Міфологічне й народнопоетичне у творах Ліни Костенко

Гострота мислення. Ця якість реалізується у постановці та виявленні у суспільстві й у житті людини актуальних проблем. “Проблематизація свідчить про творчий, перетворювальний характер мислення. ... Проблемність – основна особливість пізнавальної діяльності людини, головна форма, в якій вона охоплює дійсність пізнанням, відкриваючи щось нове. ... Постановка проблеми, тобто її виявлення, формулювання, визначення, є найскладнішою інтелектуальною діяльністю. Творчі особистості мають для цього інтелектуальні якості: вони не бояться складності, суперечливості, незрозумілості, можуть утримувати велику кількість даних у своїй свідомості в ще не визначеному, не упорядкованому стані” [32; 206].

У творчості поетеси, по суті, зосереджена вся животрепетна українська проблематика, де знайшли вираження головні суперечності життя і буття нашого народу. Адже “сила хисту виявляє себе вже у відборі матеріалу. Ремісник пише про все, поет – про важливе”. Основною проблемою творчості поетеси є проблема духовної тотожності особистості у тоталітарному суспільстві. Ця проблема реалізується у форматах вужчих і більш конкретних, при цьому розподіляючись на певні напрямки, які окреслюються суспільними, соціальними, моральними, психологічними, філософськими та іншими підходами. Для прикладу можна назвати такі проблеми, як збереження духовних цінностей у світі, де процес відчуження сягнув глобальних масштабів; роль і призначення мистецтва; митець і тоталітарна влада; проблеми творчого самовираження; проблема особистісного становлення і національна самоідентифікація; історична пам’ять, екологічна проблема, проблема вимираючого українського села тощо [32; 200].

Очевидно, саме гострота мислення, уміння бачити Сутність спричинилися до владних репресій щодо творчості поетеси, позбавивши українське суспільство можливості читати її твори протягом довгих шістнадцяти літ.

Отже, особистісні якості мислення:критичність, гнучкість, гострота необхідні складові поетичного мислення Ліни Костенко, є активними чинниками її поетичного таланту.

РОЗДІЛ ІІ

ФІЛОСОФІЯ ОСЯГНЕННЯ СВІТУ

(НАРОДНОПОЕТИЧНІ ОБРАЗИ В ЛІРИЦІ ЛІНИ КОСТЕНКО)

Значними художніми здобутками у використанні фольклорного матеріалу відзначається поезія повоєнних років, яку творили і майстри старшого поетичного покоління – М. Рильський, П. Тичина, М. Бажан,             В. Сосюра, А. Малишко, Л. Первомайський – і поети молодої генерації –            І. Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Симоненко, Б. Олійник. Провідною в цей час “виявляється тенденція до поглибленого художнього дослідження сучасника і сучасності”, “до аналітичного “вдумування” в дійсність, насамперед в аспектах соціологічному, філософському, психологічному”. Література активніше звертається до морально-етичних проблем. У поезії функціонують поширені в фольклорі ідеї добра і зла, правди і кривди. Через одвічну боротьбу між добром і злом, що проектується на сучасність, вдається показати конфлікти нашої історичної доби. Спробами актуалізації “вічних тем” цікава творчість Ліни Костенко [37; 39]. Найчастіше ці теми розкриваються шляхом переосмислення фольклорних сюжетів, мотивів, образів.

Відомий баладний сюжет “Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” використано в романі Ліни Костенко “Маруся Чурай”. Поетеса переосмислює великий пласт фольклору: у творі поєднались епічні прозаїчні жанри (легенда і перекази про Марусю Чурай) з епічними віршованими (балада про отруєння Марусею Гриця, історичні пісні про Байду й про Чурая), ліричні пісні, обрядова поезія й малі неліричні жанри – прислів’я та приказки. Це дало змогу не тільки відтворити побут народу, його історію, окреслити сферу особистих почуттів, а й відобразити народні уявлення про ідеал правди, честі, совісті, непідкупності. Як і в народній творчості, в романі розмежовані поняття слави й неслави, зради й вірності [2; 43].

В. Кубілюс, досліджуючи роль фольклору в сучасній літературі, зауважив, що навіть цитати з народних творів можуть нести в собі могутній смисловий заряд, якщо вони вплітаються в іншу стилістичну атмосферу. Саме таким емоційним і смисловим зарядом відзначаються в романі “Маруся Чурай” цитати з фольклорних джерел. В контексті розповіді про мученицьку смерть Гордія Чурая, батька Марусі, глибоким болем відлунюють рядки відомої щедрівки:

А через рік, і через два, і три

сумні у нас були свят-вечори.

Усе печаль, все тінь його незрима.

Колядники співають під дверима:

“Ой чи є, чи нема

пан господар вдома?”

В кожному з епізодів роману, в якому використано фольклор, поетесі вдається виділити й підсилити народну ідею першоджерела, тим самим послідовно розвиваючи тему незнищенності правди, невмирущості духу народу і руйнівної сили зради. Опис обрядів на Івана Купала здійснено не стільки для ілюстрації звичаїв XVII століття, скільки для відтворення високого стану щойно розквітлої “душі, коли “серце ще таке безоборонне, голос срібний”, “бездонне небо і безмежний світ”. І цьому станові якнайповніше відповідає час буйного розквіту природи, коли й відзначалися купальські свята. Але вінок Марусі “зникає за ночами”, а обкручене соломою вогненне колесо “обвуглене, заточується в ніч”. Розвиваючи дві лінії роману (перша іде від народної балади про отруєння Гриця, а друга – від легенди й переказів про Марусю – піснярку), Ліна Костенко щоразу підкреслює, що справжня поезія (а такою є народна) народжується з великого болю, з великої любові, народжується Правдою. Тому й не може Маруся повернутися до зрадливого коханого, бо правди, що була між ними, уже не буде, як і співається в пісні, приписуваній Марусі Чурай [37; 40].

Іди до неї. Будеш між панами. А я за

тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік

стоятиме між вами. А з чого ж,

Грицю, пісню я складу?

Причини двоїстості натури, проблема вибору життєвої дороги давно цікавили Л. Костенко, про що свідчать її ранні поетичні спроби, хоч використання фольклору в них ще зводиться здебільшого до стилізації. Козак зупиняє коня на роздоріжжі (“Дума про три камені”). Три камені перед ним: чорний обіцяє безславну загибель, рожевий – “щастя без сліз, без борні перемогу”, білий – нелегку тривожну путь. “Більше не їде козак навмання – справив на білий камінь коня”. Така ситуація вибору характерна для багатьох народних казок: “Цими дорогами хто іде – буде добре, а цією хто піде – буде сит, та буде бит... не підем цією дорогою, де буде добре, а підем тою, де будем ситі, та будем і биті”. А в “Казці про Мару” йдеться про двоєлику дівчину:

З цього боку – мов квітка леліє.

З того боку – мов звір визира.

Вона звертається за допомогою до “дурного чоловіка”, що звався дурним тільки тому, як часто в казках буває, що “надривався, помогти усім намагався”. Цей чоловік ставить дівчину перед необхідністю вибору: або вона буде потворною зовні, або ж потворність він “зажене в душу”. Сім днів не склепила дівчина очей і вибрала друге. Та люди відверталися від красуні з потворною душею. Уже й сама назва “Мара” відповідає народним уявленням. Ці ситуації вибору життєвої дороги (прямої чи непрямої), апробовані в “Думі про три камені”, та двоїстості натури (з “Казки про Мару”) у всій глибині постали у романі “Маруся Чурай”.

Вже у “Казці про Мару” вказано на соціальні причини двоєликості:

Двоєдушні ви всі і злі, тричі

прокляті куркулі. На дитині це

позначилось – двоєликою

народилась.

У “Марусі Чурай” двоєликим був Грицько Бобренко, і на цьому неодноразово наголошується в творі:

Не служать очі на таке дивиться, щоб

так двоїлась хлопцеві душа!

Грицько ж, він міряв не тією міркою.

В житті шукав дорогу не пряму. Він

народився під такою зіркою, що щось

в душі двоїлося йому.

Сучасне поетичне мислення бере на озброєння не тільки і не стільки фольклорні сюжети, мотиви, образи, скільки народні ідеї, оцінки, критерії. Такою є творчість Л. Костенко, зокрема роман “Маруся Чурай”.

Аналіз мовних засобів Ліни Костенко свідчить про активне звертання до стилістичної системи фольклору.

Якщо, скажімо, в народних творах звертання до світу рослин має досить конкретні, виразні, однак дещо обмежені функції (введення читача у світ ліричного твору, створення, певного емоційного тла (верба – мотив плачу, сліз, суму), функціонування у складі традиційно-поетичних фразеологізмів (дівчина, як калина: струнка, як тополя, і т. ін.), то в авторській поезії Л. Костенко вони значно розширюються і ускладнюються. На перший погляд семантично прості і “прозорі”, ці образи часто мають глибокий зміст і яскраве емоційне забарвлення. Як зауважив О. Потебня, “за такою видимою простотою приховується значний ступінь складності і узагальненості думки”. У сучасних поетичний творах назви рослинних реалій – художніх символів – не звичайні атрибути ліричного пейзажу. Митці слова мислять ними як узагальненими образами, своєрідними національними поетичними категоріями [19; 23].

Поряд із традиційними у мові усної народної творчості образами “калина”, “тополя”, “верба”, “дуб”, “барвінок” тощо словник поезії Ліни Костенко засвідчує також нові слововживання: “липа”, “осокори”, “горобина”, “айстри”, “ясмин”, “жоржина” та ін.

Одним із найбільш виразних і семантично насичених фольклорних образів є, безперечно образ калини. Не дивно, що практично всі поети використовують цей образ, актуалізуючи його традиційні значення і наповнюючи новим змістом.

Досліджуючи значення певних символів у слов’янській народній поезії О. Потебня зазначав: “Калина – символ дівочості, краси і любові”. Простежуючи розвиток цього символу в усній народній творчості слов’ян, вчений дійшов висновку, що з часом символічне “значення калини затемнилося, і вона від дівични і дівочої любові перейшла до значення жінки взагалі і всякої любові”.

Продовжуючи стежити за розвитком символічних значень даного образу, можемо відзначити, що образ калини вживається у традиційному уснопоетичному ключі, а також виявляє нові індивідуально-авторські розуміння. Так, безперечно, фольклорно зумовле­ним є вживання образу калини у значенні:

– “смерть”, наближення до кінця: “Аж поки мене понесуть із калиною (туди...)”

Наипоказовішими поетичними переосмисленнями фольклоризму “калина” є його значення “Україна, українське” та “рідне, дороге, батьківське, святе”.

Аналогічний образу “калини” такий характерний символ української народнопісенної мови як “тополя” теж вийшов за межі словника пейзажної інтимної лірики і почав вживатися у різних семантичних варіантах із відповідною диференціацією експресивної і стилістичної виразності.

У мові усної народної творчості “тополя” – це, як правило, художньозображальний елемент опису, пейзажу, часто – один із компонентів психологічного паралелізму чи порівняння. У мовотворчості поетів-шістдесятників та членів Нью-Йоркської групи – це невід’ємний атрибут України, функції якого коливаються від звичайного зорового образу аж до складних метафор та символів.

Що стосується індивідуально-авторських переосмислень даного фольклорного образу, то слід зазначити, що це поодинокі приклади, що не стали загальнопоетичними символами. Наведемо деякі з них:.

–        епітет на позначення дороги: “чутко гомін тополиних трас” (Кост., Вибр., ГсГ 300); ”Даруй мені над шляхом тополиним важкого сонця древню булаву” (Кост., Вибр., с. 17);

–        елемент ускладненої метафори: “Осінь...перемотує літо на чорні котушки тополь” (Кост., Вибр., с. 320).

Окрім аналізованих вже “калини” і “тополі”, в мові української поезії функціонує такий поширений фольклорний образ як “верба”. Хоч використання його досить часте, проте щодо експресивного заряду та семантичної наповненості він поступається попереднім. Стилістичні функції та символічні значення його доволі одноманітні. Як правило, “верба” вживається для створення конкретно-чуттєвого образу-символу рідної сторони (“Верба від крапель кришталева” (Кост., Вибр., с. 50). Звертає на себе увагу традиційна лексична сполученість образу “верба” із семою “вода”, що актуалізується у значеннях “ставок”, “ріка”, “краплі”, “повінь”.

У традиційно народнопісенному ключі витримане також вживання образу “верба” як символу суму, журби, плачу: “Верби похилилися додолу” (Кост., Вибр., с 134). Основний мотив суму, журби посилюється також іншими лексичними компонентами даного контексту: мікрообразами “сльоза”, “брід”, “удовиця”, “тремтіння”, епітетами “схилена”, “сива”, “посивілі”, дієсловом “похилитися” тощо.

Ще виразніше експресивне забарвлення образу “чужина” виявляється у тих контекстах, де він виступає символом неминучої і гіркої смерті у неволі: “Нема, як смерть на чужині” (Гн., Нове, с. 90); “помремо на чужині/ шукавши отчого порогу” (Ст., Дор. б, с 73); “А вас привіз чужий пором/ Туди, де плине мертва Лета” (Руд., П, с 149). Як бачимо, модель поєднання компонентів у даних поетичних контекстах (“чужина” + “смерть”, “померти”, “мертвий”) максимально зорієнтована на створення цілісного, негативно забарвленого образу неприйнятного, навіть ворожого для людини середовища.

Притаманний українській ментальності й поетичній традиції художній світ Ліни Костенко заторкує прадавню образну пам’ять українців, що “розгортається в системі тонких словесно-символічних узагальнень, індивідуально-неповторних естетичних структур, які впливають на емоції читача, збуджують його власну творчу уяву, глибинну образну пам’ять колективного несвідомого, яка об’єднує людей і на тонкому психічному рівні формує спільноту “український народ”.

Національна модель світу в системі художніх координат справжнього митця – явище завжди глибоко індивідуальне, автономне й одночасно потенційно спрямоване на поліваріантність взаємодифузії із спорідненими духовно-мистецькими світами. Всяке оприсутнення мистецького таланту в його цілісності увиразнюється в конкретному творі найчастіше через певні “постійні сюжети”, які має кожен справжній художник. Взаємопроникнення наративного та метафоричного дискурсів, характерне для філософської лірики Ліни Костенко, сприяє творенню нової якості авторського інтерпретаційного регістру у переплетінні постійного й впізнаваного, неочікуваного й передбачуваного. При цьому стилетворчі імпульси поетичного письма Ліни Костенко увиразнюються в цілісному світі окремого твору часом ніби бездотично до його тематики [38; 15].

Природа художнього мислення Ліни Костенко розпросторюється у перебігові діалектичного само-розгортання тексту через парадоксальну єдність національних знаків-символів з неперебутніми кодами світоісторичного культурологічного контексту. Зазначаючи як аксіоматичне – найдосконаліша поезія сповідує філософічність як систему рефлексивних проявів, закорінених у природній буттєвості, – усвідомлюємо щонайвищий ступінь симбіозу названих субстанцій в акті опанування авторкою оприявленого світу духовних джерел власного народу а його історичній неперебутності.