Проблеми та перспективи розвитку міжнародного туризму

Стратегічною метою  розвитку туристичної індустрії  в Україні можна визначити створення конкурентоспроможного на світовому ринку туристичного продукту, здатного максимально задовольнити туристичні потреби населення країни, забезпечити на цій основі комплексний розвиток територій та їх соціально-економічних інтересів при збереженні екологічної рівноваги та історико-культурного довкілля. Програма дій, зорієнтована на досягнення цієї мети, має бути синхронізованою із загальними темпами становлення ринкових механізмів і співвідносною з політикою структурних реформ в економіці. Вона повинна також враховувати накопичений досвід розвитку туризму у світі, що створює сприятливі умови доопрацювання та розроблення відповідної нормативно-правової бази туризму.

Нарощування темпів та підвищення ефективності роботи підприємств сфери  туризму, становлення туристичної галузі як однієї з провідних галузей вітчизняної економіки стримується невирішеністю низки питань, розв'язання яких потребує державного регулювання та підтримки виконавчих органів влади.

Одне із ключових питань, яке необхідно вирішити в найближчий час, - питання оптимізації взаємодії туризму і культури як на рівні центральних органів влади, так і на місцях. Культурна спадщина, музеї, театри в більшості країн світу є винятково важливим фактором залучення туристів, генерації міжнародних і локальних туристичних потоків. І в результаті цього, свого клієнта отримують транспорт і громадське харчування, готелі, місцева промисловість та ін.

Координація стратегічного  розвитку культурної сфери і туризму  на місцях повинна привести до більш тісної співпраці місцевої влади і реального бізнесу у вирішенні конкретних завдань по збереженню культурної спадщини, впровадження в практику діяльності музеїв, національних заповідників передової менеджерської практики, орієнтації для роботи в ринкових вимірах і координації діяльності з суб'єктами туристичної індустрії.

Перспективний розвиток туризму в Україні суттєво  вплине на зайнятість населення. Якщо в 2005 році кількість працівників  у туристичній галузі складатиме 169 тис. чол., а зайнятість в туризмі з урахуванням інших галузей (транспорт, торгівля, зв'язок та ін.) та тимчасової зайнятості протягом активного туристичного сезону -2,79 млн. осіб, то вже в 2010 році ці показники складатимуть, відповідно 220 тис. осіб і 3,63 млн. осіб[14, с. 48].

Істотну допомогу в розвитку вітчизняного туризму надає творче використання досвіду підготовки кадрів туризму, який накопичено в країнах із багатою практикою такої роботи. У поєднанні із власним досвідом освіти працівників туристської галузі це, безумовно, надасть динамізму процесам розвитку туризму в Україні.

Водночас подальший  розвиток туризму гальмується:

– відсутністю цілісної системи державного управління туризмом у регіонах;

– повільними темпами  зростання обсягів інвестицій у  розвиток матеріальної бази туризму;

– відсутністю відповідних  об'єктів для розвитку туристичної  діяльності в сільській місцевості;

– невідповідністю переважної більшості туристичних закладів міжнародним стандартам;

– незбалансованістю  соціальної та економічної ефективності використання рекреаційних ресурсів та необхідністю їх збереження тощо.

У зв’язку з цим  в Україні розроблена і впроваджується національна туристична політика. Фундаментом  даної національної політики виступає Державна програма розвитку туризму  на 2002-2010 рр. Дана політика та нормативні акти покликані стимулювати ефективне використання наявних рекреаційних ресурсів, підвищити рівень міжгалузевого співробітництва, стимулювати розвиток ринкових відносин у туристичній сфері, визначити перспективи подальшого розвитку туризму на основі аналізу його сучасного стану.

Основною метою впровадження цієї програми є створення конкурентоспроможного  на міжнародному ринку національного  туристичного продукту, здатного максимально  задовольнити туристичні потреби населення  країни, забезпечення на цій основі комплексного розвитку регіонів за умови збереження екологічної рівноваги та культурної спадщини,

Основними завданнями Державної  програми розвитку туризму є:

– забезпечення сталого  розвитку туристичної галузі та підвищення її частки в макроекономічних показниках;

– підвищення рівня життя  громадян і створення додаткових робочих місць;

– збільшення частки очікуваних доходів від туристичної галузі у державному бюджеті;

– підвищення іміджу держави  на міжнародному рівні.

Національною туристичною політикою визначаються такі напрями розвитку туризму:

– удосконалення системи  управління галуззю;

– удосконалення нормативно-правової бази туристичної діяльності;

– зміцнення матеріальної бази туризму;

– розширення міжнародної  співпраці у туристичній галузі;

         – поліпшення кадрового забезпечення.

Державна Програма з  розвитку туризму передбачає здійснення таких заходів:

1. Забезпечення удосконалення  структури управління у туристичній  галузі на державному та регіональному  рівні, координації дій центральних і місцевих органів виконавчої влади з цього питання.

2. Розроблення регіональних  і галузевих планів заходів  з приватизації підприємств туристичної  галузі із збереженням профілю  діяльності.

Б) Фонд державного майна, Держтурадміністрація, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські держадміністрації.

3. Проведення аналізу  діяльності суб'єктів туристичної  діяльності та розроблення за  його результатами заходів щодо  підвищення ефективності їх роботи на ринку туристичних послуг. Удосконалення єдиної статистичної звітності у туристичній галузі з урахуванням світового досвіду.

4. Створення умов для  залучення іноземних і вітчизняних  інвестиційних та кредитних коштів  у розвиток матеріально-технічної бази туристичної галузі.

5. Розроблення заходів  щодо державної підтримки організації  туристично-оздоровчої та екскурсійної  роботи серед дітей, підлітків  і молоді.

З метою підвищення ефективності туристської галузі України, поліпшення просування національного туристського продукту на світовому ринку, проведення широкомасштабної та комплексної реклами туристського потенціалу, залучення туристів до країни, підвищення іміджу й авторитету нашої держави в туристському співтоваристві, інтеграції нашої країни в європейську спільноту, розвитку національної економіки та культури, ефективного використання туристських ресурсів, розбудови інфраструктури, залучення до світового інформаційного простору, визначення передового досвіду організації туристської діяльності розроблено заходи щодо розширення міжнародного туристського співробітництва[27, с. 45].

Серед них:

– удосконалення договірно-правової бази зовнішніх відносин, укладання  угод міжурядового та міжвідомчого характеру  про співробітництво в галузі туризму. Перевага віддається встановленню договірних відносин з країнами, що є перспективними туристськими ринками для України, вивченню та впровадженню практики створення нормативно-правової бази туризму, організаційних засад функціонування високо­рентабельної туристської індустрії країн розвиненого туризму, прогресивного досвіду державного регулювання та стимулювання галузі;

– активізація співпраці  в складі численних спільних міжурядових  комісій з питань економічного та науково-технічного співробітництва, особливо з країнами, з якими створено правову базу співробітництва, формування в їх складі робочих груп з туризму з метою аналізу" та вирішення поточних проблем двостороннього співробітництва, визначення шляхів збільшення обсягів туристських обмінів;

– вироблення дійового механізму взаємодії з міністерствами, відомствами, іншими органами виконавчої влади України, насамперед з Міністер­ством закордонних справ і Департаментом зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі Мінекономіки, а також обласними та міськими державними адміністраціями щодо оптимізації спільної діяльності з розвитку міжнародного співробітництва України в галузі туризму;

Головними зовнішніми факторами, які стримують розвиток туризму  в Україні, є викликана млявістю та несподіваністю економічних реформ несприятливість існуючих умов для підприємництва взагалі та туристичного зокрема, недосконалість і навіть певна агресивність нормативно-правового поля (і в тому числі – правил і умов перетинання кордонів іноземцями) і, як наслідок, відсутність необхідних інвестицій для розвитку туризму – як внутрішніх (через тривалу економічну кризу), так і іноземних (через несприятливий інвестиційний клімат). Несприятливість бізнесового клімату спричинила той факт, що з майже 3000 українських туристичних підприємств, які мають дійсні ліцензії на надання туристичних послуг, фактично на ринку працюють лише близько третини.

Як вже зазначалося, саме ці зовнішні та внутрішні фактори  можуть бути базою, на основі якої розроблятимуться пропозиції щодо виходу галузі з кризового становища та слугувати вказівниками подальших напрямків її розвитку [20, с. 15].

Якщо розглядати альтернативи, що існують сьогодні перед українським  туризмом, то є лише два шляхи, тобто  два сценарії подальшого перебігу подій. Саме зараз відбувається той вирішальний момент, від якого залежить майбутнє українського туризму, коли з’ясовується, чи стане туризм однією з головних статей доходу у бюджеті, як це відбувається у більшості цивілізованих країн світу, чи залишиться на тому ж рівні, на якому він існував до сьогодні. Все це визначається тими орієнтирами, що будуть закладені в політику розвитку туризму, тобто, якщо говорити доступніше, тим на кого буде спрямований наш ринок туристичних послуг. Таким чином, стоїть альтернатива: чи робити акцент на іноземного споживача чи реанімувати внутрішній туристичний процес.

 Обираючи другий шлях розвитку (орієнтація на розвиток внутрішнього туристичного процесу), постаємо перед вибором, в якому саме напрямку працювати: в’їзний (регіональний) чи виїзний туризм розвивати. Так, організація поїздок за межі України – справа доволі прибуткова, і на ній заробляють гроші безліч організацій, зокрема й туристичні агенції.

Отже, держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку національної культури та економіки і створює сприятливі умови для туристичної діяльності[21, с. 16].

    

3.3 Інноваційні форми організації туристичної діяльності українських підприємств

    

    Обґрунтовано п’ять основних напрямів макроекономічної стратегії виходу України на зовнішні ринки туристичних послуг та відповідні системи заходів. Такими напрямами є:

– удосконалення правових засад регулювання зовнішньоекономічних зв’язків туристичних підприємств, зокрема уніфікація державних стандартів туристичних послуг відповідно до загальноприйнятих міжнародних норм, надання пільг для вітчизняних туристичних підприємств – експортерів послуг, надання статусу територій з особливим режимом зовнішньоекономічної діяльності перспективним туристичним центрам України, створення правових засад транскордонного співробітництва в галузі туризму;

– підвищення рівня фінансування привабливих для іноземних туристів туристичних об’єктів та відповідної  інфраструктури, передусім у регіонах із достатнім туристичним потенціалом  та низьким рівнем його використання (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області);

– забезпечення відповідності  рівня якості туристичних послуг міжнародним стандартам шляхом проведення повної інвентаризації об’єктів туристичної  інфраструктури, активного розвитку міжнародних пасажирських перевезень мережею міжнародних транспортних коридорів, стимулювання міжнародного франчайзингу, системи логістики в туризмі, істотної зміни системи підготовки кадрів тощо;

– створення національної туристичної рекламно-інформаційної  мережі;

– стимулювання всебічного використання національними підприємствами туристичних ресурсів країни, переваг місцерозташування шляхом створення державного кадастру туристичних ресурсів України та її регіонів, використання як традиційних на рекреаційно-оздоровчому та пізнавально-розважальному сегментах зовнішніх ринків туристичних ресурсів Кримського, Причорноморсько-Приазовського, Карпатського регіонів, Києва та Львова, так і нових ресурсів зеленого та екологічного туризму[20, с. 41].

Туристичний кластер (від  англ. cluster – гроно, букет, блок, пакет, або група, скупчення людей чи предметів) трактується як система інтенсивної виробничо-технологічної та інформаційної взаємодії туристичних підприємств, постачальників базових та додаткових послуг із приводу створення спільного туристичного продукту. До туристичних кластерів відносяться групи підприємств, сконцентрованих географічно в межах регіону, які спільно використовують туристичні ресурси, спеціалізовану туристичну інфраструктуру, локальні ринки праці, здійснюють спільну маркетингову та рекламно-інформаційну діяльність[13, с. 19].