Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко

Сучасне міфомислення і, зокрема, художнє, поетичне міфомислення – явище складне не лише за своїми витоками, але й надзвичайно різноманітне за виявами. І завданням теорії літератури має бути визначення іманентної філософсько-естетичної сутності міфологічного та народнопоетичного мислення й, таким чином, з’ясування їхньої дивовижної життєздатності. В науці наразі запанувала думка, раніше висловлена філософами – дослідниками міфології, а сьогодні вже незаперечна, що міф є природним і вічним способом світосприйняття, який не залежить жорстко від історичного часу й рівня філософської та суспільної свідомості. Релігія, філософія, мистецтво – писав Дж. Кемпбелл – всі соціальні звичаї та інститути, починаючи з доісторичних часів, головні відкриття в науці та техніці, ба й сновидіння, – усе це є гарячим диханням міфу [7; 53].

Міфологічних символів не можна ні вигадати, ні створити, ні знищити, ані замовити знову. Вони є спонтанним виявом психіки, і кожен із нас несе в собі, в чистоті й незайманості зерня цієї сили [9; 49].

Розглядаючи основні положення концепцій міфологізму, що належать Ф. Шеллінгу, К. Г. Юнгу, О. Веселовському, О. Потебні, М. Костомарову,       О. Лосєву, Я. Ясперсу, К. Леві-Стросу, Я. Голосовкеру, П. Флоренському,        В. Топорову, шляхом відокремлення найсуттєвіших положень цих теорій складено інтегральну схему міфомислення. Названу модель можна вважати певною системою міфологічного світобачення й міфологічного світовідчуття, яка в основних своїх рисах тою чи іншою мірою притаманна людству, незалежно від історичного часу й панівної ідеології. Ця схема набуває такого вигляду:

–        міфомислення має своїм витоком ідеї безсмертя, гармонії та цілісності буття, спрямованих проти загрози хаосу;

–        є своєрідною логічною моделлю розв’язання буттєвих протиріч;

–        у людському мозку й тілесній прапам’яті виявляється у вигляді колективного несвідомого, архетипів і самості;

–        будучи пов’язаним з мовою міфомислення має знаково-символічну форму, в якій відбувається пізнання ним всесвіту, причому суб’єктивному образу приписується статус об’єктивного буття [14; 4].

У наукових працях поняття “міфологічне” й “міфопоетичне” (народнопоетичне) вживаються як синоніми. На наш погляд, у перебігу історичного розчленування мислення й відчуття міфологія зі сфери наукової свідомості відтіснилась у сферу художньої свідомості. В наш час доцільно оперувати поняттям міфологічного як таким, що відображає архаїчний спосіб мислення, та – поряд із цим – поняттям народнопоетичного як різновидом сучасного художнього мислення, позначеного особливим, міфологічним характером світосприймання. Таким чином, народнопоетичне у власному, сучасному розумінні – це, так би мовити, осколок суцільної брили древнього міфологічного мислення, який в перебігу перетворення цього останнього виокремився і дедалі все чіткіше формувався як самостійне естетичне явище, дуже строкате ідейно й художньо, але поєднане сутнісними спільними рисами з міфологічним мисленням як таким [15; 18].

Будь-який художній текст можна вважати в певному розумінні міфологічним породженням, оскільки людина, за висновком філософів, взагалі міфологізує навколишній світ. Митець же за своєю природою є своєрідним міфологізатором буття, деміургом власного поетичного міфа, будучи посередником між тілом і духом, земним і трансцедентним [27; 28].

Аналіз художніх текстів переконує нас у дійовості прадавніх онтологічних світоглядних форм, у яких чітко втілено найдревніші космологічні ідеї. Митець – свідомо, а частіше несвідомо черпає образи із глибин підсвідомості, де жевріють юнгівські архетипні схеми та криються величезні потенціали пізнання. Слушно твердить Дж. Вікері, що народнопоетична властивість митця включена в розумовий процес і відповідає певним потребам людини [19; 21].

Треба підкреслити, що ми не переносимо цілком міфологічних уявлень у свідомість і поведінку героїв Ліни Костенко. Мова йде про існування в цих сферах людського буття певних архетипів, які, за думкою К. Леві-Строса, утворюють глибинний – і основний! – шар культурної інформації.

Міфопоетичне не можна розглядати поза проблемою міфологічної “тілесності” тому, що художня творчість є функцією психофізичного єства митця не меншою, якщо не більшою мірою ніж духовного. Саме через його таємні структури проходять інформаційні струмені довкілля та його конкретною неповторністю забарвлюються. Філософія відзначає емпіричність, “тілесність” слова-символу: адже воно є “видимим тілом якоїсь невидимої душі... інакше кажучи, символом”, через яке “отримує собі немов би речовинне тіло”, і митець, “котрий дає красу світові”, “не над безособовою речовиною трудиться... але над особистим тілом і над особистою душею”[1]. Духовна неповторність творчої особистості, накладаючись на її біологічну неповторність, виступає дорогоцінною частиною безсумнівної онтологічної дійсності. Саме інтуїтивне осягнення всепроникаючої народнопоетичної тілесності й себе як її частки й складають психофізіологічний механізм митця, здатний вловлювати та відтворювати таїну Життя, яка власне й становить сутність художнього твору [9; 5].

Відома байдужість до історичного часу з боку міфології. Остання надавала першочергового значення сакральному часові та подіям-першообразам. Особливістю української міфологічної свідомості є протилежне: її неуявленість без історичної ретроспекції, котра є головним джерелом, яке живило й живить міфологічні переживання. Це ми пояснюємо особливостями національної свідомості віками уярмленого народу [20; 37].

Міфопоетизм Ліни Костенко неможливо виокремити із загального кола міфологічно зорієнтованого українського письменства. Наприклад, у романі “Маруся Чурай” сюжетним контрапунктом є легенда про любовну помсту, проте цей мотив філософськи й психологічно поглинається єдиним семантичним полем, яке можна визначити як український міф. Український міф являє собою головну ідею історіософії України – ідею її державності. Своєрідними міфопоетичними вершинами цієї ідеї в різні історичні часи були Т. Шевченко, Є. Маланюк і Ліна Костенко [12; 38].

Аналізуючи погляди цих митців встановлюємо їх схожість і відмінності. Їхня спільна риса як міфотворців полягає у надзвичайній часовій наближеності стародавніх національних архетипів до сучасної художньої уяви. В їх творчості потаємні голоси духовних універсалій сягають не лише в сиву давнину, а проростають з досить ще недавньої української історії, а також із етнографічної та природної конкретики. Виявляючи постійний інтерес до минувшини , до тих благословенних часів, коли “були ми козаками” (Т. Шевченко), і повернення до яких В. Липинський визначав як “регенерацію старої віри” ці видатні українські міфотворці водночас відчували давнину як емотивно-близьку й історично-живу духовну матерію. Міфологічного ж забарвлення надає  та залізна завіса, яка понад триста років тому перетнула українську історію на власну й невласну [22; 58].

На відміну від концепцій Є. Маланюка, Д. Донцова й В. Липинського, український міф Ліни Костенко позбавлений будь-яких станових тенденцій. Водночас у її творчості відсутній мотив “пролетарства”, яке естетично-своєрідно виросло зі старого народництва, а потім було розвинуто в радянські часи. Крім того, Ліні Костенко чужий страх такого ненависного Є. Маланюкові “малоросійства”. В цих своїх рисах Ліна Костенко є речником уповні сучасної української культури, вільної від соціальних та ідейних нашарувань колоніального минулого [12; 40].

Небуденним, міфічним сяйвом освітлені в Ліни Костенко не лише монументальні постаті героїв української історії, а й простенькі традиційні прикмети національного побуту. За кожною з останніх постають неусвідомлювані архетипні структури, щільно пов’язані з прамовою, оскільки саме слово, будучи засобом інтеріорізації продуктів світобудовчої людської діяльності, формує міф, як словесний твір. Предметно-одуховлені реалії творів складають “і тіло, і душу, і дух України”, певним чином вибудовуючи міфологічний простір батьківщини. Спираючись  на відому тезу О. Потебні про архаїчну нерозрізненість образу й значення, ми прагнемо показати, як художнє слово міфологізує предмет поетовою інтенцією й цим включає його до народнопоетичної парадигми [9; 10].

Та й сама авторка Ліна Костенко огорнена міфологічним серпанком завдяки своєму довгому перебуванню в літературній безвісті в той час, як її творчий дух жив і працював. Міфологічним є образ поетеси й тому, що вона втілює найкращі, воістину кобзарські, традиції українського мистецтва: нонконформізм, непохитність духу, трагедійну ноту, бароковість художньої уяви, безнастанну думу про долю батьківщини й оптимізм. “Не треба думати мізерно”, – проголосила поетеса, закарбувавши в цих словах величезну поставу українського менталітету й міфологічну парадигму невмирущого козацького духу [21; 3].

Осучаснене аксіологічне спрямування історичної теми, прагнення затримати та опоетизувати національні прикмети побуту, замилування одвічним і незмінним у своєму плині життям природи, жадання повноти буття, миру й добра, здатність бачити особисте й історичне зблизька, іноді навіть ізсередини, в усій її таємничій самодоказовості – формують народнопоетичний код творів Ліни Костенко. Її український міф живиться бажанням поетеси прорватись крізь перепони раціоналізованих чи сфальшованих історичних стереотипів до семіотичних глибин рідного слова, яке заховало в собі істину національного світобачення. А це останнє врешті-решт занурює факти, за висловом М. Шлемкевича, в “українську душевну параметрію, в ліричну пісенність, і тоді виймає їх звідти переображеними і перетопленими в чудовому горнилі... емоціональної настроєвості” [9; 12].

Отже, ми зіткнулися з необхідністю визначити поняття “народнопоетичного” від більш загального – “міфологічного”, оскільки в науці ці терміни вживаються як синоніми, що нам видається помилковим. Наші міркування щодо цього виглядають так. Коли за твердженням вчених, правічна нероздільність мислення й відчуття була порушена, то з древньої міфології виокремлюються раціональне мислення й поезія як явище ірраціонального пізнання. Тому сьогодні міфологія існує переважно у площині естетики, а значить, науково виправдано вживати термін “народнопоетичне” щодо художньої творчості. Конкретно народнопоетичне являє собою комплекс певних форм, схем і світоглядних формул, які поступають у художні тексти переважно зі сфери підсвідомості й складають так звані міфологеми.

Аналіз особливостей народнопоетичної інтенції Ліни Костенко незаперечно доводить існування індивідуальних міфів, тобто автономних світоглядних і художніх систем, позначених рисами міфологічних уявлень та особливим характером символізації.

Художнє мислення як явище – надзвичайно складне і багатогранне. Сюди входять емоційна та раціональна сфери, пам’ять, уява тощо. Кожен з цих компонентів має свою специфіку, складається з відповідних елементів. Проте ця воістину невичерпальність не повинна паралізувати науковий пошук. Пізнання бодай невеликого сектору окресленої проблеми – важлива річ у плані створення у майбутньому цілісної картини явища, що уособлює велику перемогу гуманізму, явну присутність в жорстких та жорстоких земних умовах духовного начала, завдяки якому можна подолати ентропію суто фізичного існування [32; 165].

Досліджуючи соціальне мислення, К. Абульханова-Славська виділила якості, що вкрай необхідні для реалізації особистості. Це – наполегливість, сміливість, гострота, гнучкість, критичність, які “не виникають з засвоюваної людиною системи знань, правил мислення, а є особистісними особливостями, котрі (додамо) розвиваються у процесц життєвого функціонування” [17; 10].

Варто, на наш погляд, простежити, як ці якості мислення реалізуються у художньому світі Ліни Костенко. Цілком очевидно, що усі вони тісно взаємопов’язані: важко уявити, наприклад, критичність без сміливості, гостроти, наполегливості або гнучкість, у свою чергу, – без наполегливості, гостроти тощо. Тому навряд чи при розгляді цього питання можна уникнути інтерференції. Необхідно зауважити також, що сміливість та наполегливість мислення своїм корінням сягають вольової сфери особистості.

Критична психологія, в межах якої розглядається критичне мислення, виділяє дві альтернативні можливості реалізації людини у суспільстві:

1)     обмежений розвиток, коли індивід пристосовується до існуючих умов і придушує свої істинні інтереси, використовуючи засоби психологічного захисту від незадоволеності, дискомфорту тощо. При цьому у сфері мислення спостерігається “тлумачення”, що притаманне пересічному мисленню з властивим йому фетишизмом, спрощенням, персоніфікаціями, стереотипами     і т. д.; у способі сприйняття наявне неадекватне (ілюзорне) сприйняття дійсності;

2)     повний розвиток, коли індивід усвідомлює свої власні потреби і бореться за докорінне покращення умов життя, вільно розвиваючи при цьому свої “сутнісні сили”. У сфері мислення це виражається у “розумінні”, що є проникненням у суть речей та адекватним сприйняттям реальності”. Ліна Костенко, послідовно виражаючи у творчості власне критичне мислення, спонукає і свого читача розвивати якість, вкрай необхідну для особистісного сприйняття реальності [32; 196].

Гнучкість мислення. Ця якість – реакція на іншу особливість мислення. О. Лук у монографії “Психологія творчості” (1978) зазначає, що “вочевидь, розуму властиво малювати навколо себе уявні обмежувальні лінії, а потім через них спотикатися. Здатність перейти через такі невидимі, проте міцні шлагбауми і є гнучкістю інтелекту”. Гнучкість мислення виявляється у “здатності швидко і легко переходити від одного класу явищ до іншого, далекого за змістом ... та у доланні функціональної залежності”. “Широко розподілена увага підвищує шанси на рішення проблеми: “Щоб творити – треба думати навколо”. За аналогією з боковим зором англійський лікар Е. де Боно назвав боковим мисленням здатність побачити шлях до рішення, використовуючи “сторонню” інформацію. ... Бокове мислення виявляється дієвим і допомагає знайти рішення проблеми за однієї умови: проблема має стати стійкою метою діяльності, стати домінантою” [25; 28].

Гнучкість мислення у художньому світі Ліни Костенко поєднується з потужним культурологічним шаром її творчості. Присутність у творах поетеси ремінісценцій, мотивів, тем з української та світової літератур – свідчення її відкритості до творчого діалогу [32; 201].