Оцінювання джерел фінансування виробничо-господарської діяльності підприємств

Фінансовий леверидж характеризує використання підприємством позикових коштів, яке впливає на зміну коефіцієнту рентабельності власного капіталу. Тобто фінансовий леверидж являє собою об’єктивний фактор, що виникає з появою  позикових коштів в обсязі використовуваного підприємством капіталу, який дозволяє йому отримати додатковий прибуток на власний капітал.

Існують різні рекомендації щодо величини плеча фінансового важеля. Більшість із них зводиться до того, що доля залучених коштів в пасиві не повинна перевищувати 50%. Таким чином, для даного підприємства ця вимога виконується, хоча долю власного капіталу можна було б дещо підвищити.

Аналіз, проведений в ІІ розділі показав, що власний капітал підприємства формується переважно за рахунок нерозподіленого прибутку. В зв’язку з цим, доцільно розглянути схему розподілу та використання прибутку на ЗАТ «Єврокар», яку  наведено  на рис. 3.1, з метою вдосконалення системи управління нерозподіленим прибутком.

Рис.3.1. Схема розподілу і використання прибутку ЗАТ «Єврокар»

Порядок і напрями розподілу й використання прибутку визначаються підприємством самостійно й фіксуються у його  фінансовій політиці. При прийнятті рішень про розподіл чистого прибутку підприємство повинно знати оптимальне співвідношення у спрямуванні додаткових фінансових ресурсів на цілі виробничо-технічного розвитку, соціального розвитку, матеріального заохочення трудівників (акціонерів, пайовиків) і на інші цілі.

Чистий прибуток умовно поділяється на дві частини. Перша збільшує майно підприємства і бере участь у процесі нагромадження. При цьому не обов’язково весь прибуток, що спрямовується на нагромадження, використовується повністю. Залишок прибутку, невикористаний на поповнення активів підприємства, має важливе резервне значення й може бути використаний у наступні роки для покриття можливих збитків, фінансування різноманітних витрат. Такий прибуток носить назву нерозподіленого. Прибуток, використаний на нагромадження й нерозподілений прибуток минулих років свідчить про фінансову стійкість підприємства, про наявність джерела для подальшого розвитку. [24]

Друга частина  прибутку характеризує ту його частку, яка використовується на нагромадження й споживання  і називається розподіленим прибутком.

За своєю економічною сутністю нерозподілений прибуток є однією з форм резерву власних фінансових ресурсів підприємства, що забезпечує його виробничий розвиток у наступному періоді.

Нерозподілений прибуток (непокритий збиток) минулих років поряд із статутним (реєстрованим) капіталом та резервним (страховим) капіталом є складовими власних коштів (власного капіталу) підприємства. Як вже було відзначено, наявність достатнього обсягу власних коштів забезпечує розвиток підприємства, позитивно впливає на стан відносин розподілу між різними суб’єктами господарювання. Цей показник є одним із найважливіших при визначенні таких істотних ознак підприємства як забезпеченість коштами для функціонування підприємства, кредитоспроможність підприємства, його платоспроможність.

Нерозподілений прибуток визначається як різниця між сумою одержаного у звітному році прибутку та сумою його використання протягом року на внутрішні й зовнішні цілі (тобто частка прибутку поточного року, що лишається не спожитою).

Однією з найдискусійніших проблем у сфері  фінансового  менеджменту є  питання ефективності розподілу сформованого суб’єктами господарювання прибутку як джерела фінансового  забезпечення різних за  економічним  змістом  по­треб.

Без сумніву, визначальною складовою цього процесу є розподільчі грошові від­носини, характер впливу яких на виробництво цілком залежить від адекватності  форм і методів системи розподілу та її організації  інтересам держави, потребам суб’єктів господарювання  й окремим працівникам.

3.2. Удосконалення  політики  формування  позикових  коштів  підприємства

Тимчасова потреба в додатковому фінансуванні задовольняється за рахунок позикових ресурсів, що дозволяє підприємствам найбільш ефективно використовувати власні обігові кошти. Оскільки потреба в коштах з часом змінюється, її забезпечення тільки за рахунок власних коштів з економічної точки зору є недоціль­ним. Застосування лише власних коштів для фінансування діяльності обумовило б необхідність їх формування з розрахунку на максимальну потребу, що призвело б до уповільнення швидкості обертання обігових коштів та зниження ефективності їх використання.

Ринкові умови господарювання породжують об‘єктивну необхідність використання суб‘єктами підприємницької діяльності позичених фінансових ресурсів поряд із власними коштами, які є у їх розпорядженні, тобто поряд зі статутними, резервними, амортизаційними і іншими фондами цільового призначення. За питомою вагою перше місце серед позичених ресурсів у більшості підприємств займає банківський кредит.

Крім банківського кредиту, у складі позичених фінансових ресурсів підприємства всіх галузей народного господарства значне місце посідає кредиторська заборгованість усіх видів, яка виникає у розрахунках з іншими юридичними і фізичними особами, постачальниками, покупцями, бюджетом, організаціями соціального страхування, позабюджетними фондами, а також у розрахунках з робітниками і службовцями підприємства. Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” кваліфікує частину кредиторської заборгованості, залученої до складу позичених фінансових ресурсів, як товарний кредит і кредит під цінні папери, що засвідчують відносини позики. Вони являють собою дві форми поза банківського кредиту.

Необхідність кредиту як джерела фінансування ресурсів підприємств визначається характером кругообігу і обігу основних коштів. Відомо, що в процесі кругообігу і обігу основних коштів підприємств постійно переходять з однієї функціональної форми в іншу: спочатку з грошової форми вони переходять у продуктивну, потім набувають товарної форми і знову грошової. Інакше не може відбуватися процес виробництва та реалізації продукції, процес відтворення.

Потреба підприємств у кредиті виникає у зв’язку з:

- необхідністю створення сезонних запасів матеріальних цінностей або здійснення сезонних витрат;

- виникненням ускладнень зі своєчасним розрахунком з постачальниками товарів та виконанням інших фінансових зобов’язань при затримці надходження грошових коштів за реалізовані товари (послуги) або у зв’язку з іншими недоліками в господарсько-фінансовій діяльності підприємства;

- здійснення інвестиційної діяльності, пов’язаної з новим будів­ництвом, проведенням реконструкції матеріально-технічної бази, закупівлею нового обладнання тощо.

Використання різних форм кредитування підприємства дозволяє прискорити рух грошових та матеріальних ресурсів підприємства шляхом забезпечення своєчасних розрахунків, перерозподілу коштів, що дозволяє підприємству максимально ефективно здійснювати свою господарсько-фінансову діяльність.

Залучення позичкових ресурсів для фінансування інвестиційної діяльності підприємства створює умови для скорочення термінів вводу в експлуатацію нових основних фондів підприємства та зниження тер­мінів окупності інвестицій.

Використання позичкових ресурсів дозволяє збільшити обсяги діяльності підприємства, а також, незважаючи на платність позикових ресурсів, підвищити прибутковість власного капіталу підприємства.

Одним  із  напрямів  поліпшення  способів  та  ефективності  залучення  кредитного  капіталу  суб’єктами  економічної  діяльності  в  Україні  є  розроблення  на  державному  рівні  рекомендаційних  методик  оцінки  ефективності  джерел  залучення  кредитних  ресурсів,  а  на  рівні  підприємств – внутрішніх  нормативних  методик, адаптованих до  особливостей  діяльності  того  чи  іншого  суб’єкта  економічної  діяльності. Методики  повинні  розроблятися  на  базі  алгоритму:  

1. Спочатку  потрібно  оцінити  здатність  підприємства  виконати  в подальшому  кредитні  зобов’язання.
2. Виявити  потенційні  способи  залучення  кредитного  капіталу.
3. Оцінити  ефективність  способів  залучення  кредитного  капіталу.

4. Оцінити  варіанти  диверсифікації  способів  залучення  кредитного  капіталу.

5. Проаналізувати  результати  упровадження  стратегії  залучення  кредитного  капіталу

Також  важливою  є  розробка  системи  критеріїв,  з  допомогою  яких  фінансист  може  оцінити  переваги  та  недоліки  залучення  позичкового  капіталу,  зовнішніх  та  внутрішніх  джерел  фінансування. До  типових  критеріїв  можна  віднести  такі:

1. Прибуток  та  рентабельність. Слід  розрахувати,  як  вплине  та  чи  інша  форма  фінансування  на  результати  діяльності  підприємства. При  цьому  потрібно  виходити  з  того,  що  рентабельність  активів  підприємства  має  перевищувати  вартість  залучення  капіталу,  а  також  враховувати,  що  зростання  частки  заборгованості  в  структурі  капіталу  в  окремих  випадках  може  привести  до  підвищення  прибутковості  підприємства,  а  в  інших – до її  зниження.
2. Ліквідність. Фінансист  має  розрахувати,  як  вплине  форма  фінансування  на  рівень  теперішньої  та  майбутньої  платоспроможності  підприємства. 
3. Незалежність. Вдаючись  до  тієї  чи  іншої  форми  фінансування,  слід  прогнозувати  як  це  вплине  на  рівень  автономності  і  самостійності  підприємства  при  використанні  коштів,  на  збереження  інформаційної  незалежності  та  контроль  над  підприємством  у  цілому. Крім  цього,  необхідно  виявити  можливі  ризики,  зокрема,  ризик  порушення  структури  капіталу.
4. Накладні  витрати,  пов’язані  із  залученням  коштів. Наприклад,  емісійні  витрати  на  обов’язкові  аудиторські  перевірки,  на  обов’язкову  публікацію  звітності  в  засобах  масової  інформації.
5. Мінімізація  оподаткування. Доцільно  вибирати  таку  форму  фінансування,  яка  дасть  найбільший  ефект  з  точки  зору  зменшення  податкових  платежів. Податковий  фактор  слід  розглянути  у  контексті  його  впливу  на  вартість  залучення  капіталу  в  цілому.
6. Об’єктивні  обмеження. Відсутність  кредитного  забезпечення,  необхідною  для  залучення  позичок,  низький  рівень  кредитоспроможності,  законодавчі  обмеження  щодо  використання  тієї  чи  іншої  форми  фінансування,  договірні  обмеження  тощо.
7. Максимізація  вартості  власників. Відповідно  до  цього  критерію  всі  рішення  менеджменту  підприємства,  в  тому  чисті  у  сфері  фінансування,  мають  спрямовуватися  на  досягнення  головної  мети  діяльності  суб’єкта  господарювання – максимізації  доходів  власника . Цього  можна  досягти  або  на  основі  збільшення  прибутковості  та  дивідендних  виплат,  або  забезпечивши  зростання  вартості  корпоративних  прав  підприємства. [23]

Для  того,  щоб  процес  управління  позиковими  ресурсами  був  якомога  ефективнішим,  підприємство  повинно  дотримуватися  таких  основних  принципів:

1. Цільовий  характер  залучення  позикових  ресурсів.
2. Оптимізація  розміру  потреби  в  кредиті  та  термінів  його  використання.
3. Оптимізація  співвідношення  позикових  та  власних  джерел  фінансування  розвитку  підприємства.
4. Забезпечення  ефективності  використання  позикових  ресурсів  не  нижче  їх  вартості.
5. Забезпеченість  позикових  ресурсів  наявними  активами  підприємства у  всіх  формах.
6. Виконання  умов  залучення  позикових  ресурсів  стосовно  сплати  позикових  ресурсів (або  інших  передбачених  договором  платежів)  та  повернення  суми  боргу  в  зазначені  терміни  та  в  повному  обсязі.  

Отже,  удосконалення  політики  управління  позиковими  фінансовими ресурсами  підприємства  слід  розглядати  як  один  із  головним  чинників  підвищення  ефективності  будь-якої  виробничо-господарської  діяльності. Від  цього  залежить  поліпшення  позицій  підприємства  в  конкурентній  боротьбі,  його  стабільне  функціонування  та  динамічний  розвиток.

Головна  спрямованість  реорганізації  управління  фінансовими  ресурсами  підприємства  полягає  в  оптимізації  використання  ресурсів  підприємства.  Система  управління  фінансовими  ресурсами    підприємства  вважається   досить  ефективною  лише  у  тому  випадку,  коли  вона  дає  змогу  не  лише  раціонально  використовувати наявні  ресурси,  а  й  забезпечувати активний системний пошук можливостей подальшого розвитку  підприємства.

3.3. Перспективи розвитку фінансового ринку України

Розвиток та становлення фінансового ринку України є необхідною передумовою розви­тку інших секторів економіки держави. Добре функціонуючий страховий ринок, розвинені небанківські кредитні установи, пенсійні фонди та інші фінансові установи сприяють стабі­льному та прогнозованому розвитку усіх економічних процесів у суспільстві. Акумулюючи значні обсяги грошових коштів, фінансові установи є потужним джерелом інвестицій в еко­номіку країни, що розвивається досить динамічно.

Подальший розвиток економіки є неможливим без розвинутого, стабільного, надій­ного та ефективного фінансового ринку нашої держави. Таким чином, однією з найваж­ливіших цілей нинішнього етапу розвитку економіки країни є втілення обґрунтованих та системних реформ у фінансовому секторі для забезпечення додаткових джерел фінансу­вання економічного зростання. Це в свою чергу потребує розробки та послідовного впровадження довготермінової комплексної стратегії розвитку фінансового сектора України, враховуючи існуючі економічні реалії та стратегічні пріоритети України в умовах глобалізації світових фінансових ринків.

Слід зазначити, що фінансовий ринок є життєво важливим фундаментом для зростання, розвитку і стабільності національної ринкової економіки. Становлення і розвиток фінансового ринку має стати ключовим елементом сильного економічного середовища, який підтримуватиме корпоративні ініціативи, забезпечуватиме фінансування реального сектора економіки через залучення інвестицій, здійснення платежів та перерозподілу капіталів. Як каталізатор економічного зростання – фінансовий ринок буде істотно впливати на забезпечення суверенітету держави та реалізацію її національних інтересів в умовах глобалізаційних процесів.[7]