Основи державного управління

Вищою посадовою особою Низового Війська Запорозького був кошо­вий отаман. Поділу влади не існувало, бо кошовий отаман поєднував у своїх руках військову, адміністративну, судову та духовну влади, а в час війни він мав абсолютну владу над усіма учасниками війни. Щорічно, 1 січня, під час вибору ко­зацької старшини отаман звітував про свої вчинки. Загальна рада завжди могла скинути його з посади. На раді також обирали суддю, писаря, осаву­ла, довбиша, пушкаря та інших, нижчого рангу старшинських чинів. Курінні отамани та курінна старшина обиралися козаками відповідного куреня.

Всі суди діяли на засадах козацьких традицій. У виборах, в су­дах та покараннях запорожці керувалися не писаними законами, а стародав­нім військовим звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом. Причому козацтво, що проживало на Січі, проводило судові покарання за Литовсь­ким статутом і магдебурзьким правом. Вищим суддею був кошовий ота­ман, решта військової старшини теж була суддями, однак офіційним суд­дею був лише військовий суддя.

Державний апарат управління створювався під безпосереднім керівництвом Б.Хмельницького з вихідців із української шляхти та заможних козаків. У воєнних умовах складається становий державний устрій - усі адміністративні функ­ції після ліквідації польсько-шляхетського державного апарату ви­конувала козацька старшина. Державна скарбниця поповнювалася з трьох джерел: із земельного фонду, доходів від промислів і торгівлі та податків. Прямі податки сплачували міщани і се­ляни, адже козаки як військові люди підлягали лише невеликим податковим зборам. Значні прибутки давали платежі промислових підприємств: млини, рудні, горілчані, тютюнові промисли. Ос­новою прибутків були мита від сировини, що вивозилася з України.

Молода держава користувалася різними грошовими одиницями: польськими (злоті, таляри, червоні злоті), російськими (рублі, єфимки), турецькими (леви, левки). Була навіть спроба карбувати власну монету - чех. Головні видатки йшли на утримання органів державного управління, най­маного війська та озброєння.

У містах діяло самоврядування, на чолі якого стояли обрані війти, хоча козацька адміністрація подекуди усувала міську владу, замі­нюючи її військовою. Козацькі гетьмани та їх старшина, що була тимчасовим суб'єктом влади, перетворювалась у постійний уряд. Держава була поділена на полки, які здійснюють управління на відповідній адміністративній території. Полков­ник, крім військової влади, стає правителем приписаної до полку адмініст­ративної одиниці, замінивши польського старосту. Військовій владі підпо­рядковувалось і сільське населення, яке не служило у війську, а також міщанство.

Посадові особи призначалися і змінювалися самодержавною владою гетьмана. Нарешті, запроваджується династичний шлюб (одруження сина Хмельницького з дочкою молдавського володаря) та династичне правлін­ня (молодший син Юрій стає спадкоємцем гетьмана). Фактично монархіч­на ідея протиставлялася принципу республіканізму, що проявилося також у суперечності між загальнодержавним управлінням і козацьким. Це, без­умовно, послаблювало державу і використовувалось її ворогами.

Гетьман і генеральна старшина, старшини стали, насамперед, носія­ми і органами державної влади. Характер гетьманату зумовлювався бо­ротьбою двох тенденцій: республіканської і монархічної. Перевагу в другій половині XVII ст. здобула остання, яка знайшла свій вираз в особі самого Б.Хмельницького, у правничих документах, т. зв. «Гетьманських стату­тах», що заклали основи виборної монархії.

2. Державне управління в період Руїни

Важкий період в історії України розпочався після смерті Богдана Хмельницького. Наприкінці XVII ст. він завершився поділом України між Польщею, Росією та Туреччиною (1681, Бахчисарайський мир; 1686, Вічний мир). З цього часу розпочався процес поглинання Козацько-геть­манської держави, яка потрапила у політичну залежність від Москви після Переяславської ради.

Після усунення з гетьманського престолу юного Ю. Хмельницького, на Корсунській розширеній старшинській раді 1657 р. гетьманом обирається Іван Виговський. Добившись визнання самостійності України, Виговський змушений був у 1658 р. укласти Гадяцький трактат про об'єднання України з Польщею. За його умовами Україна прилучалася до польсько-литовської Речі Посполитої під назвою Велике князівство Русь­ке. Зміст Гадяцької угоди зводився до утворення федеративної держави у складі Польщі, Литви та України.

Підписання Гадяцької угоди призвело до московсько-козацької війни 1659 року. Збройний виступ частини козацьких полковників, зокрема І.Богуна, І.Сір­ка, І.Безпалого, змусив І.Виговського у 1659 р. зректися гетьманства. Цією обставиною відразу скористалася Московська держава і направила свої війська з метою окупації Лівобережжя.

Зовнішня інтервенція та внутрішні чвари серед козацької старшини, за­гострення соціальних протиріч призвели у 1663 р. до Чорної ради, що скликалася рядовим козацтвом і рішення якої були обов'язковими для старши­ни. У результаті ініційованої І.Брюховецьким Чорної ради відбулося розчленування України на дві окремі держави - Правобережну і Лівобережну. На обох берегах Дніпра стали обирати власного гетьмана та владу. Розпо­чалася трагічна доба вітчизняної історії, яку історики закономірно назвали РУЇНОЮ - період занепаду Української гетьманської держави.

Центр основних подій української історії остаточно перемістився у Лівобережну Україну - Гетьманщину, яка була авто­номним утворенням у складі Московської держави. Правобережжя стало об'єктом жорстокого соціально-економічного та релігійного гноблення з боку Польщі. Адміністративна столиця і резиденція гетьмана знаходилась у Батурині.

У системі козацького управління Гетьманщини функції влади були розподілені на основі звичаєвого права. Зросла роль гене­рального писаря, який був канцлером держави і стояв на чолі Генераль­ної військової канцелярії - колегіальної адміністративної установи. Генеральна канцелярія була своєрідним міністерством внутрішніх і закордонних справ, до якого входило шість гене­ральних старшин на чолі з писарем.

Якщо структура козацького врядування зазнала лише незначних змін, то соціально-економічний устрій Гетьманщини змінився суттєво. Старши­на фактично витіснила рядове козацтво з високих посад та усунула його від участі у прийнятті важливих рішень.

У серпні 1665 р. прийшов до влади на Правобережжі гетьман Петро Дорошенко (1665— 1676). Прагнучи об'єднання всіх українських земель в єдину незалежну державу, гетьман провів ряд важливих реформ: 1) відновив скликання козацьких рад; 2) створив регулярне 20-тисячне наймане військо; 3) для зміцнення фі­нансової системи встановив на кордоні нову митну лінію і почав карбува­ти власну монету; 4) утверджував у державі козацький тип господарства та не допускав до маєтків польських панів та урядовців.

У результаті актив­ної зовнішньополітичної діяльності гетьмана, у середині 1668 р. козацька рада обирає П.Дорошенка гетьманом возз'єднаної Козацької України. Але зовнішня агресія поляків та промосковська політика козацької старшини Лівобережжя перекреслюють усі попередні здобутки - держава знову розпада­ється на два гетьманства. Провівши десять років у постійних виснажливих битвах і протистоянні з сусідами та розчарувавшись у політиці Туреччини, гетьман у вересні 1676 р. вирішив зректися влади.

Справу П.Дорошенка продовжив Іван Мазепа. Свавілля царських воєвод та служивих людей в Україні, тяжкі економічні та людські втрати у численних військових кампаніях імперії, масове вивезення з України продовольства, худоби й фуражу, наступ царя Петра І на українські автономні права змусили гетьмана шукати союзників у боро­тьбі з Московією. Під час Північної війни у 1708 році, в надії на відновлення самостійно­сті України, Мазепа вступив у союз зі шведським королем Карлом XII. Але по­разка 1709 р. об'єднаної шведської армії та українських військ від армії Петра І під Полтавою поклала кінець намаганням українців відокремитися від Росії. Петро І жорстоко помстився І. Ма­зепі - була повністю знищена гетьманська столиця Батурин з усіма її меш­канцями.

3.Ліквідація автономного управління в Україні

Поразка І. Мазепи у боротьбі за незалежність позначилася важким політичним становищем України. Цар Петро І відкрито перейшов до остаточного по­глинання України. Гетьманську столицю Батурин за наказом царя було зруйновано і новою резиденцією гетьмана став Глухів, розташований ближче до російського кордону. Влада в Гетьманщині поступово перехо­дила до рук російських чиновників. Істотних змін зазнав гетьманський ста­тус. Цар заснував при гетьманові посаду царського резидента, з правом контролю над гетьманом і адміністрацією України. Ним став стольник А. Ізмайлов, який керувався у своїх діях двома інструкціями Петра І - яв­ною і таємною. У таємній інструкції йому наказувалося стежити за гетьма­ном і старшиною та уточнювати справжні прибутки Гетьманщини.

У системі державного управління України цар почав поступово запроваджувати безпосереднє призначення полковників, минаючи гетьмана і порушуючи українські права і традиції. У 1720 р. сенаторським указом було фактично заборонено друкувати книжки українською мовою. У 1722 р. управління українськими справами з колегії іноземних справ було передано до Сенату. Фінанси Гетьманщини були передані у підпорядкування царського уряду. Проте найбільшим ударом для української системи державного управління стало запровадження у квітні 1722 р. нової установи - Малоросійської колегії - імперського урядового органу, що наполовину складався з російських урядовців на чолі з генералом. Вона дістала право вищої судової апеляційної інстанції, що фактично означало встановлення російського контролю над українським урядом.

В 1723 р. Петро І надав колегії ще більших прав, перетворивши її у повновладний державний орган у Гетьманщині. Відтепер колегія володіла правом видавати накази полковникам без згоди гетьмана, керування українськими фінансами та іншими важливими функціями державного управління. Український уряд з його головним адміністративним органом Генеральною військовою канцелярією був підпорядкований Малоросійсь­кій колегії.

Після смерті у 1724 р. гетьмана Павла Полуботка, який намагався зменшити вплив царської влади в Україні, Малоросійська колегія ще більше посилила свій вплив у Гетьманщині. Вона запровадила пряме оподаткування. Це й послужило причиною того, що в 1727 р. імперська рада, за наполяганням великого землевласника в Україні О.Меншикова, розпустила першу Малоросійську колегію й видала декрет про дозвіл на обрання гетьмана.

За погодженням з російським урядом, у 1727 р. гетьманом був обра­ний миргородський полковник Данило Апостол. Вибори мали формаль­ний характер, оскільки претендент був визначений царським урядом. Після ліквідації Малоросійської колегії всі українські справи знову було передано з Сенату до Колегії іноземних справ. Гетьман Д.Апостол здобув декілька політичних пере­мог: продовжив реформу судочинства й заснував скарбницю; упорядкував земельні та господарські справи, відновивши велику частину втраче­них земель. Нарешті, Апостолу вдалося повернути в 1734 р. під гетьманську владу запорожців, які з 1708 р. жили у вигнанні на території Криму заснували Нову Січ над р. Підпільною.

Проте така діяльність гетьманського уряду викликала побоювання в Росії, і цариця Анна Іоанівна повернулася до петровських методів зни­щення автономії України. Вона заборонила вибори гетьмана й запрова­дила ще одну колегію під назвою «Правління гетьманського уряду», яка складалася з трьох росіян і трьох українців на чолі з російським князем О. Шаховським.

З 1722 р. до 1749 р. справами України займався Сенат. Уряд цариці Єлизавети востаннє дозволив обрати гетьмана України. У 1750 р. в Глухові відбувся урочистий акт виборів гетьмана Кирила Розумовського, який одержав також звання генерал-фельдмаршала. Знову Гетьманщина отримала свої автономні права - російські інституції залишили її терито­рію. Київ був знову підпорядкований геть­манові, але встановлювався царський контроль над фінансами України: скасовувалося мито на ввіз і вивіз товарів і митний кордон між Гетьманщиною й Росією.

У 1762 р. на російський престол зійшла цариця Катерина II, яка вирішує остаточно скасувати автономію 10 листопада 1764 р. указом Катерини II гетьманство в Україні було остаточно ліквідовано. Замість гетьмана і гетьманського правління вдруге запроваджено Малоросійську колегію на чолі з графом П.Рум'янцевим. Цей орган складався з чотирьох російських урядовців і чотирьох довірених представників старшини.

Після російсько-турецької війни 1768-1775 рр. Катерина II 3 серпня 1775р. оголосила «Манифест об уничтожении Запорожской Сечи й о причислении оной к Новороссийской губернии». 16 вересня 1781 р. вийшов указ про зміну полкового територіально-адміністративного поділу Гетьман­щини. У результаті адміністративної реорганізації, замість традиційних 10 полків, створено три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. За територією та організацією вони були ідентичними іншим 30 губерніям ім­перії. Одночасно українські органи державного управління, суди замінялися відповідними структурами імперської бюрократичної системи. В 1782 р. Малоросійська колегія поступилася місцем звичайним російським органам державного управління.

У 1783 р. остаточно скасовано традиційний український полково-сотенний військовий устрій - козацькі полки переформовано на десять регулярних карабінерних полків російської армії. В 1795 р. в Україні за­проваджено російський порядок рекрутського набору з шестирічним тер­міном служби. В цивільному управлінні були введені повіти. Щодо селян­ства, то в 1783 р. указом Катерини II в Україні поширювалося кріпосне законодавство Росії - було введено заборону переходу селян. Зате українська верхівка в результаті цих трагічних для України-Гетьманщини змін тільки виграла. На підставі «Жалуваної грамоти дво­рянству» 1785 р. малоросійська знать урівнювалась у правах з російським дворянством, після чого верхівка колишньої Гетьманщини без будь-якого супротиву погодилася з остаточною ліквідацією автономії.