Земельна реформа: етапи здійснення і шляхи подальшого розвитку

Міністерство аграрної політики та продовольства України 

Харківський національний аграрний університет імені В.В.Докучаєва

Навчально-науковий інститут агробізнесу

 

 

            Факультет                                                                          Кафедра         

менеджменту і економіки                                        економіки підприємства

 

 

 

 

Курсовий проект

на тему:

« Земельна реформа: етапи здійснення і шляхи подальшого розвитку (на прикладі Державного підприємства дослідного господарства «Елітне» Інституту рослинництва ім. В.Я Юр’єва УААН, Харківського району, Харківської області) »

 

 

Виконала: студентка

3 курсу 2 групи

напряму підготовки «Менеджмент»

Несен А. В.

Керівник: викладач Кучер Л. Ю.

 

 

 

 

Харків – 2011

Зміст

Вступ………………………………………………………………………3

           Розділ 1.

           Історичні передумови формування земельних відносин……...5

1. Теоретичні основи реформування земельних відносини…..5
2. Трансформація форм власності на землю………………..…..11
3. Проведення земельної реформи та її наслідки……………...19

         Розділ 2.

            Рівень розвитку виробництва в підприємстві………………......24

       2.1. Розміщення, спеціалізація і забезпеченість виробничими ресурсами………………………………………………………………………...24

       2.2. Ефективність  використання земельних  ресурсів у господарстві……………………………………………………………………...33

       2.3.    Економічна та грошова оцінка земель……………………….44

             Розділ 3.

             Удосконалення земельних відносин в аграрній сфері…………50

       3.1. Удосконалення законодавчої бази регулювання земельних відносин у сфері функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення……………………………………………………………………...50

       3.2. Раціональне та екологобезпечне використання земельних ділянок…………………………………………………………………………..61

       3.3.   Іпотечне кредитування аграрного товаровиробника під заставу  земель…………………………………………………………………..64

       Висновки………………………………………………………..........68

       Список  використаної літератури……………………………………71

       Додатки……………………………………………………………….76

 

 

 

 

Вступ

Земельна реформа, яка передбачає здійснення змін (перетворень) земельних  відносин, включаючи володіння, користування і розпорядження земельними ділянками  з метою підвищення економічної  ефективності й екологічної безпеки  використання суспільством земельних  ресурсів, з одного боку, та забезпечення захисту прав кожного землевласника  і землекористувача – з іншого, є невід'ємною складовою частиною економічної та аграрної реформ.

Практика реформування сільського господарства в багатьох країнах  світу свідчить, що успіх чи нерезультативність аграрних перетворень визначаються, насамперед, ефективністю трансформації  земельних відносин, не применшуючи  значення інших чинників.

Вимоги до формування земельних  відносин, об'єктивно зумовлені новим  законодавством про землю, загостренням економічних і екологічних проблем, визначають актуальність дослідження  щодо формування та напрямів розвитку регіональних земельних відносин в  ринкових умовах.

Теоретико-методологічні та методичні  аспекти формування і напрямів розвитку земельних відносин в умовах ринкової економіки досліджувались багатьма вченими, серед них І.Бистряков, Д.Гнаткович, В. Горлачук, Г.Гуцуляк, Б.Данилишин, Д.Добряк та ін.

 Однак проблеми формування  земельних відносин в умовах  нового земельного законодавства  та великої чисельності власників,  що господарюють на землях  сільськогосподарського призначення,  залишаються недостатньо дослідженими, насамперед з точки зору організаційно-економічної  концепції формування еколого-безпечного  й економічно-ефективного землекористування.

Предметом дослідження є аналіз земельних відносин у дослідному господарстві «Елітне» Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН.

Об’єктом дослідження є земельна реформа у дослідному господарстві «Елітне» Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН.

Мета: проаналізувати стан та перспективи розвитку, визначити найбільш оптимальні шляхи подальшого розвитку земельної реформи.

Завдання: ознайомлення з основними джерелами первинної, вторинної інформації в господарстві, проведення аналізу основних показників господарської діяльності державного підприємства дослідного господарства «Елітне» Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН.

Методи дослідження. Теоретико - методологічну основу курсового проекту становить діалектичний метод пізнання до вивчення економічних явищ. У процесі роботи застосовувались економіко - статистичний, абстрактно - логічний, монографічний, розрахунковий, економіко – математичний.

Загальний обсяг роботи склав 76 сторінок, в даній курсові роботі представлено 3 рисунки та 15 таблиць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1. ІСТОРИЧНІ  ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ ВІДНОСИН

1. Теоретичні основи реформування земельних відносин

Академік В. І. Вернадський, перший президент Академії наук України, вважав, що відкриття землеробства, зроблене більш ніж за 600 поколінь до нас, вирішило все майбутнє людства.

Термін «землеустрій»  вперше виник у російській та українській  мовах у 1906 році. Відповідно до проекту  Положення про землеустрій усі  передбачені у цьому проекті  заходи повинні бути виконані землевпорядними  комісіями до 4 березня 1906 року, введення ж у дію Положення віднесено  до 15 жовтня 1911 року.

Початком проведення земельної  реформи в Україні вважається 15 березня 1991 року, коли набули чинності прийняті Верховною Радою України 18 грудня 1990 р. Земельний кодекс та постанова  «Про земельну реформу». Саме з цієї дати всі землі України було оголошено  об’єктом земельної реформи [5, с. 180].

Трансформація земельних  відносин завжди, на всіх етапах еволюції людської цивілізації, належала до найбільш складних проблем і найважливіших напрямів реалізації соціально-економічної політики взагалі та аграрної політики зокрема. Це зумовлюється тим, що реформування торкається перш за все питань власності на землю, тобто володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторовою базою розміщення всіх продуктивних сил.

Земельні відносини, як вказували  відомі вітчизняні вчені-аграрники, академіки  П. М. Першин, О. О. Никонов, є основою  аграрних відносин та соціально-економічних  відносин взагалі. Вони стосуються перш за все економічних інтересів  селянина-трудівника, мотивації праці, її продуктивності, а в кінцевому  підсумку – ефективності суспільного  виробництва.

Селянин так само, як і  інший товаровиробник, у будь-яких, навіть надзвичайних, умовах намагається  мати вигоду від своєї праці. Це фундаментальний  закон економіки, основоположний принцип  господарювання. В процесі купівлі  – продажу ця вигода взаємна, вона є спонукаючим чинником нарощування  обсягів виробництва, бо особистий  інтерес пробуджує господарську ініціативу, примушує працювати ефективно, економити ресурси та кошти.

Основи загальнолюдських цінностей, прав та інтересів людини, свобода у виборі форм і методів  господарювання – це насамперед перетворення відносин власності на землю в  сільському господарстві та в суміжних з ним галузях і сферах економіки. Якщо немає реального власника, то немає і справжнього інтересу, немає відповідальності і соціальної справедливості, немає впевненості  в майбутньому.

Отже, власність належить до основоположних економічних чинників і важелів. Вона змінює мислення людини, психологію, бачення та розуміння  нею реального світу, економічних  процесів і явищ. Власність, і в  першу чергу приватна, означає  відповідальність людини перед собою, своїми нащадками і, зрештою, перед  цілим суспільством. Бо коли людина, товаровиробник неспроможні за умов ринкових відносин ефективно, розумно  розпоряджатися своєю власністю, коли вони не будуть її зберігати та примножувати, вкладати в неї капітал, то завтра вони можуть втрачати цю власність  назавжди. Це однаковою мірою стосується приватної власності і на засоби виробництва, і на землю.

До 1861 року в Російській імперії  основою сільського господарства була феодальна власність на землю. Землю  було поділено на дві частини: поміщицьку, що оброблялася селянами-кріпаками, та селянську, якою користувалися селяни.

Згідно з реформою 1861 року земельна власність зберігалася  за поміщиками, але селянину надавалася присадибна ділянка та польовий наділ  у постійне користування, за які  він відбував панщину або ж  розраховувався грішми. Після реформи  селяни не мали права відмовлятися від польового наділу впродовж перших дев’яти років. Його розміри фіксувалися  в статутних грамотах, які укладалися не з окремим селянином, а з  селянською общиною, що розраховувалася  за землю.

Селянам надавалось право  викуповувати присадибну землю. Викуп  польового наділу залежав від  волі поміщика. У разі наявності  такого бажання селяни не мали права  відмовитись від купівлі землі. Умова викупу узгоджувалася з  грошовою оплатою за користування землею.

Проте право відмови селян  від землі, яке їм надавалось після  дев’ятирічного строку аграрної реформи  згідно із загальним положенням, поширення  не набуло. Чисельність селян-власників  після реформи неухильно зросла.

На Україні високими темпами  розвивалися селянські господарства, в тому числі й на основі приватної  власності на землю. Якщо у 1877 році на 100 десятин надільної землі припадало  куплених 6,2 десятин, то в 1905 році –  вже 27,9 десятини.

Згідно з положеннями  селянської реформи, яка розпочалась  на початку ХХ століття, селяни могли  реалізувати своє право виходу з  общини, отримуючи землю без викупних платежів. Вони також отримували за плату вільні казенні землі та могли купувати їх у поміщиків. Бажання  українського селянства мати власну землю було настільки великим, що попит перевищував навіть значне зростання пропозицій на ринку і  ціна землі постійно підвищувалась.

Якщо прийняти за 100% ціну землі в 1863-1865 р.р. по Україні, то в 1901-1905 р.р. вона становила вже 710 %, а в 1906-1914 р.р. По Україні поміщики за 52 роки (з 1861 р.) продали селянам 10 млн. десятин землі.

Таким чином, земля, отримана українським селянством у приватну власність шляхом купівлі, зовсім не була подарунком. Тому історично об’єктивним  є приватне володіння землею українським  селянством. Слід вважати неправовим  і безпідставним позбавлення  селянства цього законного права  після 1917 року, бо земля відбиралася  державою у селян вже після  того, як вони заплатили за неї грошовий викуп.

Українське селянство  підтверджувало ефективність свого  господарювання шляхом експорту 43,5 % зерна  та борошна від усього валового збору  пшениці та 44,5% ячменю. Частка України  в загальному експорті хліба Росії  становила 43,3 %.

Альтернативна аграрна реформа  політика після 1917 року, базувалася на експропріації земельної власності  і призвела до одержавлення всієї  землі. Поки Україна перебувала у  складі Радянського Союзу, при найрізноманітніших заходах щодо розвитку с/г селяни не мали можливості бути власниками землі та результатів своєї праці на ній.

Отже, трансформація аграрних відносин, в першу чергу земельних, стала об’єктивною необхідністю в незалежній державі – Україні.

З урахуванням історичного  досвіду, сучасного соціально-економічного та екологічного стану в Україні, етнічних та культурних чинників, стратегічною метою земельної реформи є  забезпечення найбільш раціонального  та високоефективного використання земель, всебічної охорони та розширеного  відтворення родючості ґрунтів, екологічно врівноваженого ведення  землеробства і вирішення на цій  основі в найкоротші строки продовольчої проблеми та створення конкурентоспроможного  на європейському та світовому агропродовольчих ринках національного агропромислового комплексу.

Здійснення земельної  реформи ґрунтується на таких  наріжних принципах:

1. Реформування земельних відносин охоплює всі галузі економіки та всі сфери суспільства, кожна з яких характеризується своїми відмінностями. При цьому враховується роль і місце землі в загальній системі соціально-економічних перетворень у суспільстві, зумовлених переходом до ринкової економіки.

2. Органічно поєднуються та одночасно вирішуються соціальні, економічні й екологічні проблеми раціонального, високоефективного і екологобезпечного використання земельних ресурсів, підвищення родючості ґрунтів та всебічна охорона земельного фонду.