Мовленнєвий етикет ‒ основа успішного ділового спілкування

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду (code switching). Це складний процес: мовцеві потрібно „ввімкнути” психічні механізми, які регулюють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- й формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика і граматика в мовця українська, а фонетика російська. У такому разі кажуть, що людина говорить з російським акцентом. Трапляється, що і лексика, і граматика в українському мовленні частково російська. Таке мовлення є суміщеним, змішаним – українсько-російським або російсько-українським. В Україні воно іменується українсько-російською міжмовною інтерференцією (суржикос). Слово суржик давно відоме в Україні. Уживалося воно у млинарстві. Суржиком називають мішанку зерна жита, пшениці, ячменю, вівса, а також борошно з такого зерна. Тобто непершосортне зерно і низького ґатунку борошно. У мовознавстві цим словом позначають „суміш українського з російським при більш-менш довільному вживанні складників того чи іншого шару”. Мовний суржик — одна із форм українського просторіччя, породжена практикою тривалої двомовності (білінгвізму).

Ставлення культурних, освічених  людей до суржика негативне. Треба  намагатися говорити чистою мовою, не допускати інтерференції, тобто проникнення елементів однієї мови у мовлення іншою.

3. Критерії  культури мовлення

Особливості використання вербальних засобів, комунікативно-риторичні  якості були в центрі уваги ще античних риторів. Комунікативно-риторичні якості вони називали „ідеями” і пов’язували з особою мовця (промовця, оратора), який, на думку Діонісія, повинен бути схожим на Протея, що міняв свою подобу залежно від умов. Створюється ж ця подоба шляхом комбінацій „ідей”, тобто найменших елементів стилю. Античні автори́ називали різну кількість „ідей”. Так, Діоген Лаертій (Вавилонський) говорив про п’ять позитивних якостей мовлення оратора: чистоту, чіткість, лаконічність, доречність, красу. Діонісій Галикарнаський виокремлював їх понад десять.

У сучасних посібниках: Н. Бабич називає 8 основних комунікативних ознак культури мовлення; Ф. Бацевич виділяє їх 10; Н. Волкова нарахувала 14 ознак словесної культури  мовлення. 

Культура мовлення – це володіння нормами усної й писемної літературної мови, а також уміння використовувати виразні засоби мови в різних умовах спілкування згідно з метою і ситуацією комунікації

Культура мовлення є  важливим показником духовного розвитку людини, її світогляду. Зважаючи на те, як і що говорить людина, можна багато сказати про неї. Пам’ятаєте вислів Сократа: “Та говори ж ти, нарешті, щоб я міг пізнати тебе”.

При цьому справжній  оратор є той, хто своїм словом не тільки повчає слухачів, але й  дає насолоду і справляє на них  сильне враження. А для цього перш за все необхідно навчитися дотримуватися критеріїв культури мовлення. Розглянемо основні з них докладніше.

1. Правильність – це дотримання мовних норм. Норма – сукупність мовних засобів, що сприймаються носіями як зразок суспільного спілкування в певний період розвитку мови й суспільства [УМ Енцикл.: 387]. Норми літературної мови – явища, що відзначається й стійкістю, усталеністю, і розвитком, зміною, що відбуваються під впливом внутрішніх законів розвитку мовної системи і деяких екстралінгвістичних чинників. 

2. Точність – добір слів і речень з метою якнайточнішої передачі змісту висловлювання. Можливі наступні недоліки: відсутність конкретності (висловлення типу „Хтось десь колись часом...”), змішування близьких за звучанням, але різних за значенням слів, що називаються паронімами (адресат – адресант). Неточність виникає в тих випадках, коли слово вжите в приблизному значенні: Команда не боялася цього противника, замість суперника.

3. Логічність – це правильність смислових зв’язків між словами і реченнями в тексті.  Прикладами порушення логіки висловлення є відомі фрази „У городі бузина, а в Києві дядько”. Крім таких алогічних висловів, з повним порушенням логіки, трапляються й часткові помилки, типу: це моя власна думка (моя і власна – одне і те саме); трагедія сталася у місяці червні (зайве слово місяць). 

4.   Ясність і доступність викладу полягає в зрозумілості мовлення для адресата. Вона досягається шляхом точного й однозначного вживання слів, термінів, словосполучень, граматичних конструкцій. Доступність – це здатність певної форми мови бути зрозумілої адресату, зацікавити його. Доступність припускає ясність, але не все викладене ясно буває доступним для розуміння кожної людини. Наприклад, прочитана зрозумілою мовою лекція з ядерної фізики може бути доступною в основному для фахівців.

5. Чистота   мови – це уникнення ненормативних елементів у мові. До таких елементів належать слова-паразити, що з’являються в мові при роздумі, у паузах (от, виходить, так сказати), діалектизми і просторічні слова (чаво, здеся, тута, шо), жаргонізми (поцупили, умотати, лафа), вульгаризми (лайки).

6.  Виразність   мови – це особливість такої структури мови, що підтримує увагу й інтерес у слухачів і читачів.

7.  Розмаїтість   засобів   вираження – це використання різноманітних мовних засобів уникнення повторів слів, однотипних конструкцій. Мовець повинен активно використовувати великий обсяг лексичного запасу, велику кількість синонімів, образних виразів тощо.

8. Естетичність виявляється в неприйнятті літературною мовою образливих для достоїнства людини мовних засобів. Для досягнення естетичності використовуються евфемізми – емоційно нейтральні лексичні замінники, уживані замість слів чи виразів, що представляються мовцеві непристойними, грубими, нетактовними. Наприклад, говорять „Дитина забруднила пелюшки”, „У нього розлад шлунка” тощо.

9. Доречність – це такий підбір засобів мови, що робить її відповідною до мети й умов спілкування. Доречність тих чи інших мовних засобів залежить від контексту, ситуації, психологічних характеристик особистості співрозмовника. Дуже добре відбиває суть цього принципу приказка „У будинку повішеного не говорять про мотузку”.

10. Змістовність – повне розкриття думки без зайвих слів.

Отже, коли говорять про  культуру вербального спілкування, то зважають на такі критерії: правильність, точність, логічність, ясність і доступність, чистота, виразність, розмаїтість виразних засобів, естетичність, доречність, змістовність. 

4. Іменники  називання осіб і звернення  до них

Для називання людей  і звернення (звертання) до них використовують власні імена. Проте мовцеві власне ім’я людини не завжди відоме, а крім того, бувають ситуації, у яких власного імені недостатньо, його не можна або недоцільно називати тощо. Тому в мовах існують загальні іменники, які вживають для називання і/або звертання. Є два розряди цих іменників ‒ слова-індекси і слова регулятиви.

Слова-індекси (лат. index „вказую”) вказують на соціально-мовленнєвий статус мовця: його вік і стать (бабуся, дідусь, дівчина, хлопець, юнак), рід занять (стюардеса, лікар, водій), учений ступінь, звання (магістр, доктор, професор), ранг (капітан, полковник, адмірал), сан (архідиякон, митрополит, патріарх), титул (барон, граф, князь) тощо. Називаючи людей або звертаючись до них за титулами, званнями та іншими словами-індексами, треба бути добре поінформованим і дуже уважним щодо цього, аби щось не переплутати, не применшити гідності або, навпаки, не перестаратися в титулуванні. Люди не люблять, коли їх називають не так, як би вони самі себе назвали.

До військовиків, міліціонерів, пожежників тощо, які носять пагони зі знаками розрізнення офіцерських та генеральських звань, можна звертатися спрощено: пане офіцере, пане генерале. Подібного не варто дозволяти собі у спілкуванні з церковною ієрархією. До духовних осіб належить звертатися так, як цього вимагає сан кожної з них, а не так, як це роблять наші політики і громадські діячі, коли один говорить Шановні отці!, інший Пани отці!, ще інший Святі отці тощо.

Слова-регулятиви (лат. regula „правило, норма”) ‒ це іменники (іменникові словосполуки), які регулюють взаємини між мовцями відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм, узвичаєних у певному суспільстві, його територіальній чи соціальній складовій. У сучасній українській мові це слова пан, добродій та їх жіночі відповідники, а також слова друг, товариш., брат, сестра (в неродинному значенні) тощо. Ці слова потрібні, наприклад, для звернення до незнайомих людей. Із набуттям самостійності України деякі слова-регулятиви, заборонені в радянський час, повернулися до вжитку, інші змінилися семантично й функціонально. Проте вживання цих слів ще остаточно не стабілізувалося.

Пан, пані, панна. Пані, панове, панство. Слово пан в українському суспільстві функціонує щонайменше сім століть. Це слово застосовувалося до князів, гетьманів, козацької старшини, а також до козаків, міщан, селян: Козаки-панове, добре дбайте, Один другого одмикайте (Дума про Самійла Кішку); Ой, здоров, здоров, пане хазяїну, Да продай в’язку сіна (М. Максимович. Дні та місяці українського селянина).

Проте в радянський час  уважали, що це ввічлива форма звертання або називання щодо осіб чоловічої статі привілейованих верств суспільства, і його можна було вживати тільки до громадян іноземних держав.

Ще й сьогодні окремі українці відчувають дискомфорт, коли їх називають словами пан, пані, мовляв, пан та Іван – різні дядьки; яка я вам пані? Дехто пише, що „право називатися паном ще треба вибороти, заслужити”, ще інші, особливо російськомовні, ставляться до цих слів відверто вороже. Найбільший спротив викликають слова панна, панночка, які в сучасному мовленні можна почути дуже рідко. Це попри те, що вживання цих слів цілковито відповідає українському менталітетові та українським мовним традиціям.

Іменники пан, пані, панна в етикетному застосуванні означають не людей верхніх верств суспільства на противагу „трудящим”, „народові”, а є словами-регулятивами, які засвідчують пошану до співрозмовника (3-ї особи). Їх вживають як самостійно, так і, частіше, з прикладкою, що конкретизує особу. У ролі прикладки постають і власні, і загальні іменники.

Ім’я людини в ролі прикладки до слова пан (пані) доречно вживати, коли адресат молодший, одного віку або не набагато старший чи соціально вищий за адресанта. Звертатися до екс-президента пане Леоніде, як це роблять окремі молоді журналісти, не тактовно. Особливо треба уникати такої ледь не фамільярності в офіційному спілкуванні. Тут доречними є „номенклатурні” прикладки: Пане міністре/; Пане директоре/; Пане професоре/, тобто слова-індекси.

Прізвище як прикладку  до слів пан, пані доцільно вживати насамперед тоді, коли йдеться про неприсутню людину, наприклад: Як заявив пан Костюк; За порадою пані Куницької. Так можна говорити й стосовно присутньої 3-ї особи, якщо вона малознайома чи якщо взаємини з нею не виходять за межі офіційної пристойності. Те ж ще більше стосується вживання прикладки-прізвища у зверненні до 2-ї особи (адресата): пане Федорук; пані Кузьменко. У такому слововживанні відчувається відтінок офіційності, іноді сухості, відчуженості, байдужості.

Одночасне вживання імені  і прізвища в ролі прикладки практикується рідше. Це спостерігається в офіційних ситуаціях (Прошу до слова пана Святослава Гнатенка), під час знайомлення (Знайомтесь: пан Анатолій Козачук). Іноді так пишуть у листах до незнайомих чи малознайомих людей (Високоповажана пані Ліліє Гординська!), у привітаннях, вітальних адресах (Високоповажана пані Ярославе Отецька). Ім’я і по батькові як прикладка зі словами пан, пані не поєднується. Говорити чи писати про когось на кшталт пані Оксана Миронівна, пан Гнат Петрович або звертатися пані Оксано Миронівно, пане Гнате Петровичу не прийнято. Це не відповідає українським традиціям і нормам літературного мовлення.

Перелічуючи осіб, ставити  слово пан (пані) перед кожним ім’ям і/або прізвищем не потрібно, наприклад: Пропоную до президії пана Аркадія Козацького, пана Віталія Скакуна, пана Ігоря Кобзаря, пана Михайла Кравця тощо. Достатньо перед переліком сказати слово пан у множині або й обійтися без цього слова взагалі: Пропоную до президії (панів) Аркадія Козицького, Віталія Скакуна тощо.

У функції прикладок  до слів пан, пані широко виступають і слова-індекси: пані міністр, пан міський голова, пан доцент. Якщо людина має кілька титулів, треба називати найвищий.

У функції означень при словах-регулятивах пан, пані постають прикметники шановний, достойний, вельмишановний, високодостойний, високоповажний, високоповажаний тощо. Два останні слова рівнозначні. Так, визначний мовознавець Євген Тимченко до Пантелеймона Куліша писав: Високоповажний Пане Добродію! і Високоповажаний Пантелеймоне Олександровичу! Раніше поширеними означеннями були також слова любий, добрий, ласкавий тощо. Відомий фізик Іван Пулюй у листах до Олександри Куліш звично звертався словами Ласкава і дорога Пани, а Пантелеймон Куліш до Пулюя зазвичай вживав означення любий: Вельми любий Пане Докторе/; Любий наш Пане Йване!

У сучасному етикетному мовленні як означення до слів з  коренем пан найчастіше вживається прикметник шановний (Шановна пані!; Шановне панство!).

Від слова пан регулятив добродій відрізняється, так би мовити, більшою українськістю, отже, і більшою демократичністю. В офіційних комунікативних ситуаціях тепер, на відміну від часів УНР, воно не вживається. Нині не говорять: добродій міністр; добродійка професор; добродії офіцери.

Однак слово-регулятив добродій та його „дамська пара” добродійка (в лінгвістиці такі іменники називають парними) дуже добре надаються для називання незнайомих людей, наприклад: приходив якийсь добродій; покличте, будь ласка, цю добродійку; із цим добродієм ми колись знайомилися. Їх зручно застосовувати і до знайомих людей, якщо це знайомство не надто близьке. Вони можуть уживатися самостійно, з означенням (Шановна добродійко!; Шановний добродій!), з прикладкою-прізвищем (Добродій Довженко не заперечує; Шановна добродійко (Оксано) Соколовська!). Починає відроджуватися чудова традиція функціонування цих слів у ролі прикладки до слів пан, пані: Пане добродію!; Пані добродійко!; Панове добродії!