Земельна реформа: етапи здійснення і шляхи подальшого розвитку

При цього, власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість. Колишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних потреб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов’язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб [8, c.95].

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян.

Власник земельної ділянки не пізніше  ніж за один рік до майбутнього  викупу має бути письмово попереджений органом, який приймає рішення про  її викуп. Викуп земельної ділянки  здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відповідно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом  Міністрів України.

Якщо реформа власності на землю  недержавних товарних сільськогосподарських  підприємств здійснена переважно  у 1996-1997 рр., то трансформація сільськогосподарських  виробничих структур здійснена у 2000-2002 рр. і на цей час створено більше ніж 58 тис. агроформуванб ринкового  типу (включаючи фермерські господарства), заснованих на засадах приватної  власності на землю і майно (рис. 1, рис. 2).

Рисунок 1

Рисунок 2

Однією з основних проблем становлення і розвитку фермерських господарств залишається забезпечення їх землею. У світі чітко сформувалася тенденція до укрупнення фермерських господарств за рахунок ліквідації та банкрутство дрібних ферм. Але в нашій країні будь-який перерозподіл земель шляхом установлення оптимальних фермерських господарств негативно сприймався більшою частиною селянства [6, c. 46].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Проведення земельної реформи та її наслідки

У зв’язку з незадовільним  ходом земельної форми (за 1992 р. було видано лише 6692 державних акти на право  приватної власності на землю  громадянам і 72 – колективним сільськогосподарським  підприємствам) Кабінет Міністрів  України прийняв Декрет «Про приватизацію земельних ділянок» (26 грудня 1992 р.), згідно з яким сільські, селищні, міські Ради були зобов’язані протягом 1993 р. передати громадянам України у  приватну власність земельні ділянки, надані їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва  та обслуговування житлового будинку  і господарських будівель, садівництва, дачного і гаражного будівництва  у межах норм, встановлених Земельним  кодексом.

Крім того, було зупинено дію ч. 2 ст. 17 Кодексу про встановлення шестирічного мораторію на відчуження земельних ділянок. Але оскільки землевпорядні органи через брак коштів і кадрів не могли забезпечити  масове виготовлення й видачу державних  актів власникам земель, Кабінет  Міністрів України ввів спрощений  порядок оформлення права власності  на землю. Згідно з Декретом, таке право  посвідчується рішенням відповідної  ради, про що робиться запас у  земельно-кадастрових документах.

Процес приватизації земель значно прискорився, і протягом 1993 р. кількість громадян, що стали власниками земельних ділянок, зросла до 2,5 млн. станом на 1 січня 2000 р. близько 10,7 млн. громадян України, або 80,4% реалізували  своє  право на приватизацію землі [12, c. 52].

Прийняття Декрету «Про приватизацію земельних ділянок» - не єдина спроба з боку виконавчої влади інтенсифікувати  процес реформування земельних відносин в Україні. «Про приватизацію об’єктів незавершеного будівництва», а 29  грудня 1993 р. – Указ «Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню». Суть цих земельно-правових актів полягає в тому, що при  приватизації об’єктів незавершеного  будівництва і автозаправних  станцій разом з ними підлягають приватизації й земельні ділянки, на яких ці об’єкти розташовані.

Зазначеними указами передбачалося  внести кардинальні зміни у правове  регулювання приватизації земель у  нашій країні.

Логіка розвитку земельної  реформи у сфері сільськогосподарського виробництва призвела до зміни характеру приватизації сільськогосподарських земель. До 1997 р. приватизація здійснювалася шляхом передачі земель державної у колектив ну власність сільськогосподарських підприємств, а також у приватну власність громадян. Але після прийняття Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора України" проголошено курс на реструктуризацію колективних сільськогосподарських підприємств у господарські формування ринкового типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної власності. Відбулася передача розпайованих сільськогосподарських угідь із колективної власності сільськогосподарських підприємств у приватну власність їх членів.

Проведення реструктуризації сільгосппідприємств вимагало внесення істотних змін у напрями та зміст діяльності держави щодо забезпечення земельної реформи. На перший план постали питання створення такого механізму земельної реформи, який стимулював би перетворення колективних сільськогосподарських підприємств у господарські формування ринкового типу, що здійснюють свою діяльність на основі приватної власності на землю і майно [10, c. 105].

За десять років реформування земельного ладу в Україні було виконано значний обсяг робіт, однак кінцевої мети реформи –забезпечення економічно ефективного та екологічно безвічного землекористування — ще не досягнуто [4, с. 79].

Держава втратила монополію на землю. В результаті перерозподілу земель у державній власності залишилось 48,2 % загальної площі земель країни.

За роки земельної реформи  приватизували свої земельні ділянки 10,6 млн. громадян на площі 3 млн. 174 тис. га, 35,5 тис. фермерських господарств використовують 1 млн. 117 тис. га сільськогосподарських угідь. Досить швидко розвинулось особисте підсобне землекористування, садівництво, городництво, що дало змогу забезпечити виробництво па їхній базі близько 2/3 обсягу сільськогосподарської продукції країни. Завдяки приватному сільськогосподарському сектору продовольчий ринок України наповнений значною мірою вітчизняною продукцією.

Згідно з Указом Президента від 3 грудня 1999 р. впродовж кількох  місяців було реформовано колективні сільськогосподарські підприємства і на їхній базі створено понад 14 тисяч агроформувань ринкового типу, 385 тисячам селян уже видано державні акти на право приватної власності на землю. Збулася споконвічна мрія українських хліборобів — бути реальними господарями на власній землі.

Майже на дві тисячі зросла кількість фермерських господарств (порівняно з попереднім роком) та вдвічі збільшилась частка землі, яку сьогодні вони використовують. Фермерські угіддя займають 4,7 відсотка загальної площі сільськогосподарських угідь країни.

За період виконання Указу  Президента від 3 грудня 1999 р. частка господарських  товариств у структурі аграрних підприємств збільшилася з 14 до 47 відсотків, приватних підприємств — з 4 до 20 відсотків. Близько чверті господарств є сільськогосподарськими кооперативами.

Нові агроструктури, сформовані на умовах оренди, використовують нині 21,4 млн. гектарів землі, а це 5,3 млн. паїв. Близько 500 цих підприємств зобов'язалися сплачувати за оренду понад 2 відсотки від встановленої вартості земельних часток. 1 317 орендарів платитимуть від 1 до 2 відсотків, 10 562 агроструктури — 1 відсоток і 687 підприємств — трохи менше одного відсотка. Внаслідок цього орендодавці одержать 1,5 млрд. гривень (у тому числі пенсіонери — 760 млн. гривень) орендної плати. Середня вартість орендної плати за один пай становить 280 гривень.

Але, не зважаючи на низку  досягнень, земельна реформа не призвела до рішучого й ефективного оновлення  сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, не створила умов раціонального і ефективного використання земель, підвищення добробуту населення. Це викликає необхідність комплексного цілеспрямованого вирішення проблеми реформування земельних відносин на ринкових засадах у тісному спорідненні з реформуванням економічного ладу країни в цілому [3, с. 2-4].

Земельна реформа в  Україні призвела до значних, особливо в сільському господарстві, структурних  змін у власності на землю, землеволодіннях  і землекористуваннях. Внаслідок  цього виникли нові проблеми в системі управління землекористуванням: формування земель комунальної власності та обмеження у використанні земельних ділянок приватної власності, акумуляція коштів, що надходять від земельного податку та земельного обігу (зокрема від оренди) в органах місцевого самоврядування і виконавчої влади, удосконалення оцінки земельної власності тощо. Невідкладною потребою стала розробка законодавчої і нормативної бази, наукового забезпечення, правового, економічного і організаційного механізму регулювання земельних відносин з урахуванням традицій, регіональних особливостей і державних інтересів. У зв’язку з цим постала необхідність вдосконалення земельних відносин та земельного законодавства         [1, c. 181].

Чи можливо в найкоротші терміни ліквідувати ті негативні  процеси, які виникли в період проведення земельної реформи?

Враховуючи те, що відповідно до ст. 13 Конституції України вся  територія нашої держави є  власністю народу і на сьогодні в  Україні діє мораторій на володіння  землею іноземними громадянами, виправляти ситуацію ми мусимо винятково власними силами, не розраховуючи на значні інвестиції зарубіжного капіталу. Отже:

1. Слід створити в Україні Державний земельний фонд, першочерговим завданням якого має бути проведення інвентаризації земельних наділів (паїв), які не використовуються. Після цього через свої представництва на місцях Фонд, за згодою власників земельних паїв, викуповує у них землю або бере в довготермінову оренду на 7-10 років, створює там сільськогосподарські підприємства (організації). До поіменного виявлення власників «не витребуваних паїв» їхні землі також вводяться в обробіток.
2. Завершити земельну реформу. Зняти мораторій на право продажу землі – приватна власність на землю має бути абсолютною, тобто земля має стати товаром.
3. Прискорити створення земельного банку.
4. Розробити державну програму з повернення меліоративних земель – осушених і зрошуваних – у сільськогосподарське виробництво.
5. Створити в районах службу моніторингу земель.
6. Розробити систему заходів щодо раціонального використання земель, впровадження інтенсивних технологій в землеробстві з тим, щоб забезпечити надійне збереження родючості землі і підвищити врожайність сільськогосподарських культур. Однак не будь-якою ціною й не за рахунок експлуатації земельних ресурсів [11, c.75].

Вирішення зазначеного буде одним із дієвих шляхів стабілізації ситуації на селі [2, с. 37].     

 

Розділ 2. РІВЕНЬ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЦТВА  В ПІДПРИЄМСТВІ

1. Розміщення, спеціалізація і забезпеченість виробничими ресурсами

Державне  підприємство дослідне господарство „Елітне” Інституту рослинництва ім. В. Я. Юр’єва УААН було створено у 1937 році. Місце знаходження господарства: Україна, Харківська область, Харківський  район, с. Радгоспне, вул. Насіннєва, 19. Розташоване в 15 км від Харкова. До пунктів здачі сільськогосподарської  продукції приблизна відстань 18 км.

ДП ДГ "Елітне" ІР УААН підпорядковане Українській академії аграрних наук. Воно має державну форму власності і діє на основі статуту. Метою створення цього господарства є проведення наукових досліджень, апробація їх результатів та впровадження їх у виробництво. Господарство активно сприяє роботі інституту рослинництва та інших наукових установ у проведені наукових досліджень. Разом з науковими установами бере участь у проведенні наукових проектів, в їх діяльності по поширенню серед державних, колективних та інших сільськогосподарських організацій наукових досягнень. Основною задачею господарства є вирощування елітного та репродуктивного насіння сільськогосподарських культур.

Дослідне господарство здійснює свою діяльність на основі Господарського кодексу України, статуту  Академії  та  її  постановами і наказами, а також статуту інституту  рослинництва. Господарство має власний  баланс, розрахунковий та інші рахунки  в банку, відокремлене майно. Також, як і будь-яка юридична установа господарство, має печатку, штамп та інші атрибути, які йому необхідні для ведення діловодства.

Економічною основою діяльності господарства є державна власність  України на основні фонди, інше майно, закріплене Академією за господарством, а також землі Академії, які  були надані господарству згідно державного акту на право користування землею. Землі господарства призначені для  виконання його статутних цілей  і завдань, вони є загальнодержавною  власністю. Господарство не може змінити  форму власності, тобто на його території  не може бути створено господарство з  іншою формою власності, землі не можуть бути передані в оренду,  на них не можуть створюватись селянсько-фермерські господарства. Академією дозволено  для залучення додаткових коштів для своєї діяльності брати участь у діяльності спільних підприємств  і інших підприємницьких структур. Але на ці цілі не дозволяється використовувати  державні кошти. Академією забороняється  передавати закріплені за господарством  основні засоби та інше державне майно  до статутного фонду створених спільних та підприємницьких структур. Оскільки господарство не проходило процес реформування, то воно майже зберегло ту організаційно-економічну структуру та ті землі, які були у  нього до процесу розпаювання  і на сьогоднішній день не орендує  земель.