Шляхи вдосконалення механізмів української культурної політики через нормативно-правове регулювання

-         наявність системи знань про політику;

-         вміння самостійно оцінювати ті, чи інші політичні події;

-         здібність приймати участь у політичному житті;

-         вміння керувати емоційною стороною політичних дій.

          Г. Алмонд писав: «Коли ми говоримо про політичну культуру будь – якого суспільства ми розуміємо за цим політичну систему, засвоєною  в свідомості, почуттях та оцінках населення».

         В наш час неможливо досягнути високого рівня політичної культури, який існував у часи Древньої Греції у період існування ,так званих, міст – держав. Але політична еліта намагається не тільки зменшити політичну участь, але й інтелектуальний рівень людей, а разом і с тим їх здібність розбиратися в політичних подіях, формувати особисту точку зору на політику. Звідси й націленість на маніпулювання суспільною свідомістю за допомогою створення зручних політичних міфів пригодних для загального користування.

         Само по собі поняття культура звучить наступним чином:

«Культура – сукупність матеріальних і духовних цінностей, яка виражає певний рівень історичного розвитку даного суспільства та людини.»[22,C.151]

          Це, так би мовити, сукупність цінностей, якими людина користується в процесі практичної діяльності. Поступово, людина реалізує свої потреби та інтереси у взаємодії з соціальним оточенням.

         Соціологія — соціальна наука, що досліджує (вивчає) соціальні закони та процеси, що поєднують (чи роз'єднують) людей як членів суспільства або окремих груп, організацій (об'єднань). Термін "соціологія" походить від двох слів: латинського societas - суспільство та грецького λογος - вчення, знання, наука.

         Соціологію можна визначити як науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину-творця цих спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку.

          Політика ж, згідно з Аристотелем і Платоном,- єдина наука про суспільство та місто – державу (поліс). Зараз у науці про державу під політикою розуміють науку о задачах та цілях держави та о засобах, котрі мають місце в розпорядженні чи бувають необхідними задля виконання цих цілей.[23,C.352]

          Проаналізувавши це поняття, робимо висновок, що політикою є діяльність органів державної влади та державного керування. Вона віддзеркалює суспільний лад і економічну структуру країни.

         Перейдемо до іншого поняття, але не менш важливого задля цілісного розуміння поняття соціокультурної політики.

         Соціологія культури – галузь соціологічного знання , котра вивчає соціологічні закономірності розвитку культури, форми проявлення цих закономірностей в людській діяльності, яка пов’язана з створенням , засвоєнням , зберіганням і розповсюдженням ідей, уявлень ,культурних норм і цінностей, зразків поведінки, котрі регулюють відношення у суспільстві, між суспільством і природою.[18,C.503]

         Соціологія культури дуже активно вивчає тенденції культурного розвитку суспільства. Вона фіксує зміни національних, духовних, сімейних, побутових відносин, котрі викликані розповсюдженням освіти, динамікою численності закладів культури.

         Соціологія політична – галузь соціології, яка вивчає політику в контексті і через призму аналізу суспільства з усією складністю та багатообразністю його соціальної структури та процесів. Основним предметом соціології політичної є політична влада, форми та метод її функціонування та розподілення в державно організаційному суспільстві в тісному зв’язку з вивченням реального політичного глузду, інтересів та поведінки індивідів.[18,C.514]

         Отож, сходячи з усіх цих понять , які так чи інакше стосуються теми нашої роботи, робимо чіткий висновок. Соціокультурна політика – це діяльність органів державної влади, яка базується на соціальних нормах і цінностях, котрі спрямовані на велику стійку соціальну спільноту людей, які об’єднані за певними інтересами, потребами, взаємними симпатіями, типами діяльності.

1.2 Соціокультурна політика незалежної України

Завданням соціокультурної політики СРСР (за часів якого культура розглядалася, передусім, як механізм ідеологічного впливу на формування громадської думки) проголошувалася боротьба з нерівністю умов соціокультурного життя різних національних і соціальних груп на усій території країни. Для досягнення цієї мети було створено централізовану систему планування, запроваджено бюджетне фінансування соціокультурної галузі, розроблено командно-адміністративні важелі "управління культури"'.

Необхідно зазначити, що така система мала свої позитиви. У кожному селищі виникали "хати-читальні", клуби, бібліотеки, які, хоча й мали на меті виховання молоді у "комуністичному дусі", але організовували її дозвілля; у державних театрах хоча й здійснювалися постановки радянського агітаційно-пропагандистського характеру, але й ставилися твори світової класики: державні видавництва хоча й випускали літературну продукцію '"вождів", але видавали й високомистецькі твори. Зрештою, саме у радянський період інтенсивно розвивається кінематографія, а імена талановитих кіномитців стають відомими усьому світові. Разом з тим, такі ідеї як рівномірне розташування закладів культури на території СРСР, рівні можливості та загальний доступ до культурних надбань людства, створення "єдиної культури" шляхом використання ''єдиного творчого методу" під назвою "метод соцреалізму", були нереалістичними, а "національна самобутність" використовувалася лише як різне мовно-фольклорне забарвлення тих самих ідеологічних схем [3].

З другої половини 80-х років в Україні розпочинаються дискусії стосовно мовної проблематики, повернення культурної спадщини українському народові, видаються заборонені за радянських часів книги. Велике значення має проголошення української мови державною та одночасне прийняття "Закону про мови в Українській РСР" (1989). Виникають Український культурологічний клуб. Товариство української мови імені Тараса Шевченка, незалежні театри-студії, культурно-мистецькі об'єднання, починає розвиватись молодіжна субкультура. В цей же час у закладах культури впроваджуються госпрозрахункові форми роботи, сутність яких полягає у фінансуванні культури не за "залишковим" принципом, а на основі "науково визначених норм". Однак, як справедливо зазначають вітчизняні вчені, "практично вся соціокультурна інфраструктура, як, втім, і вся економіка залишилися під державним контролем та керувалися в основному командно-адміністративними методами, а єдиними джерелами фінансування культури залишалися державний та місцеві бюджети". Більшість закладів культури, як і інші суспільні інститути, не були готові працювати у нових ринкових умовах і діяли за радянською системою [3]. Тобто, потенціал та ресурси соціально-культурної діяльності використовуються неефективно й не повністю. Це пов'язується з такими суперечностями як невідповідність демократичної природи культурно-просвітньої роботи авторитарно-бюрократичній системі управління; реальних потреб та інтересів населення можливостям та якості їх задоволення; плюралізму молодого громадянського суспільства старій парадигмі соціокультурного розвитку; необхідності розвитку матеріальної бази матеріально-технічному забезпеченню по "залишковому принципу"; потужного потенціалу культури недооцінці ролі та значення культури в суспільстві.

1992 року Верховною Радою України приймаються "Основи законодавства України про культуру". Основними принципами соціокультурної політики в Україні визначено: визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України; утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація на національні та загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними і класовими інтересами; збереження і примноження соціокультурних надбань; розвиток соціокультурних зв'язків з українцями, шо проживають за кордоном як основи збереження цілісності української культури; гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави політичних партій та інших громадських об'єднань; рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні соціокультурних цінностей; доступність соціокультурних цінностей, усіх видів соціокультурних послуг та соціокультурної діяльності для кожного громадянина; забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення соціокультурного рівня та естетичного виховання громадян; заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян; всебічне міжнародне культурне співробітництво; визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури; поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури [11 ].

Центральним органом державної виконавчої влади у галузі культури є Міністерство культури і туризму України. Згідно з Положенням про Міністерство культури і туризму України, основними його завданнями визначено: участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах культури, туризму, діяльності курортів, а також державної мовної політики; участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту суспільної моралі; координація здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання; сприяння створенню умов для задоволення національно-культурних потреб громадян України та українців, які проживають за межами України, збереженню і популяризації соціокультурних надбань українського народу; здійснення міжнародного співробітництва з питань, що належать до компетенції Міністерства .

Однак, відсутність чіткої правової бази для проведення державної соціокультурної політики, велика кількість закладів культури, що належать іншим організаціям та органам і не підпорядковані державі, неможливість надання реальної підтримки недержавним культурно-мистецьким установам, перетворили Міністерство на формальний орган, який за такої ситуації може виконувати лише рекомендаційні та методичні функції. Хоча за відомчим підпорядкуванням найбільш розгалужену мережу клубних установ має саме Міністерство культури і туризму України. Майже 60 % цих закладів потребують капітального ремонт}', знаходяться в аварійному стані або працюють у пристосованих приміщеннях. При цьому близько 6 тисяч населення сільських пунктів Донецької, Одеської, Житомирської областей не мають жодного закладу культури.

Основними причинами руйнування соціокультурної галузі залишаються відсутність механізмів підтримки недержавних культурних організацій, заохочення спонсорів та меценатів, недостатнє фінансування державних закладів культури (при задекларованих в "Основах" 8 % національного доходу України на розвиток культури), неузгодженість у питаннях оподаткування, гіперінфляція в середині 90-х років, зношеність матеріально-технічної бази культури.

Аналіз соціально-культурної сфери цього часу був би неповним, якщо не відзначити й створення нової недержавної культурної інфраструктури, до якої належать приватні музеї, клуби, театральні студії, галереї, інші культурно-мистецькі об'єднання. Активно впливати на регулювання процесів у соціокультурній сфері починає недержавний сектор. Яскравою прикметою сьогодення стає співпраця державної соціокультурної сфери з фінансовою та промисловою, з громадськими організаціями й об'єднаннями. Культура та бізнес розглядаються як повноправні партнери. Комерційні культурні організації швидко нарощують свою матеріальну базу, створюють свою інфраструктуру, що дозволяє заповнити білі плями на ринку соціокультурного попиту. На відміну від державних та громадських культурних об'єднань, комерційні організації повністю залежать від соціальних, культурних, дозвіллєвих потреб населення конкретного регіону й гнучко реагують на будь-які зміни у соціально-культурній сфері.

Завдяки проективному потенціалу соціально-культурної сфери виникають нові види закладів культури: Центри духовного розвитку людини (Донецька обл.), Будинки народних традицій (Дніпропетровська обл.). Центри національної культури (Одеська обл.), Центри дозвілля і мистецтв, клуби-кафе (Запорізька обл.), навчально-культурні комплекси (Луганська обл.) та ін. Окрім традиційних напрямів роботи, починають реалізовуватися інноваційні проекти, що дозволяють закладам культури залучати відвідувачів та "виживати" у сучасних умовах. Серед них велика увага приділяється таким напрямам роботи як виставкова, редакційно-видавнича, консультативна, рекреаційна.

Як зазначають вітчизняні науковці, аналіз сучасного становища та перспектив розвитку соціокультурної сфери доводить, що лише "косметичний ремонт" - справа безрезультатна. "По-перше, українське суспільство, яке стає дедалі відкритішим і демократичнішим, уже не задовольниться "державною культурою"', а ринково орієнтована українська економіка не буде її утримувати так, як це раніше робила командна економіка. До того ж, культура радянського типу може успішно існувати лише за браку будь-якої конкуренції, чого вже, вочевидь, не буде. По-друге, найбільш динамічна й творча частина культурно-мистецького середовища не погодиться з повним "одержавленням" культури й мистецтва, не перетвориться на слухняних обслуговувачів державної культпросвітнопропагандивної машини, хоч би в які патріотичні кольори її розфарбовували" [3].

Не сприяють усуненню цих недоліків й мало чисельні дослідження соціально-культурних проблем. Досить ґрунтовними серед них можна назвати проекти Концепції цільової державної програми "Культура. Просвітництво. Дозвілля" (1993) та Державної цільової програми "Культура села" (1995). Однак, через різні політичні, кадрові, соціальні, економічні причини ці проекти так і не було реалізовано.

Разом з тим, соціокультурна інфраструктура України, незважаючи на технічну зношеність, моральну застарілість, недостатність творчої ініціативи, є досить розвиненою і має потужний потенціал. Творча свобода, розмаїтість картин літературного, музичного, театрального життя, зміцнення міжнародних соціокультурних зв'язків, ефективна система культурно-мистецького навчання, багатство народної культури - це ті головні чинники, що створюють підґрунтя реформування такої політики в галузі культури, яка відповідала б запитам українського суспільства та європейським стандартам.

1.3 Види соціокультурних політичних проектів

Соціально-культурні проекти для дорослих