодні в світі існує 110 держав, в яких виявляється  розбіжність між культурою титульної нації та офіційною мовою. Слід зауважити, що офіційна мова в цих державах – це мова колишніх завойовників. Незважаючи на це, владні структури не вводять вольовим рішенням інші офіційні мови, розуміючи, що за декілька століть іспанська, французька чи англійська мови стали рідними мовами для населення цих держав. Крім того, владні структури не ставлять знак рівняння між поняттями “культура нації” та “офіційна мова”, не вважають, що національна культура гине тільки тому, що її мова не є національною. До цієї ж групи держав відносяться ті, що мають декілька офіційних мов: мову корінної національності та мову, яку протягом багатьох століть населення вважає рідною. 47 (24%) держав мають більш, ніж одну офіційну мову. 149 держав мають одну офіційну мову. При цьому тільки у 66 державах  ця мова є мовою титульної нації. У 49 державах із 66  (73%)  з однією офіційною мовою титульна нація дійсно є чисельною більшістю (припустимо, 80-100%). У деяких державах існує одна офіційна мова при тому, що титульній нації протистоять національні меншини, які за чисельністю не на багато відстають від титульної нації. Це – Грузія, Естонія, Ізраїль, Індонезія, Киргизстан, Латвія, Лаос, Македонія, М’янма, Пакистан, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна, Хорватія. З перелічених держав  8 – держави колишнього СРСР (50%). З п’яти названих європейських держав три є державами колишнього СРСР (серед них – Україна, при тому, що 18 червня 2002 року Президент України Л.Д.Кучма представив до парламенту своє послання “Європейський вибір”). В Білорусі росіяни складають лише 13,2%, але російська мова як мова міжнаціонального спілкування визначена як друга офіційна мова; невеличка держава Бельгія, населення якої складає трохи більше 1/5 населення України, має три офіційної мови: нідерландську, французьку, німецьку; Боснія й Герцеговина з населенням в 8 разів меншим за українське має три офіційних мови - боснійську, сербську, хорватську (звернемо увагу на те, що хорвати складають лише 17,3% населення); розумне вирішення цього питання бачимо у Великобританії: офіційна мова – англійська, але у місцях проживання мовної меншості – валійська та англійська мови; подібно ж вирішена проблема й в Іспанії: офіційна мова – іспанська, але в  місцях проживання мовних менш – узаконено використання каталанської, баскської, галісійської; маленька країна Люксембург (441 тис. населення), не дивлячись на те, що люксембуржці складають 71 % населення, має три офіційних мови - німецьку, французьку, люксембурзьку; шведське населення Фінляндії складає 300 тис. чол., але держава вважає за необхідне узаконити другу офіційну мову – шведську; Швейцарія має три офіційних мови – німецьку, якою розмовляє 65% населення, французьку, якою розмовляє 18 %, італійську, якою розмовляє лише 10% населення. В США офіційна мова -  англійська - узаконена в 23 штатах; 27 – не прийняли рішення про офіційний статус англійської мови, бо це може нанести шкоду ідеям демократії.

Таким чином, одним із шляхів подолання культурних, національних, мовних проблем можна вважати: приведення нормативно-правової бази України з перелічених проблем у відповідність до міжнародних стандартів; продовження зусиль щодо зміцнення співробітництва з  Радою  Європи  з метою забезпечення повної відповідності українського законодавства  та  практики  принципам  і стандартам Організації, особливо тим стандартам, що гарантуються Європейською конвенцією з прав людини та  практикою  Страсбурзького суду; прийняття єдиного нормативно-правового акта, який би повною мірою регламентував та забезпечував права і свободи громадян (в тому числі і з названих проблем); розроблення програми виконання державою своїх міжнародно-правових зобов’язань; створення конкретних механізмів реалізації державної політики у сфері, що розглядається.

Висновки

У даній курсовій роботі наведено вирішення наукової проблеми про розв`язання проблем соціокультурного розвитку України шляхом вдосконалення культурної політики завдяки більш глибокому розумінню її змісту, мети, засобів і розвитку її нормативно-правової бази, що дає можливість зробити наступні висновки:

1. Питання розвитку, формулювання напрямків вдосконалення культурної політики України в нових історичних, соціально-економічних, політичних, культурних умовах не вирішені, перш за все в сфері теоретичного та практичного сприймання культурної політики як соціокультурного процесу, який як і всі соціальні процеси, приводить до кількісних й якісних змін стану суспільства, може регулюватись як суспільством в цілому, так і державою; теоретичного визначення, уточнення деяких понять таким чином, щоб вони відповідали сучасному рівню розвитку суспільства; вдосконалення нормативно-правової бази держави з питань культурної політики, що вбирають в себе ряд положень з захисту прав людини, в тому числі в сфері імплементації міжнародно-правових актів до національного законодавства України.

2.Суспільство й держава, регулюючи культурну політику, утворюють, підтримують, захищають соціальні норми (норми моралі, звичаї, традиції, корпоративні норми, політичні норми, релігійні норми, культурні норми). Культурні норми, що складаються самим суспільством, а також культурні норми, що утворюються державою можна класифікувати за певними ознаками.