Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко

Висока температура духовної наснаги віками вимірювала масштаби української реальності, котра своєю самоцінністю вибудовувала парадигму сенсо-життєвого потенціалу. При цьому в центрі високоморального духовного простору нації завжди перебувала людина як сенсоутворююча субстанція космічного характеру. Зауважимо, що в найтрагічніших ситуаціях суспільних трансформацій саме національна реальність зберігала правічний внутрішній зв’язок з найшляхетнішими проявами людського духу [36; 83].

Міра спорідненості людської особистості із національним всесвітом на різних зрізах фізичного й духовного буття в історичному часопросторі визначає єдність цілісної особистості із сферою ідеального як космічного феномену. Може, саме прилучення індивіда до неперехідної субстанції національного досвіду стає джерелом живої творчої сили через природо-відповідність вкоріненості духу особистості у національну сферу [24; 50].

Безумовно, шляхи матеріалізації національної реальності пролягають в межах буття, хронотоп якого поєднує в непроминальну цілість у тріаді минуле – сучасне – майбутнє всі покоління, що мають спільну землю, природу, мову, культуру, спосіб світобачення та світосприймання. Універсальна космічна модель, вибудувана в інтегральному процесі формування національного буття, проектується на вічність. Може, лише філософам і поетам дано осягнути багатоаспектність і багатовимірність національного феномену. Але при цьому і філософ, і митець мають бути талантами небуденними, масштабними. Поскільки досвід минулих поколінь оприявлений долею індивідуумів володіє такою потужною енергією саморозвитку, то розкодувати вектор духовного руху нації осягненням логіки його тривання в часі й просторі під силу високодуховним особистостям.

Ліна Костенко належить до таких непересічних талантів, яким підвладні час і простір в їх універсальній трансцедентності. Унікальний процес часопросторового самоздійснення сенсотворчої спільноти – нації в просторі її слова зберігає драматичні перипетії історії як особистісні, по тонкій грані духовного пошуку визначаючи вектор руху до самовдосконалення, закріплюючи у своїй пам’яті емоційно-психологічні знаки Вічності [3; 143].

Специфіка філософських категорій часу і простору в художньому світі поетеси визначається індивідуальними внутрішніми вимірами об’єктивної дійсності, трансформованої в самобутніх обширах її духовно-мистецького мислення. Тому поезія Ліни Костенко у її філософських параметрах завжди є вдячним світом для аналізу проблеми хронотопу в його національній виразності. Творчий пошук поетеси здатний захопити особу читача у сферу духовної співпраці та співтворчості, даючи їй відчуття причетності до найдосконалішого, провівши її дивовижними стежками самопізнання, які позначаються вершинними сплесками Духу. При цьому філософська заангажованість мистецького часу й постору незалежно від жанру твору криє в собі потенцію вічного руху з його знаком безконечного повертання, непроминальних прощань у безмірі перехресть, суджених долею цілим поколінням і окремим особистостям [3; 144].

Поезія “І засміялась провесінь...” здобула у читача особливий резонанс, що триває від першопрочитання й до сьогодні. І цей феномен можна розцінювати як знак опанованого поетесою часу в його емпіричній визначеності. Може тому цей текст кличе до себе багатьох дослідників. Невипадково цією поезією відкривається знамените “Вибране” Ліни Костенко, творячи своєрідну темпоральну програму усієї збірки.

Багатошаровий, багатоколірний спектр глибинних змістів, що засвідчуюють полівалентність твору, акумулював енергію художнього освоєння реальності талантом проникливим і драматичним. Відповідно, параметри хронотопної моделі світу тут виявляють симбіоз об’єктивних факторів та суб’єктивних шляхів авторського розуміння хронотопу. Усвідомлення просторової сумісності віддалених епох, розмитості часових меж, виокремленості індивідуального буття із загального часового потоку і одночасна вписаність особистості в контекст національної буттєвості – основний пафос в поезії “І засміялась провесінь...”.

Антропоморфізований характер оприявлення часопросторового тривання життя в проекції на Вічність забирає своєю масштабністю й гуманістичним наповненням з першої ж строфи нашу увагу, визначаючи шлях наближення до впізнаваного й завжди бажаного світу:

І засміялась провесінь: – Пора! – За Чорним Шляхом, за Великим Лугом – дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра – усі ідуть за часом, як за плугом.(1, с.4)

Ритмічна і звукова організація наведеного уривку, як і всієї поезії, настільки цілісна і природна, що сприймається читачем як власний внутрішній голос. Спостереження Олександра Потебні, що мовна ритміка, структурні та фонетичні ознаки мови не бувають довільними, а визначаються чи підпорядковуються певною архітектонікою, певною організацією простору, у даному випадкові проілюстровані щонайточніше. Динаміка заявленої авторкою весняної акції матеріалізує рух як визначальний у розвиткові сюжету поезії. Пружний емоційний вектор веде від споглядання матеріального світу як об'єкта спостереження сходинкою осягнення ідеї власної причетності до історичного феномену свого народу, а далі – до бентежного усвідомлення власної вписаності в одвічний космічний колообіг, в якому триває у безперервності нація.

Передумовою подібної організації знакових реальностей виступає авторське відчуття історичності у двох аспектах: як закоріненості і як онтологічної сталості. Першопочаткова метафорична структура названої поезії успішно реалізує обидві сутності: буттєву конкретику у її географічних екстраполяціях та часово-позачасових проекціях.

У подібних вимірах відчуваємо не об’єктивні світи, а відлуння, відсвіти, енергетика яких переймає читача мислячого. Перебіг, динаміка емоцій у ліричному сюжеті позначені переживанням глибинних душевних поривань – від здивування до тривоги, сумніву, сум’яття і знову – до здивування. Світопочування замкнено в коло. Подоланий час і усвідомлений простір виступають як матеріалізована рамкова емоція. Відтінок її міниться. Лірична героїня осмислює таємничу стежку до себе. Тривожне здивування переходить хвилями пошуку самоідентифікації. А найбільше – щойно осягненим почуттям відповідальності [3; 145].

Знаки питання ніби тривожать текст поезії і поєднанні із окличними інтонаціями. Від тривоги “І що зорю, який засію лан?” до констатації того – “Яка важка у вічності хода!” лірична герої долає незримі пороги часопросторового плину. Глибина і місткість тексту поезії атрибутується знака, що несуть в собі вже модифіковані сутності, відповідно до того, як вони психологічно сприймаються й к делюються в синкретичному потоці авторської свідомості. Подолано шлях від земного до трансцедентного, скоординованого із космічним буттям. Промарковано в тексті поняттям “вічність”.

Пригадується початкова строфа з не менш значимого для названої збірки “Вибране” твору “Ой ще рано...”, який композиційно поставлено після поезії засміялась провесінь...”:

Ой ні, ще рано думати про все. Багато справ ще у моєї долі. Коли мене снігами занесе, Тоді вже часу матиму доволі.

Так само йдеться про часові виміри окремі людського “Я”, проте і ритмічна організація, й обрана атрибутика перебувають в інших зв’язках, коли не відчувається фатальності особистісного буття жорстко заданому хронотопі. Те відчуття розвиватиметься Ліною Костенко повільніше, послідовніше, щедро об’єктивізованій реальності, яка несподівано перейде в площину ірреальну:

Ніхто не сміє зупинити нас.

...Тим часом ми проходимо крізь час.

Спадає на пам’ять давній роздум Максима Рильського, що своєю обнадійливістю перегукується з нинішньою нашою тривогою: “Поезія, як і мистецтво взагалі, має собі право й змогу, не дані іншими галузями людської діяльності, стирати межі часу, оживляти вкрите порохом віків, відчутним для вас, робити перегук далеких один від одного поколінь.

Чи чуємо ми той дивовижний перегук часу поколінь? Наскільки ми самодостатні у вимірах визначеного нам духовного часопростору? І чи напружене серцебиття поетичного слова здатне навчити сучасника перетинати поріг між хвилинним і неперебутнім?

Коли вже говоримо про поезію, то саме Вона зберігає за собою право на особливу варіативність розуміння представленого в ній художнього світу, етичний текст завжди дає можливість інтерпретаторові розглядати його по-своєму. Суб’єктивізм такого сприйняття залежить щонайменше від двох речей міри справжності поетичного слова та міри освоєння власного архетипічного контексту.

Художнє мислення Ліни Костенко має унікальну для сьогоднішнього словесного мистецтва здатність на мінімальній площі тексту атрибутувати будь-яку філософську категорію так само талановито, як “час” і “вічність” у названих вище творах.

Категорія художнього простору в межах поезії “І засміялась провесінь...” надзвичайно цікаво розкриває свої потенції. Оригінальність просторової структури забезпечується незвичайною концентрацією дійства у сфері географічно позначених сегментів знаного. Це, скоріше, проекція стану душі авторки об’єктивний світ через образи-концепти, народження особистісного чуття, структуру котрого визначило колективне підсвідоме із контексту родового мислення. Інтуїтивні передчуття, первісні знання забезпечували енергію образного світу авторки.

Зауважмо, що мова поета завжди глибоко індивідуальна. Збирати етично-естетичну інформацію авторського генетичного поля – завдання вельми складне й ризиковане. Як твердить сама Ліна Костенко, доля справжнього потужного таланту в Україні одвіку була трагічною, поскільки сучасникам не вистачало духовних діоптрій, щоб осягнути його велич, щоб піти за ним до істини дорогою емоцій. Такі стежки для нас прокладає наша сучасниця поетичним словом. Вона володіє дивовижним талантом поселяти нас разом зі своєю героїнею в просторі, де несмертний дух ширяє вільним птахом понад ландшафтами й між епохами у неймовірній гармонії зі світом. Цей простір возведений в ранг абсолютного. Саме ці його ознаки дозволяють відчути золотий перетин зовнішнього світу із внутрішнім переживанням ліричного “Я” в прекрасну мить осягнення своєї неперебутності. Власне, саме цей простір переживання, почування, усвідомлення здатний поєдати минуле із сучасним і майбутнім в образі абсолютного [3; 143].

Розшифрування поетичних кодів образного світу Ліни Костенко дозволяє читачеві вступити в діа­лог з авторкою, в процесі якого ми долаємо шлях космічний: від позачасся через опозицію сакрально-про-фанне у виправдану власним буттям вічність. Якщо в поезії “І засміялась провесінь...” долається емоція сумніву через пошук власного місця в загальнонаціональному бутті, то в іншому поетичному творові “Чоловіче мій, запрягай коня...” розгорнутий художній простір набуває характеру горизонтально-вертикального перетину на межі реального й позачасового, творячи ілюзію сферичного об’єму космічного буття і нашої вписаності в нього. Ті “роботящі з діда-прадіда”, що достойно і праведно прожили земне і відбули у вічне, посилили енергію колективної душі народу своєю шляхетністю. Сукупний живий дух у ноосфері вступає в діалог з нами, недбалими й зневіреними, тут, у земному бутті. І постає серія питань, адресованих нам: чим виправдаємо їхню віру й надію, котра здатна подолати межу ірреального? Чи ту стежку вибрали? Чи знайдено параметри праведності власного буття?

Спроба інтелектуального осягнення динаміки духовного поступу людиною потребує чуттєвого заглиблення в таємничий сенс первинного, природного, архетипічного, без чого поступальний рух до істини просто неможливий. Бо саме продовження традицій, невпинне прямування опановує хаос, упорядковує простір матерії, одухотаорюючи його особистісним розумінням, повагою, готовністю до поступу як обов’язку індивідуума перед власним народом у його історичній неперебутності:

Яка важка у вічності хода!— За Чорним Шляхом, за Великим Лугом. Така свавільна, вільна, молода — Невже і я іду вже, як за плугом?!

Ліна Костенко не вдається до позірного оптимізму як експресивного локомотиву руху ліричного сюжету. Більше того, у наведеній строфі це прозоре й упізнаване поєднання “вже – невже” мало б зняти оптимізм легкої й темпераментної самохарактеристики – “свавільна, вільна, молода...”. А проте питально-окличне інтонування власного сумніву справляє надзвичайне враження: кожен має пройти через чистилище вибору свідомо й гідно. Хоча цей шлях сравді непростий і вимагає особистої мужності від кожного окремо.

Словесний рельєф простору аналізованого тексту настільки випуклий (аж до ілюзії фізичного відчуття його), що створити такий об’єм під силу обдаруванню живописця. Тому фразу “За Чорним Шляхом, за Великим Лугом” реципієнт сприймає, як озвучену історію, масштаб котрої оприявлено знаними географічними позначками.

Сила впливу на свідомість читача зростає за рахунок нарощування образу того ж таки Великого Лугу, що має літературну традицію. Асоціативні фонди пам’яті в такому разі підключаються до потужної енергії Шевченкового слова. Бо саме у світі Кобзаревої художньої історії цей образ трансформувався з позначеного наддніпрянського обширу, де полювало, рибалило й перебувало українське козацтво, в символ рідного краю та його вольниці. Разом ці два образи – Чорного Шляху й Великого Лугу – окреслили в історичній пам’яті читача той історіософський зріз, в котрому навічно закріплена ідея непроминальності народу:

За ланом лан, за ланом лан і лан,

За Чорним Шляхом, за Великим Лугом,

Вони уже в тумані – як туман –

Усі вже йдуть за часом, як за плугом.

Поскільки названі топонімічні знаки в тексті повторені кожною строфою, емоційна дія їх посилюється вчетверо. А впізнаваність топосів, безперечно, породжує в адресата відчуття співпережитого часу й простору, більше того, спільно пережитої історії як долі.

Якою мірою в процесі сприймання ліричного твору реципієнт включає підсвідоме, найбільше залежить від сили таланту митця та ще від рівня готовності свідомості сприймаючого відкривати коди багатошарового поетичного тексту [19; 23].

Об’єктивний часопростір ліричного сюжету поезії “І засміялась провесінь...” актуалізується кожною строфою. При цьому утворює цілість мистецької реальності особливого образного сплаву, котра потребує мислительної напруги реципієнта. Інтелектуальне споглядання ліричної героїні увібрало енергію чуттєвого досвіду авторки, пропущену через аналітичну думку. Ліричний сюжет розгортається за авторською волею на основі взаємопроникнення в просторі тексту законів циклічного та лінійного розвитку, надзвичайної взаємозумовленості часових і просторових означень. Національний образ простору ми вже окреслили. Диво пластичного оприявлення часу продемонстроване Ліною Костенко в незвичайний спосіб:

—              в образі продовжуваного родового кореня, узагальненого займенником “усі”:

дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра –

усі ідуть за часом, як за плугом.

Процес переживання часу особистісною свідомістю автора максимально конкретизований. Часова модель насичена багатьма образами, перейнятими часовими значеннями. Мотив, який актуалізує процес ущільнення, безперервності духовної праці на землі всіх наступних поколінь, що, змінюючи одне одного, утримуюють світопорядок, забезпечує хронологічну єдність дійства (вони уже в тумані – як туман //усі вже йдуть за часом, як за плугом).