Мовленнєвий етикет ‒ основа успішного ділового спілкування

Щоб дотримуватися вимог культурного, етикетного спілкування, потрібно правильно вживати як самі займенники, так і семантично та граматично пов’язані з ними слова.

З пошанним „Ви” дієслово-присудок завжди стоїть у формі множини: Ви працюєте (працювали; працюватимете/будете працювати). Уживання дієслова-присудка в однині, що спостерігається в говірках, зокрема на Поділлі, Наддніпрянщині та в художній літературі: Бо, як Ви справедливо зауважив, сценарії пишуться десь там у Москві (Є. Дудар), є ненормативним і може спричинити комунікативні ускладнення.

Іменний присудок, виражений прикметником, при пошанному „Ви” може бути і в однині (Ви чарівна; Ви розумний), і в множині (Ви чарівні; Ви розумні). Виникає питання: від чого залежить вибір форми прикметника-присудка? Уважають, що форма однини надає висловленню інтимності, приязні, фамільярності, а форма множини – ввічливості, офіційності. Треба, однак пам’ятати, що прикметники із зв’язкою бути, а також дієприкметники вживаються з пошанним „Ви” тільки у множині: Ви були (будете) щасливі; Ви створені для цієї професії; Чим Ви так були стурбовані? Якщо ж при пошанному „Ви” стоять займенники який (а), якийсь (ась), такий (а), весь-(вся), то і цей займенник, і прикметник-присудок має бути в однині: Яка Ви чарівна!; Ви такий розумний!. Порушення цього правила може мати небажані наслідки. Як, наприклад, сказати: Якась Ви невесела, Маріє Іванівно, чи Якісь Ви невеселі, Маріє Іванівно! Може здатися, що раз ужито Ви замість ти, то треба й займенник з прикметником ставити у множині. Але, погодьтеся, від другого варіанта віє улесливістю, підлабузництвом".

Необхідно зазначити, що у темпорально зумовлених привітаннях  є суттєва перевага: усічені вирази не мають лексем „ти” або „Ви”, тому їх зручно використовувати тоді, коли учасники спілкування сумніваються, як слід звертатися до людини в конкретній ситуації. Серед характерних для українського мовленнєвого етикету темпоральних привітань вираз „Добрий день!” найпоширеніший, оскільки в ньому не вказується на конкретний час доби, вік і стать співрозмовника тощо. На жаль, останнім часом не досить активно використовується ввічливий і сповнений гідності, притаманний українському мовленнєвому етикету темпоральний вираз „Моє шанування!”, який вказує на неофіційність обставин та невимушеність взаємин між мовцями.

Означення 3-ї особи (осіб)

Якщо 3-тя особа присутня в комунікативній ситуації, то неввічливо щодо неї вживати займенник він (вона, воно). Цими займенниками в українській мові позначаються не лише особи, а й предмети. Тому 3-тю особу належить називати власним ім.’ям або загальним іменником (словосполученням) — найменуванням за взаєминами з адресантом і/або адресатом, за професією, посадою, званням тощо. Наприклад, адресант, покликаючись на слова 3-ї особи, не має говорити Як він (вона) сказав (ла), а Як сказав пан Петро (добродій Іваненко), або Як сказав наш (мій, твій, Ваш) друг (приятель, колега, знайомий) або Як сказав пан інженер (директор, професор, полковник) тощо. Так само неетично вживати займенник 3-ї особи множини вони про присутніх кількох осіб. Тут варто скористатися висловами на зразок: наші друзі, свідки нашого діалогу, панове офіцери.

Про неприсутню людину, незалежно від глибини пошани до неї, говорять, уживаючи займенник 3-ї особи однини він, вона, наприклад: Я від ректора (президента, міністра, начальника). Він (вона) пропонує...

Гіперпошанна множина

В українському розмовному мовленні ще й у наші дні трапляється вживання форм множини щодо 3-ї особи – як присутньої, так і відсутньої. Наприклад: Я була у начальника. Вони зараз прийдуть (Із розм.); На жаль, мої мама, як і мільйони жителів України, не мають можливості почути добротворче радіослово... (Ф. Лизанчук). Це кваліфікується як „звичаєва форма множини”, у якій знаходить своє вираження особлива шана до батька, матері, баби, діда, до старшої людини взагалі тощо. Це – форма своєрідного величання старших, що традиційно склалася в усному мовленні народу.

Цілком очевидно, що таке величання, у тому числі заочне, формою пошанної множини певною мірою відповідає українському менталітетові з його емоційністю, делікатністю. Однак гіперпошанна множина використовується не тільки щодо батька-матері, а й щодо соціально вищих людей. Тому вона стала й об’єктом жартів, глузування, іронії в усній народній творчості: Отче, Ваші курка зайшли в мій город і порпаються в грядках; Вони (начальник) пішли, але їхній капелюх ще висять.

Як уживають займенники в інших етномовних суспільствах

Сприймаючи українське мовлення іноземців і зауважуючи в ньому помилки в уживанні особових і присвійних займенників, маємо розуміти, що ці відхилення в основному спричинені нееквівалентністю мов і норм етикетного мовлення в різних суспільствах.

Так, у Голландії „тикають” тільки тоді, коли співрозмовники знайомі „краще, ніж добре”, а діти батькам „викають”. У Франції діти починають спілкуватися між собою на „Ви”, коли досягають шкільного віку. В Угорщині дівчата і жінки переходять на „ти” вже після короткого знайомства, а чоловіки звертаються на „Ви”, доки не познайомляться ближче, щоправда, педагоги, лікарі, інженери відразу, з першого слова, звертаються один до одного на „ти”. В угорській мові є три еквіваленти нашого „Ви”, а четвертий, найввічливіший, засіб звертання – це допоміжне дієслово tetsik — „подобатися” + інфінітив, без будь-якого займенника. Угорцям важко звикнути, що в українській мові немає більш ввічливої форми, ніж „Ви”. Поляки замість пошанного „Ви” вживають іменники пан, пані, говорячи про 2-гу особу як про 3-тю, наприклад, наша фраза Зроблю так, як Ви хочете польською звучить Zrobie tak, jak pan (pani) woli (буквально: Зроблю так, як пан (пані) хоче). В італійців нашому пошанному „Ви” відповідає займенник жіночого роду (як у нас вона). Колишні етикетні вислови Ваша світлість, Ваша честь для стислості замінялися займенником вона, і з часом цей займенник набув пошанного значення, як у нас „Ви”. Коли говориться у пошанному ключі Вона пише, то це означає по-нашому Ви пишете. Японці здебільшого уникають особових займенників, хоча у них цих слів значно більше, ніж у нас: тільки для 1-ї особи однини аж 12 займенників, тоді як у нас тільки „я” та рідше – „ми” в значенні „я”. Щоб не вживати особових займенників, японці користуються синтаксичними конструкціями, які дають можливість не називати осіб. Це приблизно виглядає так, якби ми замість Куди ти (Ви) йдеш (-те)? сказали Куди є хід (ходіння)?

Англійці позбулися займенника „ти” ще у XVI – XVIII ст. і тепер звертаються на „Ви” навіть до собак, а тональність спілкування, яка у нас визначається вживанням займенників „ти” або, відповідно, „Ви”, в англійській мовленнєвій поведінці пов’язане з використанням імені (first-name) або титулу і прізвища (title + last-name) співрозмовника. Німці „воникають”, тобто до 2-ї особи звертаються так, як говориться про 3-тю особу у множині („Вони”). Наприклад, фраза Sprechen Sie Deutsch? – Ви розмовляєте німецькою? – у буквальному перекладі звучить як Вони розмовляють німецькою? У невеликому колективі, наприклад, на кафедрі університету, німці здебільшого спілкуються на „ти” – незалежно від статі й віку комунікантів.

В історії національних культур відомі спроби вольового „наведення порядку” у вживанні займенників та інших слів і граматичних форм, що виражають взаємини між людьми. Так, революційним декретом від 8 листопада 1793 р. у Франції заборонили не лише титули, але й пошанне „Ви”. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії, навпаки, заборонили до солдатів звертатися на „ти”. У Польщі в різні роки було кілька безуспішних спроб запровадити у звертанні „Ви” замість пан, пані. Практика спілкування свідчить, що вживання мовних одиниць залежить не так від урядових декретів та громадських кампаній, як від особливостей і рівня розвитку культури суспільства.

7. Вставні конструкції як засіб етикетної модуляції мовлення

В етикетному мовленні важлива роль належить вставним словам (словосполученням, реченням). Вони формально не пов’язані з членами речення і не розкривають його змісту, а слугують для підкреслення важливості того, про що йде мова, для оцінки вираженої в ньому думки, висловлення побіжних зауважень тощо:

Як бачите, Здається, Можливо,

Очевидно, Напевно, На щастя, На жаль

падає дощ

З етикетного погляду доцільно, щоб вставні слова і словосполучення стосувалися не тільки 1-ї особи (адресанта). Коли мовець постійно говорить: по-моєму; на мій погляд; на мою думку; як мені бачиться; як мені видається; я так думаю тощо, це створює враження про нього як про егоцентричну (від лат. ego – „я” + центр) особу, що бачить лише себе. Так само небажано користуватися тільки словами і словосполученнями, які не вказують на особу: безперечно; звісно; розуміється; само собою зрозуміло; цілком певно, тому що ставлення до змісту мовлення, до предмета розмови в адресанта й адресата не завжди й не у всьому збігається. Коли адресант стверджує про щось, що само собою зрозуміло, то це аж ніяк не означає, що воно настільки ж зрозуміле для адресата або що ці вставні слова якось допоможуть йому це зрозуміти. Навпаки, вони можуть викликати негативну реакцію.

Високий рівень етикетності властивий вставним словам контактно-інтимізувального типу, за допомогою яких адресант звертається до адресата, „кооперується” з ним: знаєш (-єте); віриш (те); погодься (тесь); погодьмось; будьмо відверті; між нами (кажучи) тощо.

У писемному мовленні вставні слова і словосполучення вживають не так часто, як в усному, де окремі мовці вставляють їх ледь не в кожному висловленні, до того ж по кілька разів. Хто з нас не чув, а часом і не підраховував отих набридливих розумієш (-єте), так би мовити; бачиш (ите); потворних суржикізмів таскать (рос. „так сказать”), канєшна („конечно”); панімаш („понимаешь”); карочє („короче”). Цими словами мовці заповнюють паузи. Проте заповнення фонетичної порожнечі тут аж ніяк не означає заповнення порожнечі значеннєвої, радше навпаки.

За своїм функціональним призначенням до вставних слів і словосполучень близькі стереотипні головні частини складнопідрядних речень на зразок Треба сказати (відзначити; наголосити; підкреслити...), що...; Добре (давно; всім) відомо, що...; Ви розумієте (бачите; усвідомлюєте), що... тощо. Їх використання також має регулюватися комунікативною доцільністю. Якщо мовцеві треба щось сказати, то не обов’язково повідомляти адресата про свій намір, який буде здійснений і без цих слів (треба зазначити – зазначимо).

У спілкуванні зі співрозмовниками (аудиторією) адресант має тримати в полі уваги не тільки те, що він говорить, але й те, до кого говорить: апелювати до його (їх) обізнаності, привертати його (їх) увагу до найважливіших слів, викликати бажане оцінно-емоційне ставлення то того, що повідомляється, тощо. Це позитивно впливає на сприйняття повідомлення й особливо на підтримання етикетного контакту зі співрозмовником (аудиторією). Для цієї мети можуть бути використані стандартизовані головні речення типу Ви (добре; напевно; очевидно) знаєте, що...; Вас, мабуть (напевно; можливо) зацікавить, що...; Зверни (-іть) увагу на те, що (хто; як; коли; чого...). Аби уникнути одноманітності в побудові тексту, ці головні частини підрядних речень можна трансформувати у вставні речення. Наприклад, фраза Ви розумієте, що в інший спосіб цю проблему не вдалося б розв’язати може бути перетворена на фразу В інший спосіб, Ви розумієте, цю проблему не вдалося б розв’язати.

Контактно-інтимізувальні засоби треба і синтаксично, і лексично урізноманітнювати, щоб не набридати співрозмовникові (аудиторії) однаковими конструкціями і тими самими словами. Як сказав один француз, прекрасний поет і блискучий знавець рідної мови, слово може бути повторене в тексті не раніш, як через двісті слів. Це стосується і вставних слів та словосполучень.

8. Національна специфіка мовленнєвого етикету українців

Етикет українців формувався й удосконалювався протягом тисячоліть. Окремі вислови етноетикету сягають  ще дохристиянського періоду й пов’язані  з язичеською обрядовістю, звичаями, усталеними у слов’ян. Наприклад, жінка, перепрошуючи за вимовлене в хаті недобре слово, говорила: „Шануючи сонечко святе, і піч, і стіл”, а чоловік, утримуючись від лайки, промовляв: „Сказав би, та піч у хаті”. Виникнення таких виразів пов’язано з давніми слов’янськими культами сонця, печі, стола.

Мовленнєвий етикет українців, втілений у системі мовних знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки, увібравши  найдавніші звичаї й традиції, утворює  цілісну систему, що служить їм у  найрізноманітніших ситуаціях спілкування  і є одним із кодів, які відкривають своєрідність національно-мовної картини світу. Так, закони спілкування українського народу відбито в приказках і прислів’ях, які можна вважати скарбницею перевірених поколіннями істин і знань, на основі яких формувалося цивілізоване суспільство:

• Слово – не горобець, вилетить – не піймаєш.
• І від солодких слів буває гірко.
• Умій вчасно сказати і вчасно замовкнути.
• Умієш говорити – умій слухати.
• Краще мовчати, ніж брехати.
• Не говори що знаєш, але знай, що говориш.
• Дурний язик голові не приятель.
• Краще недоговорити, ніж переговорити.

Елементи мовленнєвого етикету покликані репрезентувати насамперед ввічливість співбесідників. Чому саме ввічливість? Значення цього  слова пов’язується з формою „у вічі”: тобто ввічливий – „той, хто дивиться у вічі”. Це пояснюється тим, що первинною функцією багатьох етикетних знаків виступала демонстрація миролюбності, відсутності ворожості, агресивності. Отже, спілкуючись, співрозмовники дивились у вічі один одному. Поступово прикметник „увічливий” переосмислився й набув переносного значення „який дотримується правил пристойності, виявляє уважність, люб’язність”. Оскільки ввічливість може мати різні відтінки, різну міру вияву, то українська мова послуговується спеціальними словами на позначення цього поняття: ґречний, вихований, тактовний, обхідливий, коректний, делікатний, чемний, уважний, привітний, привітливий, шанобливий, люб’язний, поштивий, учтивий, лицарський, послужливий, куртуазний. 

Мовна поведінка народу пов’язана  з його загальною культурою, етнопсихологічними рисами, народними традиціями. Наприклад, на мовному рівні етнопсихологічні ознаки українців, зокрема доброзичливість, шанобливе ставлення до співрозмовників і почуття власної гідності, виявляються в тому, що „семантичним центром багатьох висловів українського етикету є слова з коренем добр-, здоров-, ласк- (добридень, добривечір, доброго ранку, добри світанок, доброго вечора у вашій хаті, на все добре, добродію; здоров був, бувайте здорові, здорові були, доброго здоров’я, дай Боже здоров’я, здрастуйте; будь ласка, ласкаво просимо, з вашої ласки тощо).