Вживання синонімів у творчості українських письменників

Утруднений тими чи іншими обставинами рух Шевченко часто передає різними варіаціями описового звороту, що наголошує втому ніг: «Неначе з берлоги Медвідь виліз ледве, ледве Переносить ноги» (т. I, Сон (У всякого своя доля), 252); «Сердешна дитина! Обідране; ледви, ледви Несе ноженята…> (т. I, Мар'яна-черниця, 154); «Під ним коник вороненький Насилу ступає (т. I, Причин­на, 7).

Поряд з дієсловом ходити на означення довготривалого руху Шевченко часто використовує описові звороти або інші метафоричні дієслова. Напр.: «Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну , Де ходили гайдамаки 3 святими ножами, — На ті шляхи, що я міряв Малими ногами» (т. I. Гайдамаки, 145).

I ще більше наголошення масштабів вияву руху з типовим повторенням префікса по- і без прямого називання руху в метафо­ричному дієслові попоміряти: «Далекий шлях, пани-брати. Знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, Як його згадаю. Попоміряв і я колись, Щоб його не мірять!..» (т. I, Катерина, 37).

Пор. близьку до цього передачу фразеологічним зворотом довгого шляху, що поряд з дієсловом проходив на безпосереднє означення руху також включається в цей синонімічний ряд: « І де вже ноги не носили! Поки ті гроші заробив, Я годів зо два проходив По Чорноморії, по Дону...» (т. I, Не спалося. — а ніч, як море, 397).

Часто повторюваний рух в одному напрямі Шевченко здебільшого передав через посереднє його означення дієсловом вчащати або зворотом топтати (утоптати) стежечку, які значно яскравіше, ніж звичайне дієслово ходити, виражають цей відтінок у виявленні руху.

Нестримність руху, переважно масового, у Шевченка передається дієсловами лізти, напирати, кожне з яких має свої додаткові смислові відтінки: «Із Полісся шляхта лізе, А гетьман-попович із-за Дніпра напирає...» (т. II, Заступила чорна хмара, 160).

У першому з цих дієслів наголошується навальність руху, у другому — його сила. Особливе посилення останнього відтінку пор. ще в дієслові пертися: «Козацтво преться без ваги...» (т. I, Гамалія, 201).

Означення нестримності руху може мати додаткові емоціонально-оцінні ,відтінки що звичайно Шевченко передає синонімічними описовими зворотами; наприклад, метафоричне означення приходу до вільних чабанів царя з усіма його атрибутами: «Аж ось лихий царя несе 3 законами, з мечем, з катами, 3 князями, темними ра­бами» (т. II, Саул, 351).

3 цим синонімічним гніздом змикаються дієслова на означення початку руху, які часто становлять звичайну граматичну видову пару до дієслів цього гнізда, тобто становлять з ними нерозривну єдність, напр.: піти — безпосередня видова пара до йти, подибати— безпосередня видова пара до дибати. Поряд з цим є дієслова, що в обох видових формах мають спеціальну функцію означення початку руху, напр.: рушити — рушати, а звідси вже й вирушати.

Означення початку руху також, як і інші означення процесу ходіння, у Шевченка часто має певне емоціональне забарвлення, потрібне при змалюванні тієї чи іншої ситуації, напр.: Йосиф і Марія довго ховалися від царя Ірода і жили хоч і щасливо, та дуже бідно. Але Ірод помер, можна повертатися додому, і вони…«Та й знялись До сходу сонця, по торбині  На плечі взявши...» (т. II, Марія, 317)

Знялись цілком гармоніює з попередньою ідилічною картиною лаштування в дорогу: як безтурботні птахи, що, знявшись, прилетять до... зруйнованого гнізда.

Тут заслуговує на увагу ряд дієслів на означення масового руху, в кожному окремому випадку з своїми додатковими відтінками: <Повалили_гайдамаки, Аж стогне діброва...» (т. I, Гайдама­ки, 105); «I покотились яничари» (т. I, Гамалія, 201); «Потягли в свої улуси 3 турками татаре» (т. II, Заступила чорна хмара, . 161).

Останнім дієсловом звичайно означається і певний психологічний момент, а саме пригніченість руху, зумовлена тими чи іншими обставинами, — у даному випадку поразкою в бою. Пор. ще виразніший вияв цього відтінку в змалюванні руху неофітів, які йдуть поклонитися богові-кесарю, передчуваючи, що їх там чекають знущання, тортури і, мабуть, смерть: «...Сердешні люде, Неначе в ірій, потягли У Рим на прощу» (т. II, Неофіті, 271).

Аналогічний відтінок може виступати і в означенні руху окремої особи, напр.: «Де ж Ярема? Взявши торбу, Потяг у Вільшану» (т. I, Гайдамаки, 87).

3 цим дієслівним синонімічним гніздом змикається також означення закінчення руху з відтінком результативності, напр.: «...У Бендери Прийшли ми» (т. I, Відьма, 366).

І тут є ряд дієслів розмовного типу, які Шевченко майстерно використовує для відтінення різних моментів, що пов'язані з цим рухом, або для підсилення емоціонального насичення відповідно­го малюнка: придибати, додибати, приплентати, причвалати і под.

Окремим синонімічним рядом представлено означення множин­ного руху від центра по периферії: розійтися, розбрестися, метафо­ричні розлетітися, розсипатися, розлізтися, — означення певного спрямування руху — від центра по периферії — тут створюється префіксом роз- і дієслівною часткою -ся, а інші відтінки у кожному з цих дієслів зумовлені значеннями їх коренів.

Навколо дієслівної пари бігати—бігти .у Шевченка групується своє синонімічне гніздо, причому всі ці синоніми служать для під­креслення швидкості руху: літати, шмигляти, майнути, кинутися. Масовий, до певної міри неорганізований рух у цьому синонімічному гнізді передається дієсловом сипнути: От і братія сипнула У сенат писати» (т. І, Сон (У всякого своя доля), 251).

Дуже великий ряд у поезіях Шевченка і таких синонімів, що об'єднуються навколо дієслів говорити — казати.

Ці два центральні у даному синонімічному гнізді дієслова зви­чайно передають акт мовлення без будь-яких особливих додатко­вих відтінків, і мабуть тому Шевченко перше з них вживає зде­більшого при персоніфікації, тобто метафорично, а друге часто супроводить синонімічною паралеллю, яка надає висловленню пев­ного емоціонального забарвлення. Напр.: «Вітре буйний, вітре буйний! Ти з морем говориш» (т. І, Початок поезії, 9); «Спочивши, скорбная, скажи, Прорци своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі...» (т. II. Осії, глава XIV. Подражаніє, 327—328).

Тут старослов'янізм прорци підсилює «нейтральне» скажи до урочисто загрозливого звучання у гнівному пророкуванні загибелі всіх катів.

Для створення урочистості, піднесеності Шевченко часто вдаєть­ся до заміни простого дієслівного означення процесу мовлення описовими метафоричними зворотами: <Слова його лились, текли...» (т. II, Пророк, 102); «Серце рвалося, сміялось, Виливало мову...» (т. І, Думи мої, думи мої, 22); «А слово за словом сміялось, ли­лось...» (т. І, Гайдамаки, 144).

Дієслово говорити Шевченко вживає ще дія означення не без­посередньо процесу мовлення, а володіння мовою взагалі або як синонімічну паралель до дієслова розмовляти, тобто на означення мови між співбесідниками, напр.: «Мов яблучко у садочку, Коха­лась дитина. І говорить уже стало...» (т. II. Княжна, 12); «Вони ще довго говорили» (т. І, Не спалося, — а ніч. як море, 398).

Процес мовлення часто підкреслюється дієсловом вимовити— вимовляти, напр.: «Оксано, Оксано!» — Ледве вимовив Ярема, Та й упав додолу» (т. І, Гайдамаки, 115); «І вчила княгиня Тілько «мамо» вимовляти, А «тато» не вчила...» (т. II, Княжна, 12).

В залежності від контексту дієслово вимовляти може означа­ти ретельність у виявленні процесу мовлення, його глибоку емоціональну насиченість, зворушливість: «Виспівує, вимовляє, Аж калина плаче» (т. І, Катерина, 29).

Пор. ще вживання цього ж дієслова як синоніма до дорікати, тобто з означенням виразно цілеспрямованої мови: «За сльозами ледве-ледве Вимовляє доні: Що весілля, доню моя? А де ж твоя пара?» (т. І, Катерина, 32).

Для іронічного зниження художньої картини при змалюванні царя Саула поет заміняє говорити на розмовне гомоніти: «В кед­ровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п'є, не гомонить» (т. II, Саул, 353).

Але звичайно це дієслово Шевченко використовує з типовим для його літературного вживання синонімічним значенням — при­тишеної, приглушеної або з тих чи інших причин не виразно чутної розмови: «У Празі глухо гомонять...» (т. І, Єретик, 269); «Стар­шина первий. Цитьте лишень, здається, дзвонять! Старши­на другий. Та ні, то люде гомонять» (т. І, Гайдамаки, 101).

Пор. створення відтінку урочистості через вживання в одному ряду дієслова гомонить з синонімічним староруським зичить: «Що гомонить отам, зичить Удосвіта?» (т. II, 3 передсвіта до вечора, 339).

Притишена розмова найчастіше передається дієсловами шепта­ти, шепотіти

І тут цікаво проілюструвати передані Шевченком в одній розгор­неній картині переходи від притишеної розмови — шепотіти до приглушеної — гомоніти і далі до неспокійного, схвильованого го­вору через синонімічне дієслово загусти: «Зійшовся люд, і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить І тихне люд... Загуло У Віфлеємі на майдані: — Месія! Іісус! Осанна! —» (т. II, Марія, 314).

Для створення ліричного звучання Шевченко метафорично ви­користовує дієслова воркувати, щебетати, заспівати.

Для наголошення на зовнішньому виявленні мовлення він вдається до дієслова охати, а зосереджуючи увагу на неприємності як звучання, так і змісту подібного ж вияву мовлення, заміняє це дієслово емоціонально виразнішим — скиглити: «А потім оха: — Забуває Мене мій Поль або Філат!» (т. II, Княжна, 12); «Не скигли, бо ти всіх побудиш» (т. І, Відьма, 368).

Негативна, зневажлива оцінка процесу мовлення передається дієсловом цвенькати, а швидка, вправна, але також негативно оці­нювана поетом розмова — дієсловом різати, без виразної негатив­ної оцінки — дієсловом цокотати.

Розмову нечітку, нудну, монотонну Шевченко передає дієсловом харамаркать, а для означення розмови, теж нечіткої, але урив­частої, утрудненої тяжким фізичним станом, поет знаходить нове відповідне дієслово —ібелькотати.

В поезіях Шевченка є ряд дієслів — синонімів і метафоричних зворотів, — в семантиці яких на першому місці виступає оцінка змісту висловлюваного. Так, розмова без певного цілеспрямування, хоч і без осуду її змісту, передається дієсловами балакати, забалакатися; виразно негативна оцінка змісту розмови — дієсловом верзти.

Іноді Шевченко не знаходить слів серед звичайно вживаних на означення розмови, бо всі вони недостатні для того, щоб пере­дати той гнів, яким сповнений поет, і тоді він звертається до більш емоціональної метафори: «—Мовчи, чеше смілий...> — Гадюкою за­шипіли, Звірем заревіли» (т. І, Єретик, 270).

Для безпосереднього означення розмови між співбесідниками у Шевченка, як і взагалі в загальнонародній мові, виступає дієсло­во розмовляти, а коли вона притишена — шепотітися. Мова, звер­нена до когось, передається дієсловом розказувати — розказати; але досить часто Шевченко для підсилення емоціональності замі­няє таке означення мови, зверненої до когось, описовими зворота­ми чи емоціональності забарвленими словами: І думу тяжкую мою Німим стінам передаю» (т. І, Відьма. 360); <І хочеться сподіватись, Серце розповити» (т. II. Ми восени такі похожі, 208).

З ряду близькозначних слів на означення процесу мовлення в окрему синонімічну групу виділяються дієслова, в яких насам­перед підкреслюється підвищений, посиленні тон мовлення і які об'єднуються навколо дієслів кричати — ринути, маючи свої до­даткові, супровідні відтінки: гукати — звернення до когось або уривчастий крик; ревіти — заревіти — різкий крик з негативною оцінкою його; завивати — нерівний щодо висоти звучання і одно­часно неприємний крик; репетувати — хаотичний, різкий і прониз­ливий крик.

І тут, як і в інших синонімічних рядах, Шевченко використовує старослов’янізми, наприклад, дієслово возопити для створення іронії: «І, скиглячи, возопили: Алілуя!» (т. II. Гімн черни­чий, 341).

Іноді безпосереднє означення крику заміняє описове означення зовнішніх обставин, пов'язаних з ним, напр.: «Задзвонили, задзво­нили!» — Пішла луна гаєм» (т. І, Гайдамаки. 105).

Однією з яскравих ілюстрацій майстерного використання Шев­ченком синонімічних багатств української мови може бути різно­манітне означення крику у «Сні» (У всякого своя доля).

Шевченко змальовує бійку, що почалася в палатах на парад­ному прийомі з царського почину по чинах і докотилась до про­стих «недобитків православних»: «...а дрібнота Уже за порогом Як  кинеться по улицях, Та й давай місити Недобитків православних, А ті голосити; Та верещать; та як ревнуть: «Гуля наш батюшка, гуля! Ура!., ура!., ура! а, а, а!» (т. І, стор. 248)

Голосити передає крик, змішаний з плачем, причому цей крик дуже різкий, неприємний {верещать), бо надто вже боляче б'ють /{місять). Ревнуть, звичайно,  в  цьому контексті  звучить  сарка­стично, бо, хоч і добре битому,  царя треба було вітати на всі легені.

Далі, змальовуючи лютування царя («похмілля прокляте його мучило»), поет грою різних інтонацій показує, як крик цього ска­женого деспота розподіляється по чинах: «Як крикне На самих пузатих... мов скажений, На менших гукає... Я аж засміявся. Він і почув, та як зикне, — Я перелякався, Та й прокинувсь...» (стор. 252—253).

У першому випадку крик, так би мовити, повноцінний, «свій­ський», у другому — це уривчаста лайка, у третьому — тільки п'яний гнівний вигук, від якого повинен зникнути простий смерт­ний, що випадково попав до палат.

З інших синонімічних рядів на означення процесу мовлення в творах Шевченка можна назвати різноманітне оформлення заклику, тобто специфічного вияву мови, зверненої до когось: звати, кликати — покликати, закликати (з підкресленням моменту запро­шення), старослов'янізм воззову — з підкресленням урочистості і високого натхнення, яке у поета може викликати «кроткий про­рок» Марко Вовчок.