Основи державного управління

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

О.Ю.Висоцький, О.Є.Висоцька, Ю.П.Шаров

Основи державного управління

Частина ІІ

Затверджено на засіданні Вченої ради академії

як конспект лекцій

Дніпропетровськ НМетАУ 2008

УДК 351/354(075.8)

Висоцький О.Ю., Висоцька О.Є., Шаров Ю.П. Основи державного управління: Конспект лекцій. У  двох частинах. Частина ІІ. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2008. -  52 с.

Зміст другої частини конспекту лекцій стосується питань історичного досвіду державного управління в українських землях. У неї розкриваються особливості та закономірності практики державного управління в Україні в різні історичні епохи починаючи з Київської Русі і закінчуючи періодом незалежного існування Української держави.

Призначений для студентів спеціальності  7.020105 -  документознавство та інформаційна діяльність.

                                          Бібліогр.: 6 найм.

                                          Друкується за авторською редакцією

Відповідальний за випуск            В.Т. Британ, канд. іст. наук, доц.

Рецензенти:          В.В. Кривошеїн, канд. політ. наук, доц. (ДНУ)

І.О.Аврахов, канд. філос. наук, доц. (НМетАУ)

                          © Національна металургійна академія

України, 2008

Лекція 6. НАЙДАВНІШІ ДЕРЖАВНО-ПОЛІТИЧНІ УТВОРЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.Державне управління в Київській Русі.

2.Галицько-Волинська держава та її управління

1.Державне управління в Київській Русі

Головними ознаками існування державності вважаються: наявність влади, відчуженої від на­роду, розселення населення за територіальним (а не племінним) принци­пом і стягнення данини для утримання влади.

Початок державного життя в Україні датується IX століттям і пов’язаний з кня­зюванням в Києві Аскольда і Діра. Період становлення Київської Русі-України тривав протягом ІХ-Х століть.

Тогочасна Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього поняття: вона не мала ні централізованого управління, ні всеохоплюючої та розгалуженої бюрократичної системи. Відносини між представ­никами влади й народом виявлялися переважно у формі збору данини за допомогою політики сили. Еволюція тогочасної держави йшла у напрямку розгалуження системи намісників та їхніх гарнізонів, а пізніше сюди долучалося й виконання різних адміністративних та судових функ­цій. Управління й суд стають джерелом прибутків, а тому розширюються їхні функції та зростає кількість службовців, що їх виконують.

За князювання Олега Віщого (882-912) здійснюється політика об'єд­нання всіх давньоруських земель в єдину Руську державу. Утвердження Олега в Києві, який він оголосив стольним градом новоствореної держа­ви, знаменувало собою створення загальноруської держави - Київської Русі.

Князь Ігор (912-945), як і його попередник, вів боротьбу проти хозарів і Візантії - за Чорне море і прилеглі до нього землі. Походи на Візантію завершилися укладенням русько-візантійських договорів, що сприяли розвитку торгівлі для руських купців.

Великою київською княгинею Ольгою (945-964) було запроваджено регламентування повинностей залежного населення, створено статути для збирачів данини та виконання адміністративних та судових функцій, засновано базо­ві пункти центральної влади на місцях.

Форму тогочасної Давньоруської держави визначають як дружинну. На чолі держави стояв великий князь Київський, який здійснював державне управління спільно із старшими дружинниками (рад­никами князя). Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва, сплачуючи йому данину і беручи участь у походах. Панівним прошарком держави була верхівка княжої дружини, за допомогою якої князь зміцню­вав свою владу над населенням. Дружина, стягуючи данину та чинячи суд на місцях, протягом тривалого часу являла собою примітивний адмініст­ративний апарат.

Існування дружинної форми державності завершується добою Володимира Великого (980-1015). Політичний устрій Руської держави часів Володимира можна охарактеризувати як ранньофеодальна монархія. Прагнучи консолідувати державу, князь у 988 р. здійснив адміністративну реформу, суть якої полягала у приєднанні до Києва основ­них союзів давньоруських племен. Реформа ліквідувала місцеві «племін­ні» княжіння і замість цього запровадила новий адміністративний поділ держави на уділи - землі довкола найбільших міст. Туди київський князь почав призначати на врядування намісників та посадників - своїх синів (12) або довірених осіб. Звідси бере початок династичний принцип, який зго­дом став пануючим. У результаті адміністративної реформи родоплемінний поділ суспільства поступився місцем територіальному.

Усунувши від влади племінних князів та представників могутніх боярських кланів, Володимир зміцнив на місцях панування династії Рюриковичів, що, у свою чергу, сприяло зміцненню Київської Русі як єдиної держа­ви. Удільні князі виконували функції, аналогічні функціям великого київського князя, але у межах підвладної їм території, де поступово здійснювався перехід від дружинної організації управління до двірсько-вотчинної. Все управління у межах кня­зівства зосереджувалось у княжому дворі, а в кордонах боярської вотчини - у руках службовців князя, які разом становили боярську раду. Органи місцевого управління - тисяцькі, соцькі, десяцькі - поступово перетворювалися на княжих уря­довців.

Першочерговою функцією урядовців стає забезпечення держави прибутками. Фінансові надходження складалися, в основному, з податків - натуральної ренти (данини). Спочатку данина була виключно натуральною, а пізніше - част­ково грошовою. Розкладом збору данини по господарствах займався вервний староста. Вервь – це община. Іншим джерелом прибутків було мито, яке брали на ринках, мостах, перевозах тощо. Певну частину надходжень давали судові платежі і штрафи.

Важливим фактором, що сприяв як об'єднанню Київської Русі було введення у 988 р. християнства на Русі. Християнська церква стала суттєвим еле­ментом державної структури. Поряд зі своїми церковними функціями вона виконувала тепер ще й функцію політичної ідеології. Зміцнюючи автори­тет державної влади, вона стала постійною опорою князя. Той, у свою чергу, призначав духовних осіб на державну службу, залучав служителів культу до управління державою.

Християнізація дала можливість провести, крім адміністративної, ще й військову та судову реформи. Суть військової реформи полягала в ліквідації «племінних» військових об'єднань і злитті військової системи із системою феодального землеволодіння. Князь роздавав землі із зобов'язанням військової служби та організації оборони цих земель. Це дало змогу досить швидко забезпечити охорону рубежів Київської держа­ви, створити надійне військо не лише проти зовнішніх, але й внутрішніх ворогів. Стрижнем війська була дружи­на великого князя. Місцеві князі та інші бояри мали свої дружини. У разі необхідності організовувалися також народні ополчення, залучалися най­манці.

Судова реформа зводилася до розмежування судів єпископського та градського. Судова влада належала до основних прерогатив князя: він здійснював суд сам чи доручав цю справу своїм урядовцям. Княжий суд було віднесено до публічних (державних) судів.

Подальший розвиток Київської держави продовжив наступник Володимира - Ярослав Мудрий (1015-1054). Після укладення в 1026 р. мирного договору між Ярославом та його братом Мстиславом зародилася колегіальна форма управління державою - дуумвірат. Держава була по­ділена між ними на дві частини, але така децентралізація влади в цілому позитивно вплинула на внутрішній розвиток країни. Особливо вона спри­яла зростанню політичного впливу міст, що знайшло свій вираз у діяль­ності міських вічевих зборів. Тогочасна Київська Русь на­бирає могутності і стає однією з найбільших, найкультурніших, найроз­винутіших економічно й політично держав середньовіччя, зайнявши чільне місце серед найбільших країн тієї доби - Візантії та Германської імперії.

В історію князь Ярослав увійшов як державний діяч, за якого було зібрано закони у збірник «Руська правда» та видано важливий правовий акт - «Устав князя Ярослава про церковні суди», який утверджував Київську Русь як цілісне суспільство й державу.

Тогочасне віче - орган прямого народовладдя, функціонувало у виді зборів повноправних громадян міста і пригородів, землі (князівства). Віче - історично давній інститут, який вирішував усі публічні справи гро­мади шляхом зібрання старших громадян міста і рішення якого були обов'язковими для всіх. Віче було найвищим органом державної влади, де обиралися князі та укладалися договори з ними (так званий ряд). Разом з тим, значним недоліком вічевих зібрань була їхня нерегулярність (окрім Новгорода і Пско­ва), вони не мали чіткого статусу, окресленої компетенції, порядку скли­кання.

Ще однією тогочасною формою управління була боярська рада - збо­ри бояр за участю князя для вирішення важливих державних справ. Боя­ри відігравали значну роль у житті держави: впливали на політику князя, спрямовували віче на ухвалення відповідних рішень. До бояр­ської ради входили старші дружинники-землевласники та вищі церковні ієрархи.

Найвищим органом місцевого самоврядування на селі став верв - чи то родова, чи то територіальна община. Він об'єднував кілька сусідніх сіл, мав землю у колективній власності, виступав захисником своїх мешканців у відносинах із сусідніми общинами, боярами чи державними урядовцями.

Князь Ярослав з метою запобігання міжусобній боротьбі запровадив принцип старшинства у розподілі влади між синами відповідно до їхнього віку, вони отримували міста з більшим або меншим політичним значен­ням. Після смерті Ярослава це призвело до запеклої боротьби між племінниками і дядьками князя.

Володимир Мономах (1113-1125) -  останній київський князь, який намагався зберегти єдність і могутність держави. Завдяки величезному авторитету йому вдалось об'єднати більшість розпорошених земель. Князь скасував принцип сеньйорату (влада найстаршого сина в роді), ліквідував­ши, таким чином, братовбивчі конфлікти.

Важливим документом управлінської думки того часу стало укладене Володимиром «Повчання дітям», у якому викладено поради щодо здійс­нення державного управління

Всі державні органи тогочасної держави можна умовно поділити на центральні та місцеві. У перших пра­цювали княжі і земські урядовці. Княжі урядовці знаходилися в Києві і за­лежали від князя при виконанні функцій державної влади. До них були віднесені: тіун (огнищний), який відав княжим двором, його слугами і гос­подарством. У підпорядкуванні тіуна були ключники, які доглядали княже майно, митники, котрі збирали данину і мито, конюшені, що завідували княжою стайнею (конюшней), забезпечували кіньми збройні сили.

Земські урядовці обиралися громадою і, відповідно, залежали від неї. Пізніше їх призначав князь, але за погодженням з народом. Вони назива­лися тисяцький, соцький, десяцький, що вказувало на кількість людей у громаді. Тисяцькі, будучи найвищими урядовцями князя, були фактично його заступниками.

У сфері державного управління княжу владу на місцях здійснювали волостелі, мечники, дітські, отроки, ябедники, які, окрім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» - члени княжої ради з числа княжих мужів, тобто великих бояр. Судову владу здійснювали княжі посадники.

З часом влада місцевих князів почала посилюватись, а великого князя - зменшуватися. Починаючи з середини XII ст., Руська держава вступає в період розвиненого феодалізму, який характеризується відцентровими тенденціями, викликаними зростанням продуктивних сил у сільському господарстві та ремісництві, пануванням феодальної власності на землю та інші засоби виробництва, великого вотчинного (передавалось у спадок) землеволодіння.

На початку другої половини XII ст. внаслідок розвитку феодальних відносин і зміцнення місцевих феодальних центрів, при слабких загальнодержавних економічних зв'язках, відбува­ється поліцентралізація Київської Русі - політичне розмежування окремих князівств і земель. На політичній карті величезної імперії з'явля­ється понад півтора десятка суверенних князівств, у тому числі шість на території сучасної України: Володимир-Волинське, Галицьке, Київське, Переяславське, Чернігівське та Турово-Пінське. У XIII ст. влада великого київського князя стає цілком номіналь­ною. Доба розквіту княжої імперії завершується.

2.Галицько-Волинська держава та її управління

Після розпаду Київської держави на кілька окремих кня­зівств на межі ХІІ-ХІІІ ст. естафету національного державотворення пере­ймають західноукраїнські землі, де постала друга велика українська держава - Галицько-Волинське князівство (або королівство).

Об'єднання у 1199 р. в єдину державу волинським князем Романом Мстиславовичем Волинського і Галицького князівств було важливою подією в історії України. Як і в інших країнах Європи, князь спирався не лише на свою війсь­кову дружину, а й на міську верхівку, так званих «громадських мужів», надаючи їм різні пільги. У внутрішній політиці князь зосередив увагу на зміц­ненні княжої влади як гаранта стабільності державності, тобто обмеженні сваволі світських і духовних феодалів (бояр).

Для забезпечення переваги над боярами князь Данило Романович Галицький, як і його батько, прагнув заручитися підтримкою селян і міщанства. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, у тому числі у 1256 р. Львів, названий в честь його сина Лева - «Львовим градом». Князь уособлював законодавчу, виконавчу і судову владу. Однак він був залежним від соціальної верхівки - боярської олігархії.. Суттєвою була роль боярської думи: князь був змушений діставати згоду боярства при вирішенні будь-яких державних справ. У перші десятиліття XIII ст., у період найбільшого впливу боярської думи, бояри обирали князів, намагаючись зробити їх по­вністю залежними від себе.