Управления инвестициями предприятия

  Товаророзпорядчі  фінансові інвестиції виступають як цінні папери, які надають їх держателю право розпоряджатись майном, указаним у цих документах.

  Відповідно  до Закону України «Про інвестиційну діяльність», за формою власності ресурсів інвестування фінансові інвестиції мають поділятися на:

• приватні, що здійснюються громадянами, недержавними підприємствами, організаціями та установами, господарськими асоціаціями, спілками і товариствами, а також громадськими і релігійними організаціями (іншими юридичними особами), заснованими на приватній та колективній власності);
• державні, що здійснюються органами влади та управління України, АР Крим, місцевих Рад народних депутатів за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами і установами за рахунок власних і позичкових коштів;
• іноземні, які здійснюються іноземними громадянами, юридичними особами та державами. Ці інвестиції можна класифікувати на прямі, портфельні та інші іноземні інвестиції (торговельні кредити, кредити міжнародних фінансових організацій, кредити урядів іноземних держав під гарантії уряду України; банківські вклади тощо);
• спільні, що здійснюються громадянами та юридичними особами України, інших держав.

  У сучасних умовах за формою власності  ресурсів доцільно класифікувати інвестиції на державні, недержавні та змішані. При цьому останні передбачають фінансування з різних джерел (державних і недержавних). Приватну форму інвестицій у Законі доцільніше назвати недержавною, оскільки вона включає інвестування, що здійснюється юридичними особами, заснованими на приватній та колективній власності.

За регіональною ознакою існують фінансові інвестиції: •S внутрішні— вкладення у фінансові активи суб'єктів господарювання даної держави;

  S закордонні— вкладення коштів у фінансові активи інвестування за межами території даної держави;

  S іноземні— вкладення іноземних юридичних, фізичних осіб, іноземних держав, міжнародних урядових і неурядових організацій.

  З викладеного вище можна зробити  висновок, що економічне значення фінансових інвестицій полягає передусім у їх тому, що інвестор спроможний реалізувати свою стратегію на фінансовому ринку. Розв'язання цього завдання здійснюється за допомогою обігу різних фінансових інструментів, які є об'єктами фінансового ринку і створюють об'єктивне підґрунтя його існування.

1.2. Інструменти фінансового інвестування

  Фінансовий ринок — це місце, де зустрічаються ті, у кого в процесі господарської діяльності виникає потреба в коштах для розширення діяльності, і ті, у кого є нагромадження, що можуть бути використані для інвестування. Таким чином, саме на цьому ринку відбувається переливання коштів від тих, хто має їх надлишок, до тих, хто потребує інвестицій.

  Як  економічна категорія фінансовий ринок  забезпечує економічні відносини між суб'єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживної вартості, відтвореної у фінансових активах. Аналіз цього ринку як сфери торгівлі фінансовими активами є усталеним серед представників різних наукових шкіл, і в основі економічної категорії «фінансовий ринок» лежать такі поняття, як «фінансові активи», «фінансові інструменти», «фінансові послуги», «фінансове посередництво» тощо.

Фінансові активи — це специфічні активи, тобто законні вимоги власників цих активів щодо отримання певного доходу в майбутньому. Наприклад, у системі національних рахунків вони визначаються як об'єкти, що мають вартість і знаходяться у власності економічних суб'єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання прибутку або інших доходів. У цілому, термін «актив» (об'єкт власності) можна використовувати для визначення предмета угоди, дво- чи багатосторонньої, коли його конкретний різновид не має окремого суттєвого значення. Ціна на будь-який актив відображає збалансування пропозиції й попиту на нього залежно від ринкової кон'юнктури.

  Згідно  з українським чинним законодавством, фінансові активи складаються з коштів (грошей), цінних паперів, боргових зобов'язань та прав вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів. Тож для формування фінансових активів важливого значення набуває якісний стан інструментів, які представляють на ринку ці активи.

  Фінансові інструменти є різноманітними фінансовими документами, що обертаються на ринку і мають грошову вартість. Вони поділяються на різні види залежно від способів, цілей, методів, форм нагромадження коштів і відіграють найбільшу роль в організації фінансового ринку.

  У сучасній економічній літературі наведено багато визначень фінансових інструментів, основними з яких є такі:

• фінансовий інструмент — це узаконений сертифікат, що належить його власнику та засвідчує вкладення коштів або майна з метою одержання доходу виключно за рахунок господарської діяльності інших;
• фінансовий інструмент — це будь-який документ, пов'язаний з виникненням права на грошові або інші цінності, що не можуть бути реалізованими або переданими іншій особі без наявності подібного документу;
• фінансові інструменти — це будь-які грошові документи, включаючи цінні папери чи операції з ними;
• фінансові інструменти — це контракти, результатом яких є поява певної статті в активах одного суб'єкта і статті в пасивах іншого суб'єкта інвестування;
• фінансові інструменти — це різноманітні форми фінансових зобов'язань (для короткострокового та довгострокового інвестування), торгівля якими здійснюється на фінансовому ринку. Вони включають грошові кошти і цінні папери.

Інструменти фінансового ринку є інструментами  фінансового інвестування, оскільки передбачають одержання доходів  у вигля ді відсотків, дивідендів і курсової різниці. Однак наведені вище визначення фінансових інструментів не повною мірою відповідають напрямам здійснення фінансових інвестицій, які мають включати інвестиційні операції з цінними паперами (традиційними та похідними), депозитні операції компаній і вкладення у статутні капітали юридичних осіб. Вони також не враховують і мету здійснення цього інвестування.

  Під інструментарієм фінансового інвестуваннями слід розуміти сукупність грошових документів, що засвідчують вкладення коштів у цінні папери (традиційні та похідні), банківські депозити, статутні капітали юридичних осіб з метою одержання прибутку (доходу) і/або зростання вартості капіталу.

  Залежно від строку обігу фінансових інструментів більшість дослідників сегментують  фінансовий ринок на грошовий ринок  і ринок капіталів. На грошовому  ринку здійснюються переважно короткострокові (від одного дня до одного року) депозитно-ощадні операції, що обслуговують головним чином рух оборотного капіталу фірм, короткострокових ресурсів банків, установ, держави і фізичних осіб. На ринку капіталів продають і купують довгострокові кредитні ресурси, а також цінні папери зі строком обігу більше року (рис. 1.3). 
 

 Рис. 1.3. Структура фінансового ринку  за строками обігу фінансових інструментів

  Грошовий  ринок не тотожний ринку короткострокових інструментів, а ринок капіталів оперує не тільки довгостроковими активами. Метою руху фінансових активів (не тільки грошей) у короткостроковому періоді є забезпечення ліквідності ринку, а в довгостроковому — забезпечення потреб у розміщенні (інвестуванні) коштів. Для вирішення цих проблем можуть бути використані активи будь-якого виду — безвідносно щодо їхньої строкової характеристики.

1.3. Інвестиційні якості  цінних паперів

        Інвестиційні якості цінних паперів виявляються у  взаємодії з грошовим обігом і кредитом. Тому перш ніж визначити ці якості, необхідно дослідити їх зв'язок з банківським кредитом і визначити сутність цінних паперів як грошових документів.

Банківські позички, що надаються в грошовій формі:

• дають можливість знизити обмеження щодо обсягів наданих кредитів і строків користування позичкою. Це досягається за рахунок мобілізації тимчасово вільних грошових коштів широкого кола вкладників;
• дають можливість на професійному рівні оцінити кредитоспроможність позичальників з метою забезпечення своєчасного повернення позичок;
• мають масовий характер, що зменшує їх вартість для виробників.

  Переваги  банківського кредитування пов'язані  з його властивістю нагромаджувати в банку заощадження від дрібних до великих. Ці заощадження знаходять своє виробниче спрямування через те, що їх власники є кредиторами банку і сприяють переміщенню ресурсів за допомогою механізму кредитування у сфери господарства, що потребують додаткових коштів. Однак при цьому власники коштів втрачають контроль за їх використанням, оскільки це право переходить до банку. Подібна ситуація спричиняє низку проблем:

1. банківський кредит не може забезпечити зацікавленість інвестора у раціональному використанні ресурсів, оскільки останній не може впливати на використання грошових коштів. Можливість власнику коштів стати безпосереднім інвестором в об'єкт фінансування дають тільки вкладення коштів у цінні папери;
2. оперативна ліквідність вкладених коштів у разі банківського кредитування практично малоймовірна. Разом з тим цілком реальним є швидке перетворення цінних паперів у гроші і навпаки;
3. широкий вибір фінансових інструментів значно прискорює, полегшує і спрощує доступ суб'єктів господарювання до додаткових коштів;
4. природне прагнення інвесторів до максимальної ефективності вкладеного капіталу спонукає до зацікавленості в цьому всіх учасників процесу відтворення. Тому нагальною є потреба участі в цьому процесі цінних паперів, особливо з високими інвестиційними якостями.

  У сучасній економічній літературі не існує єдиного розуміння сутності цінного паперу.

Відомий дослідник цінних паперів М. А. Агарков  зауважує, що теоретичне осмислення поняття  цінних паперів розпочалося з 1870 р. у Німеччині. Наприкінці XIX—на початку XX ст. під цінним папером розуміли документ, пред'явлення якого є необхідним для здійснення втіленого в ньому права. Ступінь цього вті лення може бути різним. Це право може мати: зобов'язальний характер (облігації, векселі); майновий з одночасним зобов'язанням (товаророзпорядчі цінні папери); членський (акції).

  Відтоді законодавче та наукове тлумачення сутності цінних паперів не змінилося. Так, зважаючи на всю різноманітність  сучасних визначень цінного папера, більшість авторів практично завжди основними його ознаками вважають документарність і засвідчення певних прав його власника. Для прикладу можна навести кілька визначень:

• цінний папір означає законодавчо визнане свідоцтво права на одержання очікуваних у майбутньому доходів за конкретних умов;
• цінні папери — грошові або товарні документи, які дають їх власнику майнові права та право на одержання певних грошових сум, доходів;
• цінний папір — це передусім грошовий документ, що засвідчує майнове право або відносини позики власника документу відносно особи, яка випустила цей документ.

  Таким чином, цінні папери є юридичною  категорією, тому вони визначають такі права: володіння цінним папером; засвідчення майнових та обов'язкових прав; право управління; задоволення передачі або одержання власності.

  Новий закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» дає таке визначення цінних паперів: цінні папери — документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

1.4. Процес управління  фінансовими інвестиціями

        Процес  управління  фінансовими  інвестиціями  має такі етапи:

1) постановка цілей інвестування;

2. формування основних напрямів інвестиційної політики з урахуванням нормативних обмежень;
3. вибір портфельної стратегії;
4. вибір активів, що будуть включені до портфеля;
5. оцінка ефективності інвестицій.

  1. Постановка цілей  інвестування. Головними цілями інвестора є дохідність, безпека вкладень, зростання капіталу і ліквідність.

   Дохідність  являє собою можливість отримання інвестором певних доходів у майбутньому, які складаються з дивідендів або відсотків з цінних паперів (поточна дохідність) і курсової різниці (додаткова дохідність). Основним показником для визначення дохідності тих або інших цінних паперів є ставка дивіденду компанії, що порівнюється із середньою відсотковою ставкою за довгостроковими вкладеннями населення та депозитами підприємств. Коли відношення цих показників менше одиниці, то дохідність таких паперів буде недостатньою. Дохідність фінансових інструментів за певний період часу можна визначити шляхом відношення загальної суми доходу до ціни придбання даного інструменту. 
 
 

Рис. 1.8. Класифікація ризиків інвестування  

  2. Формування основних  напрямів інвестиційної  політики. Зазвичай цей етап починається з розроблення схеми розміщення активів, яка передбачає розподіл портфеля між різними категоріями активів з метою збереження капіталу у разі негативних змін ситуації та одержання переваг у разі сприятливих. Ця схема ґрунтується на тому, що дохідність портфеля залежить радше від структури розміщення активів, ніж від самих інвестицій. Так, дослідження довели, що дохідність портфеля більше ніж на 90 % визначається схемою розміщення активів і менш ніж на 10 % — вибором конкретних цінних паперів. Більше того, як установили вчені, у разі розміщення коштів у різні класи інвестиційних інструментів більшою мірою скорочується вплив ризику порівняно з вкладенням в одну категорію активів.