Мовленнєвий етикет ‒ основа успішного ділового спілкування

Застосування слова-регулятива добродій та похідних від нього натрапляє на психологічний бар’єр мовців через його значеннєву прозорість, мотивованість. Деякі мовці вважають, що його варто остерігатися. По-перше, добродій ‒ це не слово-індекс, а слово-регулятив. Воно характеризує не так того, про кого чи до кого говорять, як того, хто говорить, засвідчуючи його обізнаність із нормами етикету. Англієць, навіть коли називає в листі свого адресата негідником, підлотою тощо, обов’язково починає листа словами Дорогий пане! По-друге, якщо людину називати добродієм (добродійкою), то може статися, що вона подобрішає ‒ бодай на час розмови з таким чемним співрозмовником. Українське прислів’я мовить: Ласкавими словами й гадюк чарують.

Часто вєиваним в українській мові є й регулятив колега – це інтернаціоналізм латинського походження. Його полюбляє вживати інтеліґенція старшого й середнього поколінь, люди, які разом працюють, мають однакову професію тощо. Так говорять науковці, лікарі, педагоги. У молодіжному оточенні, зокрема серед студентства, слово колега тепер уживають значно рідше, ніж колись.

У міському середовищі поширюється  з Галичини регулятив колежанка як синонім до слів товаришка, подруга. Воно має розмовний характер.

Останнім часом все  рідше вживають слова товариш, товаришка, товариші. У радянську добу це слово було одним із символів „соціалістичного способу життя”. Воно прославлялося у віршах й оспівувалося в піснях. Тепер функція універсального засобу називання і звернення залишилася за ним тільки у оточеннях, які дотримуються радянських традицій, серед носіїв старої ідеології. Для більшості ж населення України товариш (товаришка) ‒ це людина, пов’язана з кимось дружбою, приятелюванням, спільною справою тощо, тобто це слово повернуло собі традиційну семантику. Тому використовується у спілкуванні рідше, ніж у колишньому СРСР.

Частіше вживають звертання друг, подруга, друзі. Друг ‒ це синонім слів товариш, приятель. Парний до нього іменник ‒ подруга. Ці слова вживаються для називання і звернення до людей, пов’язаних дружбою, довірою, відданістю, прихильністю. Тому звертатися цими словами до незнайомих і малознайомих людей (таке в побутовому спілкуванні трапляється) не варто: це може бути сприйнято як вияв панібратства, безпардонності. Найуживанішим означенням при слові друг (подруга, друзі) виступає прикметник дорогий.

5. Правила вживання  імен „по батькові”

Відомий авторитет у  галузі української етнопедагогіки проф. Мирослав Стельмахович писав: „Інородне, невластиве українському етикету звертання по батькові, бо принижує жінку-матір. А в українців це не прийнято робити, якщо вже називати батька, то треба не забувати й про маму, тобто казати, наприклад, „син Василя і Галини” чи „донька Миколи і Катерини”. Або не називати нікого, бо назва одного принижує того, кого не називають, а конче мусили б назвати”. Це не нова думка. Якщо поглянути на титульні сторінки славнозвісного „Словаря української мови”, перші два томи якого вийшли друком 1907 р., то на російській сторінці написано: „Упорядкував, з додатком власного матеріалу, Борис Грінченко”.

З унезалежненням України  питання про „по батькові”  постало знову. Українознавці здебільшого схиляться до думки, що тричленна формула найменування особи (прізвище, ім’я, по батькові) в українському середовищі нетипова, що вона під впливом російського мовлення набула поширення спочатку на Лівобережжі, а потім була розповсюджена по цілій Україні. Про це ж ідеться і в методичних публікаціях, наприклад: „В Україні поширена традиція: називаючи людину, уникати слова, що означає ім’я по батькові. Наприклад, Сергій Петренко, Іван Онищенко...”.

Однак у ставленні  до вживання „по батькові”, як і  до більшості проблем, спричинених бездержавністю України, нині немає єдності навіть в академічних мовознавчих колах. Так, у журналі „Мовознавство” автори підписуються так, як колись Б. Грінченко на російській сторінці свого словника, а в журналі „Українська мова” ‒ як на українській сторінці. Що ж до ділових паперів, то там продовжують діяти російсько-радянські правила. Повільно змінюється ситуація і в розмовному мовленні, де у називанні і звертанні ще широко вживаються не тільки ім’я і по батькові, але й тільки по батькові (Поклич-но Петровича!; Як справи, Олексіївно?). Таке слововживання дивує іноземців: чому людину називають ім’ям її батька?

Важливими є й аргументи етичного плану. Вербально від батька синові чи доньці переходить прізвище і по батькові. Від матері ж ‒ нічого, хоч в українській сім’ї, за народним висловом, три кути тримає жінка, а четвертий ‒ чоловік.

Отже, типовими для України  були двочленні найменування людей: ім’я і прізвисько (пізніше ‒ прізвище). Коли існувала комунікативна потреба, указували імена батька й матері, наприклад: Др. Володимир Озаркевич, син Юліяна і Марії з дому Кобилянських (Хроніка НТШ, 1900 р.). Але в щоденному спілкуванні звертатися до людини Іване, сину Петра й Олесі, чи Іване Петровичу-Олесевичу було б незручно. До того ж нелегко тримати в пам’яті імена батьків і матерів своїх знайомих, сусідів, співпрацівників тощо. Для спілкування з людьми це не суттєво. З іншого боку, чому, іменуючи когось, маємо вшановувати його батька, а матір ‒ ні?

Тому нині в українському мовленні інтенсивно поновлюється називання і звертання за моделями „пан (пані) + ім’я або/ і прізвище” та „добродій (добродійка) + прізвище або ім’я”. У формальних взаєминах дедалі ширше застосовується модель „пан (пані) + назва-індекс” (пане професоре; пане депутате (редакторе;міський голово; водію)). Спостерігається тенденція до поширення використання цих моделей і, відповідно, витіснення моделі „ім’я + по батькові”. Це один із виявів реукраїнізації і водночас європеїзації українського мовленнєвого етикету.

В українській мові іменники у функції називання й у функції звертання морфологічно розрізняються. Для другої існує спеціальна відмінкова форма ‒ кличний відмінок. Але вона властива тільки іменникам чоловічого і жіночого роду в однині: чоловіче, Святославе, дівчино, Ірино.

Уживання кличного відмінка регулюють простими правилами:

1. У кличному відмінку вживають загальні іменники, зокрема назви-індекси і назви-регулятиви, ужиті і окремо, і в поєднанні: пане; добродійко; пане добродію; товаришу полковнику.
2. У кличному відмінку вживають особові імена і по батькові ^:‒ як ужиті окремо, так і після загальних іменників: Іване; Ольго; Анатолію Сергійовичу; отче Софроне; панно Софійко; учителю Леве Силенко (у) (а не так, як читаємо в одній публікації: Учителю Лев Силенко, дозвольте мені, як філологу, звернутися до Вас...).

3. Прізвища ‒ окремо  чи в поєднанні з особовими  іменами і загальними іменниками  ‒ переважно ставляться у формі називного відмінка: Іваненко!; добродію (Іване) Іваненко!; пані (Софіє) Бурлака!; Шановний пане Павлик! (І. Франко); Вельмишановний пане Петруненко! (Леся Українка).

6. Займенник у сфері етикетного спілкування

Особові займенники. „Я” і „ми” скромності

До етикетної сфери належать насамперед особові займенники. Це слова, які вказують на учасників мовленнєвого акту: я – 1-ша особа, адресант, ти – 2-га особа, адресат, він (вона, воно) – 3-я особа, яка не є учасником діалогу, але присутня при розмові або/і є її предметом. У множині: ми, ви, вони (інші особи, які не беруть участі в розмові, але присутні при ній або/і є предметом мовлення).

У посібниках з етикетного мовлення рекомендують обмежувати вживання займенника „я”. „Що більше ви наголошуєте на своєму „я”, то більше зневажаєте його „я”, – пише Іржі Томан і радить уживати його нечасто, до того ж „вимовляти пошепки”. Обмежується використання цього займенника в певних жанрах офіційно-ділового мовлення. Так, у записі ділової розмови не вживає „я” людина, яка проводила цю розмову. У науковому, публіцистичному та деяких інших видах мовлення прийнято (традиція бере початок від часів князівської доби) замість „я” вживати займенник „ми” в різних відмінкових формах: Ми встановили; Нами встановлено; Нам було важливо встановити та співвідносний із ми присвійний займенник На нашу думку; За нашими даними; У нашому звіті. Це „множина скромності”, або „авторське ми”, яке вносить відтінок співрозмови з адресатом (у викладачів: давайте пригадаємо…).

Сьогодні однак спостерігається тенденція до витіснення авторського „ми” авторським „я”. Причини різні: вплив Заходу, відхід від канонів радянської моралі з її декларативними цінностями, серед яких були: скромність, піднесення гідності індивіда тощо.

Займенники „ти” і  „Ви”

Займенник ви вказує на „множинного” адресата – дві і більше особи. Але його використовують і в пошанному значенні – до однієї особи. Це pluralia majestaticus – „множина гідності”.

Пошанний займенник „Ви”, його відмінкові форми (Вас, Вам тощо) і співвідносні присвійні займенники (Ваш, Ваша тощо) вживаються самостійно (Ви правильно вчинили; Ваш вчинок належно оцінено) або з прикладками – власними чи загальними іменами (Ви, Оксано, правильно вчинили; Ваш вчинок, шановний колего, належно оцінено). Рівень ввічливості, ґречності фраз із такими прикладками вищий.

Пошанне Ви – це вживання множини замість однини.

Питома ознака мовленнєвого етикету українців – звертання  на „Ви” до рідних. Геродот зафіксував звертання на „Ви” в Індії, Єгипті й Скіфії, тобто в Україні. Можна припустити, що воно було ще в деяких світових культурах як ціла світоглядна система. „Ви” позначає нашу сукупність, повагу до Роду, до предків, пам’ять про яких передається з покоління в покоління. Звертання на „Ви” – це визнання автономності індивіда, повноти, цілості й цілісності його світу. Однак значно давнішою вважається форма звертання на „ти”. Наприклад, у більшості народних пісень до матері або батька звертаються на „ти”: „Ой, матінко моя, Тепер я не твоя...”, „Ти думаєш, тату, Що я тут не плачу?”, „Було б тобі, моя рідна мати, Цих брів не давати, Було б тобі, моя рідна мати, Щастя, щастя-долю дати”.

У Київській  Русі звертання на „Ви” не знали. Традиція звертання на „Ви” була запозичена українською мовою значно пізніше, з кінця ХІV ст. Ця традиція виникла за часів Римської імперії, що мала, як відомо, лише двох правителів, звертаючись до яких, послуговувались займенником множини „ви”. З України „викання” у XVII – XVIII ст. поширилося на Московію-Росію, остаточно закріпившись там у літературному мовленні аж наприкінці XIX ст.

Оскільки до однієї людини можна сказати і „ти”, і „Ви”, то мовець опиняється перед вибором, який не завжди легко зробити. Це попри те, що є доволі прості правила: ти” вживається 1) до дітей і підлітків (до 16 років), 2) до близьких знайомих, 3) до рівних і молодших за віком – для вираження дружнього ставлення. В інших ситуаціях уживають „Ви”.

Але в застосуванні цих правил є різні нюанси. Так, підлітки і юнаки звертаються один до одного на „ти”, навіть якщо не знайомі між собою, а незнайомі люди середнього й особливо старшого віку за повної вікової й статусної рівності звертаються на „Ви”. Не кожному молодшому, навіть 20-річному, подобається, коли старший звертається до нього на „ти”. Тому старші за віком і вищі за соціальним становищем не повинні звертатися до молодших і соціально нижчих на „ти”, якщо ці про те не просили або не давали згоди на таку пропозицію. Особи із загостреним почуттям власної гідності можуть запитати: А чого це Ви мені тикаєте? – або ж і собі почати підкреслено „тикати”. Аби уникнути такої ситуації, краще не провокувати її виникнення.

Пропозиція про взаємне звертання на „ти” повинна надходити від старшого за віком, вищого за статусом. Для цього можна застосувати формулу „Ви не заперечуватимете (не проти), щоб ми перейшли на „ти”? За вікової і статусної рівності ініціатива переходу на „ти” може належати будь-кому із співрозмовників.

Стриманість у зверненні на „ти” особливо рекомендується жінкам. Жінці немає потреби звертатися на „ти” до людей, з якими так спілкується її чоловік. Жінка не зобов’язана пояснювати причину відмови від переходу на „ти” з особою чоловічої статі.

Пошанне „Ви” вживається до незнайомих і малознайомих, в офіційних ситуаціях, до рівних і старших за віком та вищих за соціальним становищем для підкреслення ввічливого ставлення, поваги, стриманих взаємин. Керівник і підлеглий можуть бути друзями і спілкуватися на „ти”, але в офіційних ситуаціях, на зборах, конференціях, у присутності інших підлеглих, незнайомих людей тощо їм доцільно звертатися один до одного на „Ви”.

Уживання замість пошанного „Ви” займенника „ти” належить до антиетикетних засобів і використовується для пониження статусу співрозмовника, образливо-емоційного впливу на нього. „Тикання” не набагато відрізняється від уживання інвективних одиниць. Проте і несподіваний перехід з „ти” на „Ви” маніфестує напруження стосунків, охолодження взаємин, звуження їх до офіційних. Іноді такий перехід є тимчасовим – для вираження іронічного чи зневажливого ставлення до співрозмовника.

У родинних взаєминах українців тривалий час зберігалося пошанне звертання на „Ви” до старших – не тільки до батьків, а й до старших братів і сестер. На „Ви” переходили й куми, навіть якщо й були близькими родичами. Сьогодні до батька, матері, діда, баби на „Ви” звертаються здебільшого у сільській місцевості, та й то не всюди й не в усіх родинах. Пояснюється це зміною форм власності, послабленням родинних зв’язків, іноетнічними впливами, зниженням ролі національних звичаїв і традицій. Щоправда, окремі дослідники вважають, що вживання у взаєминах між близькими родичами пошанного „Ви” містить у собі елемент відчуженості.

„Ми” замість „ти”, „Ви”, „ви”

В етикетному мовленні в певних комунікативних ситуаціях доцільно використати займенник першої особи множини „ми” замість займенників другої особи „ти”, „Ви”, „ви”. Ідеться насамперед про ситуацію, коли адресант хоче зробити зауваження щодо недоліків, помилок, але не хоче образити адресата. Наприклад, підлеглому (-им) замість фрази Ти (Ви, ви) з цим завданням не впорався (-лись) можна сказати: Ми з цим завданням не впорались. Друга фраза сприймається менш негативно, хоч нею сказано те саме, що й першою.

Уживання слів, залежних від особових займенників