Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко

... аж гуготить багаття до небес [22; 432].

Така вертикаль, переважно схематична, уявна, у поезії Ліни Костенко іноді може набувати цілком реальних обрисів і ставати видимою:

Натягне дощ свої осінні струни [22; 325].

Вона, хліборобська вісь, тримає на собі весь світ, бо життя на Землі розвивається по вертикалі: усе живе росте, тягнеться вгору, до світла.

Поетеса возвеличує нерозривний зв’язок між небом і землею:

Щоранку йде в холонучі сузір’я Одвічний дим одвічних

димарів [22; 63].

У поетичній системі координат Ліни Костенко горизонталь і вертикаль, перетинаючись, утворюють об’ємну модель хліборобського космосу: Лежить городів гарбузова Мекка, у тихе небо струменить тепло [23; 113].

Ця модель, існуючи і розвиваючись у горизонтальній і вертикальній площині, функціонує в абсолютній гармонії з довкіллям, стає його органічною часткою – місцем, освяченим самим небом. Поетеса переконана, що Україна [“городів гарбузова Мекка”] і є тим святим місцем, і йому вона пророкує вічність:

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

Мій умитий росами,

Космічний, вічний, зоряний, барвінковий... [22; 162]. Так і душа українця постійно прагнула відчути духовний зв'язок між собою і Космосом, небом:

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей [23; 90].

Хліборобська вертикаль не має кінця, як не має кінця небо над нами, бо вічність, висота і Бог – безкінечні. Поезію Ліни Костенко наскрізь пронизує оте відчуття висоти:

... отут я стою під замисленим небом [21; 62].

Відтворюючи красу й неповторність рідних краєвидів, поетеса використовує розгорнуті метафори:

А серце виривається із пастки –

у нетрі дум, під небо самоти [21; 208].

Я не скрипковий ключ, а журавлиний тобі

над полем в небі напишу І22; 325].

І цілий світ, і ось така дрібничка – димок туману в пригорщах долин [22; 326]. Простір, обшир – визначальні категорії національної моделі світу: А там Дніпро, аж ген до Базавлука аж за порогом й далі за лиман... [23; 299].

Лани, поля, які неможливо охопити оком, далечінь без краю – то своєрідна макромодель українського світу. Найменшою часткою, мікромоделлю, мінімальною одиницею цієї моделі світу є оселя – двір, хата як незмінний осередок існування української родини, її мікросвіт.

Поезія Ліни Костенко виявляє множинну кількість інтерпретацій цього мікросвіту, втілених за допомогою оригінальних метафор:

А коло хати пелехатий сонях

пасе траву в блакитному дощі [21; 341].

І хата, й тин, і груша серед двору, і

кияшиння чорне де-не-де [21; 41].

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок [21; 306].

Дерев’я ні хати – усталені віками моделі існування, нагадують поетесі оселі наших пращурів-древлян:

Люблю хати древлянського Полісся,

ті старовинні рублені хати –

кремезні, довгі, сірі од сльоти,

де кущ туману, як бузок, розрісся [23; 412].

Авторка майстерно використовує тут порівняння як незамінний засіб створення яскравої образності поетичного висловлювання. Ці оселі існують гармонійно з природою, і “вростаючи” у неї, стають невід’ємною частиною її ландшафту:

Хати древлянські – трохи пароплави,

що по зелених пагорбах пливуть [21; 412].

Природа для поетеси – передусім степ, село, хати, які утворюють специфічно український пейзаж. За допомогою полісиндетону – однієї з фігур поетичної мови – Ліна Костенко досягає відчуття зв’язку між елементами пейзажу, цілісності картини:

і ми ... і степ ... і жовтий падолист ...

і цих дворів передвечірній клопіт... [22; 26].

Її пейзаж наповнений неповторним, специфічно українським колоритом:

Півні кричать у мегафони мальв –

аж деренчить полив’яний світанок...[23; 161].

Село сосновий виверне кожух

і йде назустріч, як весільна теща [22; 328].

Світ для Ліни Костенко – це Україна. Вона послідовно вибудовує свою модель українського всесвіту, центром якого є оселя – двір, хата – колиска роду ; мікросвіт, що стоїть на межі дійсності й казки:

На пограниччі дійсності і казки

стояв той дім за хмарами бузку [21; 19].

Стоїть у ружах золота колиска,

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька [22; 28].

Хата – незмінний осередок існування українського роду. Ше з часів язичництва дійшли до нас давні родові культи. Поняття Рід – Родина – Родовід мають прадавні корені – вірування наших предків у першобога – Рода – зачинателя роду людського [9; 216], який відає долями богів і людей. Звідси – розуміння українцями роду, родини як найвищої духовної цінності. Таке розуміння пропонує і Ліна Костенко в поемі-баладі “Скіфська Одіссея”:

Шанують предків. А зберуться разом –

у них тут пам’ять замість вівтаря.

... Згадають рід до сьомого коліна.

... В них Рід як Бог, у нього сонця лик [22; 455].

Родина, сім’я завжди була осередком духовної культури народу, його традицій і звичаїв, в основі яких – пошана у ставленні до батьків, донесена до наших часів народною піснею “Ой мій батько – світ, моя мати – зоря”. Шанобливе ставлення до батьків пов’язане з тим, що саме вони виступали основними носіями етнокультурних цінностей, що передавалися від покоління до покоління.

Батько – господар, голова родини. Ідеал батька оспіваний у народних прислів’ях: “Отець як Бог”, “Шануй батька та Бога – буде тобі всюди дорога”. Авторитет батька в родині був незаперечний: він першим сідав за стіл, і останнє слово завжди було за ним. Ліна Костенко в поемі “Зоряний інтеграл” засобом метафори створила яскравий образ батька, порівнявши його з могутнім велетнем – Атлантом:

Батько. Старий Атлант. З могутнього кореня

Шліфований і покорчений тяжкою працею [21; 153].

З найдавніших часів існує і культ Матері – заступниці, покровительки, захисниці роду людського. Недаремно на рівні з Богоматір’ю – символом найвищого й найсвітлішого материнського почуття український народ шанує земну жінку-матір, бо це ймення – найсвятіше. У свідомості народу все найсвітліше асоціюється з образом матері. Це і земля – мати, споконвічна годувальниця українського народу, це і поняття Батьківщина – Україна – Мати, які по суті своїй є неподільною ідейною тріадою, закоріненою глибоко у свідомості українців. Наслідуючи давні традиції обожнювання богині роду, Ліна Костенко творить за допомогою розгорнутої метафори свій міфологізований образ матері, овіяний ореолом святості і теплоти:

Мати. Каріатида з божої глини.

Стріха осіла їй на згорблені плечі,

солома стирчить між зашкарублими пальцями,

і ластівка звила гніздо на грудях [21; 153].

Загальний мікроклімат родинного життя, його уклад визначали саме мати й дитина, образи яких невіддільні один від одного. Згадаймо ще у геніального Шевченка:

Нічого кращого намає, як тая мати молодая

з своїм дитяточком малим [23; 180].

Ліна Костенко творить власну модель щасливого існування родини:

Де літо маки стеле килимами

дитя в городі ходить коло мами [22; 412].

Батько й мати стоять у центрі української моделі світу, створеної у поетичному космосі Ліною Костенко, бо на них “тримається” і хата, і світ в цілому:

Мати тримає на собі хату,

батько тримає на собі світ [22; 153].

Поетеса говорить і про існування ще одного мікросвіту – душі людської, яка пропускає через себе увесь світ, увесь Всесвіт, і є його універсальною мікрочастинкою. Авторка звертає увагу кожного на його внутрішній світ, спонукає до діалогу з самим собою:

Самі до себе прийдемо на сповідь

і всі дрібниці витрусим з душі [21; 195].

Ліна Костенко дивиться на світ крізь призму української ментальності. У поезії “Українське альфреско” в її полі зору невелике коло предметів і явищ дійсності, проте в них закодована психологія народу, його світовідчуття. Поступово, кадр за кадром авторка наближає “об’єктив” до хати – своєрідного центру українського всесвіту:

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті... [22; 39].

Розташування хати саме “над шляхом” – не випадкове. У свідомості українця глибоко вкорінене розуміння оселі як оберегу й основи осілого життя. Вона – своєрідне святилище з віками складеною упорядкованістю речей. Усі елементи мікросвіту не застиглі, не статичні, тут постійно відбувається дія: “цвітуть такі жоржини...”, “хитаються патлашки..”, “... лелека спускається на хлів”, “.. дитя приходить, беруть його на руки...”, “...на призьбі ще сидять”, “... сусідські діти шовковицю їдять”, “... хтось до когось їде..”, “... виглядають жоржини через тин...”. Навіть дієслова, які передають статику, сповнені внутрішньою динамікою: “... казка сидить під образами...”, “... дорога лежить за гарбузами..”, “і вишні чорноокі стоять до холодів..”. І хоча хатка та “стоїть на самоті..”, вона не є пусткою, бо “живе там дід і баба...”, отже, цей космос обжитий і навіть оповитий ореолом казковості:

І курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті [21; 39].

Звична, хоч і поетична, казка з, на перший погляд, простим, відповідно до жанру казки, і відомим сюжетом. Але Ліна Костенко, вибудовуючи свій поетичний мікросвіт, виявляє глибинний зміст, закладений у ньому. Думка її обертається навколо однієї проблеми – показати самодостатність мікросвіту, його гармонію і довершеність. Авторка створює ідилічно ліризований гіперболічний малюнок буяння трав і квітів, що дозволяє сприймати оселю як “повну чашу”:

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини... [22; 39].

Гармонійно співіснуючи з довкіллям, хата є його органічною часткою, обов’язковим елементом того природного космосу, що його оберег лелека – символ затишку й сімейного щастя:

... і стомлений лелека спускається на хлів [23; 39].

Двір символізує замкнутий простір, але таке відгородження – не відсторонення від зовнішнього світу, оскільки завершеність цього космосу не остаточна, бо є дорога – своєрідний місток у зовнішній світ.

У поезії “Українське альфреско” Ліна Костенко майстерно використовує композиційний прийом послідовного нагромадження деталей навколо центру – хати, ніби опредмечуючи простір біля неї, будуючи своєрідний поетичний мікросвіт. Образи-символи любистку, жоржин, вишень, стежини, лелеки, пов’язані між собою, разом створюють цілісну картину, яка виявляє об’ємне сприйняття дійсності поетесою. Створена нею особлива семантична і структурна багатошаровість поезії зумовлює максимальну “населеність” віршового простору, заповненого грабом, хаткою, дідом і бабою, курочкою рябою, любистком, жоржинами, патлашками, лелекою, хлівом, дитям, дорогою і т. ін. Поезію “Українське альфреско” вирізняє специфічна організація тексту – безкінечна перспектива віршового рядка, який можна продовжити:

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим

Остання в світі казка сидить під образами

Навшпиньки виглядають жоржини через тин... [22; 39].

Це яскрава мініатюра з насиченою палітрою барв і образів – легка, спонтанна і витончена. І тому назва її – “Українське альфреско” – цілком закономірна, оскільки альфреско в перекладі з італійської [а frеsсо] означає “по-свіжому, по-вогкому”. Це техніка настінного живопису, яка полягає в нанесенні фарб на вогку штукатурку – тобто швидко, невимушено.

Настрій вірша відповідає назві “альфреско”, яка, на нашу думку, може бути заголовком цілого ряду живописно-поетичних замальовок Ліни Костенко, зокрема: “Вечірнє сонце, дякую за день!”, “Я вранці голос горлиці люблю”, “Стоїть у ружах золота колиска”, “Мене ізмалку люблять всі дерева”, “Якщо не можна вітер змалювати”, “Листопад” та ін.

Отже, українська модель світу, витворена Ліною Костенко, неоднорідна, вона являє собою співіснування трьох світів – своєрідне трисвіття – це світ в цілому, світ обмеженого простору хати й мікросвіт душі української, який називаємо “мікросвітом” тільки відносно двох попередніх, бо насправді світ душі української незміримо глибокий і незбагненний, оскільки осягнути і зрозуміти самого себе до кінця неможливо. Над цим замислюється і Ліна Костенко, пильно вдивляючись у неосяжний світ людської душі:

Людино, людино, людино, людино!

Збери себе всю у собі воєдино [21; 83].

Цілком слушною є думка В. С. Брюховецького про те, що Ліна Костенко створила “...особливий, чаруючий своєю безпосередністю художній світ, світ поглибленого бачення життя” [10; 121].