Собівартість і рентабельність виробництва сільськогосподарської продукції, фактори її підвищення в ринкових умова господарювання

3.3. Сучасний стан сфери заготівель і реалізації сільськогосподарської продукції.

Складна соціально-економічна ситуація в країні протягом останніх років, безумовно, негативно позначилася  на роботі споживчої кооперації. Поглиблення  економічної кризи, розбалансованість  фінансово-кредитної системи та інфляційні процеси виявилися для споживчої кооперації, яка не користувалася бюджетними коштами, більш руйнівними, ніж для інших галузей і сфер діяльності.

Проте, навіть у жорстких ринкових умовах споживча кооперація виконує свої зобов'язання перед пайовиками - не закрито жодного магазину, якщо він був єдиний в даній місцевості. В наслідок нестачі обігових коштів, що знецінилися інфляцією (в 1991р.їх питома вага становила 60% в оплаті товарів, то нині це 8%), виникли масові перебої у продажу товарів першої необхідності, у сфері заготівель сільгосппродукції. Майже в 3 рази скоротився прибуток від всіх видів діяльності.

Нестача коштів в край обмежила можливості кооперативних  організацій і підприємств для  закупівлі паливно - мастильних матеріалів, призвела до різкого зменшення обсягів заготівель сільськогосподарської продукції та сировини, виробництва товарів народного споживання на підприємствах кооперативної промисловості. З цих причин в системі практично згорнуто будівництво, реконструкцію та технічне переоснащення матеріально-технічної бази.

І все-таки використання потенціалу споживчої кооперації у  даний час малоефективне, тут  переважають негативні тенденції: звужується сфера впливу споживчої  кооперації; посилюється розмивання матеріально-технічної бази споживчої кооперації; призупинена інвестиційна діяльність у споживчій кооперації; продовжується відплив кадрів із споживчої кооперації; посилюється дисбаланс сільського ринку, деформуються основні його параметри; знижується роль оптової торгівлі, різко скорочується торгівельно-закупівельна діяльність оптових баз, дестабілізована система господарських зв'язків, збільшується кількість посередницьких ланок на шляху товару до споживача, що призводить до його подорожчання; продовжують збільшуватись витрати від обороту, знижуватись результативні показники і рівень рентабельності, зростає кількість збиткових підприємств; посилюється податковий тиск на споживчу кооперацію, послабшали державна підтримка і соціальний захист її членів.

Однак організації і  підприємства споживчої кооперації можуть і повинні виступати як реальні учасники торгівельного процесу. Вони, як і підприємства, фінансові та кредитні установи зацікавлені у пожвавлені ринку, збільшені обсягів товарів, що виробляються та реалізуються.

Проте в умовах становлення ринку та зміни форм власності і виробничих відносин на селі; виникнення нових заготівельних структур, коли на перший план виходить конкурентна боротьба за ресурси, споживча кооперація втратила свої позиції і роль у заготівлях країни.

Така ситуація заготівельної  галузі зумовлена такими об'єктивними  факторами, як нестача готівки, скорочення виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції, припинення їх централізованого відвантаження за межі України, зменшення обсягів міжобласних поставок, а також зростання самозабезпечення населення плодоовочевою продукцією завдяки розвитку індивідуального огородництва та садівництва. До суб'єктивних причин можна віднести недосконалу систему організації заготівель, відсутність у заготівельників зацікавленості в нарощуванні обсягів, вкрай незадовільний пошук та освоєння нових ринків збитку. Тому головне завдання кооперативних організацій в галузі заготівельної діяльності полягає у всебічному сприянні зростанню ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпеченні максимального їх освоєння і ефективного використання, насамперед для потреб кооперативної торгівлі, громадського харчування та переробної промисловості.

На наш погляд, перспективною  є робота по створенню в споживчих  товариствах сільськоопзаготпромів - мобільних та максимально наближених до населення об'єктів заготівель з невеликими цехами по первинній переробці сільськогосподарської продукції, виробництву хлібобулочних, ковбасних виробів, консервів, напівфабрикатів та інших товарів народного споживання. Досвід діяльності цих комплексних підприємств у Вінницькій, Київський і інших областях переконує в їх ефективному господарюванні.

Водночас заготівельні організації та підприємства споживчої  кооперації, діючи в умовах перехідної економіки, повинні оволодіти основами комерційної справи. Це потребує перебудови їх роботи у напрямі налагодження обміну інформацією про прогнози на врожай, стан попиту та пропозиції, цінах, що складаються в окремих регіонах країни. Внаслідок активної комерційної роботи повинні прийматися оперативні рішення з приводу реалізації продукції у місцях з підвищеним попитом на неї.

Структуру заготівельної  галузі слід перебудувати в таких  напрямах: створити нові канали заготівлі та інфраструктурно забезпечити їх. Маються наувазі канали формування ресурсів для вітчизняної переробної промисловості, міжрегіональних поставок, експорту аграрної продукції та сировини. Заготівельні структури стануть активними учасниками торгів на аграрних біржах. Посилити процеси інтеграції заготівельних підприємств споживчої кооперації в систему зв'язку АПК і переробної промисловості. Одночасно розширити внутрішню інтеграцію в споживчій кооперації. Створити заготівельно-збутові, заготівельно-переробні і заготівельно-торгівельні комбінати. Значні зрушення мають відбутися в соціальній структурі заготівель, а також у самій структурі заготівельного обороту, за рахунок освоєння нової продукції. Враховуючи існуючий потенціал споживчої кооперації, вже створені виробничі потужності, віддача від порівняно невеликих вкладень та кредитів саме тут може бути швидкою та ефективною.

Таблиця 3. Структура  реалізації окремих видів сільськогосподарської  продукції в КСП, % / від натуральних величин/.

Реалізація основних видів сільськогосподарської продукції державі з року в рік зменшується, а в 2001 р. зовсім не реалізується, через зменшення обсягів виробничої продукції в господарстві, а також на високий рівень збитковості. Відповідно низькій збитковості і високому рівні повної собівартості продукції реалізація продукції населенню через систему харчування і в рахунок оплати праці з 1999 р. до 2001 р. зменшилась по зерну. По молоку зовсім не реалізовували, а по ВРХ, навпаки почали реалізацію. На долю інших каналів реалізації припадає більша частина реалізації зерна і молока, тільки в 2001р. молоко припинили реалізовувати.

Таблиця 4. Залежність прибутковості /збитковості/ продажу молока від ціни реалізації на ефективності виробництва у сільськогосподарському підприємстві

Середній збиток від  реалізації молока на 1ц в 2001р. збільшився. Продуктивність на 1 корову знизилась на 33.5%. Затрати праці мають тенденцію до зниження на 4.7%. Повна собівартість 1ц реалізованого молока збільшилась на 116.1 %, а середня ціна реалізації 1ц зменшилась на 4.9%. Рівень рентабельності зріс на 142.9 %.

3.4. Удосконалення системи ціноутворення в умовах ринкової системи.

Ціна є стержнем ринкової економіки, вона формується під дією попиту та пропозиції'. Однак третім, не менш важливим чинником формування ціни є виробничі витрати, які складаються в середньому на певному ринку продукції. Реально ціна формується лише під впливом цих трьох чинників - попиту, пропозиції та середнього рівня виробничих витрат на одиницю продукції, робіт чи послуг.

Наступним моментом у  діалектичній взаємодії ціни і виробничих витрат є вплив встановленої ринком ціни на виробничі витрати вже конкретного підприємства. При цьому відбувається оперативне регулювання виробничих витрат, їх оптимальна структуризація й визначення оптимальних обсягів виробництва продукції, виконання робіт чи послуг з метою максималізації прибутку. З іншого боку, йде зворотній зв'язок: виробничі витрати конкретного підприємства - ціна на продукцію чи послуги цього підприємства. Тобто процес ціноутворення за певних умов може відбуватися винятково на базі виробничих витрат підприємства і вже потім, на наступних його стадіях при формуванні ринку певного товару чи послуг, балансуванні попиту, пропозиції, середньої галузевої собівартості одиниці продукції відбувається зворотній зв'язок ринкової ціни з виробничими витратами конкретного підприємства.

Однак, хоча ціноутворення  на базі витрат є найбільш поширеним, існує й ряд інших підходів до встановлення цін. Серед них такі, як ціноутворення, орієнтоване на попит, де ціна виступає функцією попиту, який визначає цінність товару, і ціна базується на коефіцієнтах цінової еластичності, ціноутворення на основі конкурентних цін або цін лідера; визначення цін на базі закритих товарів (тендерне ціноутворення), встановлення цін у рамках товарної номенклатури (допускається збитковість за окремими товарами, а загалом за номенклатурною групою - прибуток); ціноутворення з урахуванням географічного чинника (зональні ціни, врахування витрат на доставку продукції, а також умови "ІНКОТЕРМС"); ціноутворення, що випливає з узаконених типових умов, наприклад біржових цін, цін, встановлених державою.

Всі ми розуміємо, що підвищення ціни на будь-який конкретний товар  тягне за собою ланцюгову реакцію  їх зростання на всі інші товари, проте будь-який виробник намагається  якомога дорожче продати свій товар, не усвідомлюючи того, що в даному випадку як виробник він виграє, а як споживач інших товарів чи послуг програє. Адже ми всі є одночасно і виробниками, і споживачами. То, може краще йти іншим шляхом - знижувати затрати на виробництво. В умовах цивілізованого ринку ці процеси саморегулюються при активній підтримці держави через фінансово-кредитну систему.

Який вихід з цього  становища? Необхідне грунтовніше  державне регулювання економічних  процесів. Важливу роль тут має  відігравати ставлення держави до ціноутворення. З огляду на це необхідне уточнення суті ціни оскільки без належного теоретичного обґрунтування її поняття не можливо намітити практичні дії щодо формування рівня цін.

Ринкова економіка передбачає конкуренцію пропозиції, врахування індивідуальності попиту, оптимальне визначення витрат виробництва на рівні первинної виробничої ланки, суб'єктивне формування ціни учасниками ринку. Однак в умовах ринкової економіки фірма, підприємство, перш, ніж вийти на ринок з своїм товаром, визначає витрати на виробництво останнього.  

Роль держави у формуванні мінімальних затрат на виробництво  має зводитися до контролю за використанням  ресурсів. Необхідно запровадити  сувору експертизу планових калькуляцій  основних видів продукції. Державне регулювання проявляється також у частковій розробці і точному дотриманні нормативів витрат основних видів сировини і матеріальних ресурсів, затрат праці.

Відомо, що визначальну  роль в економічному розвитку суспільства, формуванні ціни на товари і послуги взагалі відіграють енергоресурси. Тому пропонуємо енергоносії взяти за базу розрахунку. Слід визначити вартість 1 тони умовного палива у нормо-годинах. Трудомісткість конкурентних видів палива і енергії розраховується від умовного, згідно з діючою методикою. Потім визначаються затрати праці в нормо-годинах на виробництво всіх інших видів продукції у порядку: сировини, матеріалів, засобів виробництва. Проводиться нашарування цих трудовитрат на вартість умовної одиниці енергоносія, тобто визначається повна трудомісткість всіх перелічених видів продукції в енерго-нормо-годнах. Прийнявши трудомісткість одиниці умовного палива за одиницю, визначають коефіцієнт енерго-нормо-годин витрат по всіх основних видах товарів. І, нарешті, маючи діючі ціни на енергетичні ресурси, за допомогою згаданих коефіцієнтів можна визначити умовно вартість усіх інших товарів.

Така методика дозволяє державі непрямим шляхом здійснювати  контроль за витратами на виробництво, обгрунтовніше стежити за розробкою  норм витрат ресурсів, що сприяло б широкому впровадженню у виробництво науково - технічних рішень. Державні органи зможуть стежити за тенденцією формування цін на ринку, коригування їх через дотаційні заходи, податкову політику тощо. І, нарешті, що найголовніше - є можливість грунтовніше вести структурну перебудову виробництва, прогнозувати темпи економічного зростання, виходячи з стану і перспектив розвитку енергетичного комплексу країни.