Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко

Психологічна напруга слова в тексті зумовлена оприлюдненням категорії часу, як внутрішнього часу самоусвідомлення особистості, сприйняттям його як процесу, перебігу, перетікання у фіктивній дійсності. Послідовне злиття віддалених часових площин у синхронну цілість у нашому випадкові сприймається, як єдність, як сфера, яку Мартін Гайдеггер визначив формулою “буття в світі”.

Світ Ліни Костенко не охопити одним поглядом, бо це не якась конкретно видима ділянка, а глибинні враження від пережитого, відчутого й передбачуваного. Якщо художній простір тексту сриймаємо як неупорядкований, то підтекст диктує нам уяву про його ідеальний образ, де все злагоджено, не хаотично. У тому ідеальному українському просторові все відчутне й одночасно невловиме. Той світ сам по собі ніби й не містить реальних відомостей та конкретних ситуацій. Але він сповнений інформації, яка спонукає до саморефлексій. Воістину, світ такий, яким ми його бачимо. Тобто, все залежить від масшабу особистості. Тобто, слово в ідеалізованому тексті насправді не позначає час і місце, а лише створює високу емоційну атмосферу, ніби фіксуючи миттєвий сплеск чуття у потоці швидкоплинних калейдоскопічних почуттів. Вібруючий звук дихає, рухається, зміщується, зникає. Цей світ створений внутрішньою свободою художника з особливим спонтанним відчуттям мистецької динаміки. Саме він здатний зосередити й передати відчуття неземної свободи, духовних станів, ефемерності й містичного зближення реального з ірреальним, передати відчуття неперехідної цінності кожної миті, закріпленої звуком. Настрій невисловленого, незавершеного, недокінченого дійства ніби розчиняє нашу самовпевненість останнім знаком питання з трикрапкою:

Невже і я в тумані — як туман — / я вже йду за часом, як за плугом?..

І ця мить тривожної зосередженості приносить новий смисл у буття читача, свіжу творчу емоцію, що здатна трансформуватися в думку: кожна особистість відповідальна перед світом і часом за себе як за живу клітинку вселюдського Духу. Рядок ніби обірвано, питальна інтонація розчиняється в просторі. Розгорнута метафора об’єктивувала спектр щирих і гострих почувань.

Субстанційні надсимволи часу, долі, шляху, плуга, лану, туману позначили процес опанування хаосу переживань, окреслюючи міру нашої самореалізації в хронотопі буття – земного й позачасового [19; 25].

Поезія Ліни Костенко активно “живиться” джерелами культурної минувшини. Авторка творчо переосмислює духовний спадок народу – її мистецьке бачення світу має яскравий національний колорит. Ми вперше намагаємося виокремити й проаналізувати накреслену Ліною Костенко у своєрідному поетичному часопросторі українську модель світу. Це спроба системно показати й виявити закономірності її функціонування, оскільки в сучасному літературознавстві відсутній концептуальний розгляд поезій Ліни Костенко. У нашому розумінні, українська модель світу – це система поглядів на дійсність, що, існуючи у свідомості українців у формі понять, уявлень, які є синтезом багатовікового досвіду попередніх поколінь, формує особливе, специфічне, схематично узагальнене бачення цієї дійсності. Ми подаємо особливості світобачення Ліни Костенко через призму її поетичної творчості, де гармонійно переплітаються народні традиції, звичаї, уявлення. Ця яскрава, мозаїчна картина дійсності, яка постає з лірики Ліни Костенко, дозволяє простежити історичний і етнокультурний поступ української нації, її втрати й надбання віддавна і дотепер, показати органічний зв’язок між минулим і майбутнім. Мисткиня в поезії природно й органічно поєднала чуттєве й раціональне, принесла в лірику глибинні філософські розмисли та узагальнення. Специфіка української ментальності полягає у тісному зв’язку між нашими предками та природним довкіллям. Визначальною для національної психології була єдність з навколишнім світом, заглибленість у природу. Легенди про утворення світу в багатьох народів фіксують найдавніші уявлення про його будову. Незважаючи на деякі відмінності, ці моделі-схеми схожі між собою. Проте найбільш поширеною серед слов’ян є думка, що світ виник з води, океану, серед якого виростає Прадерево. Ще древні вірили, що Світове Дерево – символ світобудови, першопочатку всього сущого. У поезії Ліни Костенко зустрічаємо своєрідну модель Світового Дерева, яка поєднується з виразно національною символікою зоряного Чумацького Шляху:

І Шлях Чумацький, зоряне Прадерево,

ховав у хмарах голову Вужа.

Схиляння людини перед силою й величчю природи має глибокі правікові корені. У віршах Ліни Костенко знаходимо відгомін тих давніх уявлень – світ природи у них наскрізно оживлений і “олюднений”:

Мене ізмалку люблять всі дерева,

і розуміє бузиновий Пан,

чому верба, від крапель кришталева,

мені сказала: “Здрастуй!” – крізь туман.

Ще в уяві наших пращурів поставала своєрідна модель – специфічне символічне відбиття світу. Так, Ліна Костенко зазначає, що скіфи вважали природу живою, населеною духами й божествами [“Бог літнього сонцестояння тоді брав шлюб з богинею води...”], поклонялися небесним світилам [“Тут сповідають люди на Дніпрі високий культ астральної тріади – культ Місяця, культ Сонця, культ Зорі...”]. Поетичне бачення світу мисткинею відтворює прадавні культи, пов’язані з астральною символікою, представленою тріадою Місяць – Зорі – Сонце.

Місяць – магічна астральна сила, головне культове божество слов’ян, яке уособлювало чоловіче начало [9; 162]. Ліна Костенко творчо втілила давні уявлення про те, що Місяць – володар Ночі, “князь” нічного світу у поемі-баладі “Скіфська Одіссея”:

Звуть молодого місяцем і князем [21; 455].

Місяць – різноликий. Таке прадавнє уявлення про нього породжене зміною фаз місяця – молодик, підповня, повня. У “Скіфській Одіссеї” поетеса подає увесь “спектр” назв місяця, витворивши яскраву, колоритну, асоціативно-образну його характеристику:

А місяць все такий же: і молодик, і повен,

І серпик, і рогалик, і місяць, як діжа [21; 86].

І місяць молодий, тремтливий, як лоша [21; 410].

Інше небесне тіло – сонце – було не менш “популярним” у системі прадавніх вірувань, у слов’ян навіть склався культ сонцепоклонництва, відгомін якого зустрічаємо і в Ліни Костенко: Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем І за волошку в житі золотому... Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви [21; 9].

Вітер – голодранець... б’є в бубон сонця, як шаман [21; 332]. Сонце недосяжне, і тому загадкове:

І світить сонце оком загадковим [21; 28].

Поетеса оспівує гуманне ставлення до природи, закликаючи любити все у ній –від травинки до сонця:

Любіть травинку і тваринку,

і сонце завтрашнього дня [21; 66].

Ліна Костенко зазначає, що поклоніння світилам небесним відбилося й у побуті наших предків [“У них і серп – як місяць молодик. У них зірчаті пряники жертовні...”, “Тут і діжа в них, наче місяць вповні. У них і місяць сходить, як діжа”, “Лунарний символ – ліплені вареники”]. Таке тісне переплетення символіки з реальністю вибудовувало прадавню українську модель світу, засновану на язичницькій вірі в існування багатьох божеств, відповідно до різних стихій і явищ природи:

В цьому краю Дажбога і Перуна... [21; 445]. Де браму неба зачиняють Ори... [21; 421].

Вівтар жертовний богові Аресу такий там скіфи возвели, що ну! Бо ж бог Палай був мирний бог на світі. Вогонь домашній берегла Табіті. А бог Арес був богом над богами, бо світ кишів навколо ворогами...[21; 432].

Ці боги повинні були забезпечувати прихильність усіх стихій до людини та її діяльності: Їм їхній Бог біди не заподіє. Богинь нема сварливих і гризьких [21; 455].

Все їм дала богиня їхня Дана. Живе народ. Кочують племена [21; 454].

Живуть же скіфи! Он їм навкруги яких лісів насіяли боги! [21; 461].

Поезія Ліни Костенко яскраво виявляє органічний зв’язок з міфологією. Це особлива риса її творчої індивідуальності та стилю. Грецький, скіфський, праслов’янський світогляд і звичаї тісно переплетені у її творчості. Спектр уживаних нею архаїчних міфологічних мотивів досить широкий. Ліна Костенко використовує у віршах декілька десятків образів античного пантеону, зокрема, Антея, Атланта, Фенікса, Прометея, Мойр, Музи, Сізіфа, Зевса, Феміди, Гіпатії, Голіафа, Артеміди, Андромеди, Каріатиди, Климени, Девкаліона, Деметри, Кліо, Лети, Горгони, Ікара, Посейдона, барона, Поліфема, Ксантиппи, Еоса.

Ліна Костенко вказує на відмінність між грецькою і слов’янською міфологією, підкреслюючи не тільки “інакшість”, а й самобутність останньої: Богів з Олімпу марно тут і кликать. Тут владарюють інші вже боги [21; 450].

Не визнають тут Зевса і Паллади [21; 455].

Бо тут боги як втілення надії,

а на Олімпі – пристрастей людських [21; 455].

Звертають на себе увагу ремінісценції, пов’язані саме зі слов’янською міфологією. Зазначимо, що вони майстерно вплетені поетесою у контекст сьогодення: “Там досі моляться Стрибогу високі і сонці ясени”, “Слов’янські борті з профілем Стрибога стоять в густому павітті дворів”.

У поезії Ліни Костенко людина – органічна частка прекрасного та одухотвореного живого Космосу, його мініатюрна модель – мікрокосм [22; 174].

Космос породжує людину і забирає її знову в своє лоно. Тому велич космічних явищ постає з глибинного зв’язку між людиною і природою, що його поетеса відчуває в собі:

Чому ліси чекають мене знову,

на щит піднявши сонце і зорю.

Я їх люблю. Я знаю їхню мову.

Я з ними теж мовчанням говорю [22; 50].

Людське й космічне, тотожності їхніх життєвих процесів – універсальні, бо в цьому вся суть людини:

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

І, може, це і є моя найвища сутність [23; 10].

Образ світу формується у свідомості первісної людини як сукупність і певна ієрархічна послідовність значимого – того, від чого людина була залежна – стихії, тваринного, рослинного світу тощо. Зокрема, спектр рослинних символів, витворених ще у прадавні часи, досить розлогий. У давніх слов’ян сформувався Культ Житнього Поля – символу достатку, багатства, житгя. Ліна Костенко слідує за давніми міфологічними уявленнями про те, що поле – живе, що воно має душу: Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?

Оцю печаль, покинутість оцю? [22; 339].

Навіть слово – живе, пульсуюче, яке існує матеріально у своєрідному поетичному мікросвіті, має могутню силу – проростати паростками надії і віри, поетеса асоціативно пов’'язує з житом, колоситься на полі, втіливши цей образ за допомогою яскравого порівняння:

Слова росли із грунту, мов жита.

Добірним зерном колосилась мова [22; 161].

Древні слов’яни боготворили землю, називаючи її матір’ю-годувальницею, прославляли її силу і щедрість. Українцям  притаманна особлива хліборобська ментальність. Витоки її – у споконвічній важкій праці на землі:

Під осінь в кожному селі

немов димки димлять жертовні –,

копають люди картоплі [23; 123]

З хліборобських знарядь найбільшою повагою користувався плуг, який мав величезне значення в житті наших пращурів, з діда-прадіда зайнятих землеробством. Ліна Костенко бачить свій рід як нескінченний потік орачів-землеробів, що йдуть за плугом ще з сивої давнини:

... дивлюсь: мій прадід, і пра - пра, пра - пра,

усі ідуть за часом, як за плугом [22; 4].

Яскрава метафорика і свіже образне порівняння тут виявляють глибинний зміст авторській асоціацій – саме плуг допомагав розкрити силу матері-землі і був подарований самим небом:

А скіфський бог розщедрився до того –

із неба кинув плуга золотого [22; 424].

Усі прадавні схеми – моделі існування світу, вибудувані нашими пращурами – від скіфської язичницької, густо населеної мавками і польовиками, – до сучасної, акумулює в собі, віддзеркалюючи кожну з них, українська модель світу, витворена Ліною Костенко у своєрідному поетичному просторі. Візуальною основою цієї моделі є безмежне поле, що зникає за обрієм. Таким постає споконвічний український пейзаж, що являє собою певну варіативну, але постійно повторювану схематичну лінію – хліборобську горизонталь [6; 37], втілену Ліною Костенко за допомогою яскравої асоціативної метафорики [“Химери хмар задушать горизонт”, “Ген корів розсипана квасолька доганяє хмари у полях”], порівнянь [“Струшується сад, як парасолька, мокрі ниви і порожній шлях”]. Ця хліборобська площина несе у собі глибинний, прадавній космічний зв’язок українця з землею, який виснувався у неперервну лінію життя – хліборобську горизонталь.

Вона – вічна. Тепер важко визначити, де був її початок, і тим більше, не видно їй кінця. Усе життя роду українського ніби видовжене, розтягнуте вздовж цієї горизонталі. Ліна Костенко підкреслює, що в ментальності української нації закладене існування в обмеженому просторі, який має бути оброблений, обжитий:

Одгородила доля шматочок поля та й каже:

отут нам з тобою сіяти [23; 197].

Горизонталь – це своєрідна площина, в якій існує створена Ліною Костенко поетична модель світу. На цю хліборобську горизонталь, як на нитку, нанизане все життя українця – все, що його оточує, увесь світ навколо нього – все живе, існує у цій горизонтальній площині, яку символізує стежка, дорога, шлях, степ. Ліна Костенко реалізує ці символи за допомогою метафор і порівнянь, вражаючих глибиною поетичних асоціацій:

Руді стежки роз’їдені дощами [23; 180].

Суха, порепана дорога

повзе, як спраглий крокодил [21; 45].

О, розмотай шляхи мені, богине!...

Лежить під небом, чистим і високим,

холодний степ моєї самоти [22; 287].

Але Ліна Костенко зазначає, що ця хліборобська площина обмежена, вона локалізована навколо обжитого космосу українця:

Заводить в село степова дорога [21; 41].

Село в снігах, і стежка ані руш [21; 41]...

Хлібороб “боїться” простору, “приростає” до обжитої землі, бо “...хліборобство прив’язує людину до певної площі і тим визначає їй постійні географічні координати” [8, с.266]. Кочовик же постійно прагне до нових просторів, на це вказує і поетеса, простежуючи у “Циганській музі” модель кочового існування:

Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.

Там пригорща. Там жменя. А кореня – ніде [22; 403].

Знялися і пішли. У нас нема адреси.

І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман [23; 404].

Хлібороби увічнювали своїх богів у виглядів кам’яних статуй. Кам’яні баби – свідчення давнього культу ідолопоклонництва слов’ян. Ліна Костенко символічний образ кам’яної баби творить за допомогою асоціативної метафорики:

... сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт [22; 352].

Тут виразно відчутний мотив осілості – кам’яна статуя, вкопана у землю, символізує спорідненість із землею, єдність з духовним тілом Космосу, максимальну “заземленість” хліборобської ментальності. Поетичне бачення світу Ліною Костенко має яскраво виражену національну специфіку. Так, гора, могила, дерево, дим, багаття – поняття визначальні для свідомості українця, вони асоціативно утворюють своєрідну вісь хліборобського космосу – вертикаль:

Сміються гори, доли і вершини [21; 116].

Замгліє степ козацькими могилами... [21; 177].

Готичні смереки над банями буків [21; 62].

То там, то там над соснами димочок [21; 106].