Особистісний розвиток керівника як засіб боротьби зі стресом

      Пояснимо  докладніше ці два важливі поняття. Що означає «постійність внутрішнього середовища»? Все, що знаходиться усередині мене, під моєю шкірою, – це моє внутрішнє середовище. Власне тканина шкіри теж відноситься до неї. Іншими словами, внутрішнє середовище – це сама людина або, в усякому разі, те середовище, в якій живуть її клітини. Щоб підтримувати нормальну життєдіяльність, ніщо усередині людини не повинне надто відхилятися від норми. Якщо це трапиться, вона захворіє або навіть помре.

      У 1936 р. Г. Сельє провів ретельний лабораторний аналіз, щоб відповісти на питання: «Яким чином різні подразники (позитивні і негативні) призводять до одного результату?» У експериментах виявилося, що у щурів, яким уприскували неочищені і токсичні витяжки із залоз, виникав незалежно від того, з якої тканини були зроблені витяжки і які в них містилися гормони, стереотипний набір одночасних змін в органах. Цей набір (синдром) включав збільшення і підвищену активність кори надниркових, зморщення (або атрофію) вилочкової залози і лімфатичних вузлів, появу виразок шлунково-кишкового тракту [5].

      У експериментах на тваринах незабаром  з'ясувалося, що ті ж самі поєднання  змін внутрішніх органів, які викликаються уприскуванням витяжок із залоз, виявляються також при дії холода і жари, при інфекціях, травмах, кровотечах, нервовому збудженні і багатьох інших подразниках. Це відтворений в експерименті «синдром хвороби», модель, що піддається кількісній оцінці. Вплив різних чинників можна порівнювати, наприклад, по ступеню викликаного ними збільшення надниркових або атрофії вилочкової залози. Ця реакція була вперше описана в 1936 р. як «синдром, що викликається різними шкідливими агентами», згодом він здобув популярність як загальний адаптаційний синдром (ЗАС), або синдром біологічного стресу. На рис. 1 показані три його фази:

1. реакція тривоги;
2. фаза опору;
3. фаза виснаження.

                                                              Нормальний рівень опору

             А                         Б                            В 

      Рис. 1. Три фази загального адаптаційного синдрому (ЗАС) 

      А. Реакція тривоги. Організм змінює свої характеристики, будучи підданий стресу. Але опір його недостатній, і якщо стресор сильний, може наступити смерть.

      Б. Фаза опору. Якщо дія стресора сумісна з можливостями адаптації, організм чинить опір йому. Ознаки реакції тривоги практично зникають, рівень опору підіймається значно вище звичного.

      В. Фаза виснаження. Після тривалої дії стрессора, до якого організм пристосувався, поступово виснажуються запаси адаптаційної енергії. Знов з'являються ознаки реакції тривоги, але тепер вони незворотні, і індивід гине [6, с. 7].

      Слід  зазначити про одну обставину, зважаючи на її велике практичне значення: трифазна природа ЗАС дала першу вказівку на те, що здібності організму до пристосування, або адаптаційна енергія, не безмежна. Постійна напруга, відсутність відпочинку і інші стресори можуть витримуватись протягом обмеженого терміну. Після первинної реакції організм адаптується і чинить опір, причому тривалість періоду опору залежить від природженої пристосовності організму і від сили стресора. Врешті-решт настає виснаження.

      Оскільки  виникла адаптація, а енергетичні ресурси поступають в необмеженій кількості, можна чекати, що опір триватиме як завгодно довго. Але подібно неживій машині, яка поступово зношується навіть без дефіциту палива, людська машина теж стає жертвою зносу і амортизації. Ці три фази нагадують стадії людського життя: дитинство (з властивою цьому віку низькою протидією і надмірними реакціями на подразники), зрілість (коли відбувається адаптація до найчастіших дій і збільшується опір) і старість (з незворотною втратою пристосовності і поступовим старінням), що закінчується, по  Р. Сельє, смертю [8, с. 56].

      Хоча  у нас і немає  наукового  методу для вимірювання адаптаційної енергії, експерименти на лабораторних тваринах переконують, що здібність до адаптації не безмежна. Наші запаси адаптаційної енергії порівняні з успадкованим багатством: можна брати зі свого рахунку, але не можна робити додаткові внески. Можна безрозсудно марнувати і марнотратити здібність до адаптації, «палити свічку з обох кінців», а можна навчитися розтягувати запас надовго, витрачаючи його мудро і бережливо, з найбільшою користю і якнайменшим дистресом.

      Неможливо робити додаткові внески адаптаційної енергії понад успадкований від батьків запас. Проте кожний з особистого досвіду знає: після крайньої знемоги від надмірно важкої денної роботи здоровий нічний сон (а після тяжчого виснаження – декілька тижнів спокійного відпочинку) відновлюють опірність і здібність до адаптації майже до колишнього рівня.

      Значить, необхідно відрізняти поверхневу адаптаційну  енергію від глибокої. Поверхнева адаптаційна енергія доступна відразу, на першу вимогу, як гроші в банку її можна одержати негайно ж, виписавши чек. Глибока ж адаптаційна енергія зберігається у вигляді резерву, подібно тому як частина нашого успадкованого багатства вкладена в акції і цінні папери, які потрібно спершу продати, щоб поповнити свій банківський рахунок і тим самим збільшити суму, доступну для отримання готівкою. Стадія виснаження після короткочасних навантажень на організм виявляється зворотньою, але повне виснаження адаптаційної енергії незворотнє. Коли запаси енергії вичерпуються, наступають старість і смерть.

      Таким чином, стрес по Г. Сельє – це неспецифічна реакція організму (“загального адаптаційного синдрому”) у відповідь на будь-яку несприятливу дію.  Стрес може надавати як позитивний, мобілізуючий, так і негативний вплив на діяльність, аж до її повної дезорганізації (дістрес)[16, с. 55].

      Надалі  дослідники, що працювали після Кеннона, Сельє і Сімеоні, також вивчали вплив стресу на процеси, що відбуваються в організмі. З тих пір стало зрозумілішим, які хвороби пов'язані зі стресом і як уникнути дії патогенних умов. Наприклад, доктор Харольд Вулф знайшов відповідь на загадку, чому під час Другої світової війни серед військовополонених, що містилися в німецьких таборах, лише одна людина із ста померла перед звільненням, тоді як серед військовополонених, що містилися в японських таборах, перед звільненням померли 33 люди з 100. Враховуючи те, що харчування і тривалість вмісту в таборах було однаковим, Вулф знайшов, що рівень емоційного стресу в японських військових таборах був набагато вищим, ніж в німецьких. Це і послужило причиною такої різниці в смертності.

      Інші  учені також внесли свій внесок в прояснення даної проблеми: Стюарт Вулф першим зрозумів, що стрес впливає на функцію травлення; Лоуренс Ле Шан вивчав вплив стресу на розвиток ракових захворювань; Джордж Енджел прояснив взаємозв'язок стресу і коліту та виразки ; Мейер Фрідман і Рей Розенман встановили зв'язок між переживанням стресу і ішемічною хворобою серця; інші займалися вивченням стресу і головних болів [12, с. 56].

      Деякі ж розробляли різні способи лікування людей, чиї захворювання виникли на підгрунті стресу. Наприклад, Карл Симонтон, що стверджував, що до захворювання раком схильні люди певного складу особистості, додав один компонент до існуючої тоді стандартної процедури психотерапії. Він полягав у візуалізації успішного результату операції по видаленню злоякісної пухлини. Для деяких людей, що страждали головними болями, Бадзінський з успіхом застосовував метод біологічного зворотного зв'язку. Герберт Бенсон, кардіолог, спочатку зацікавився стресом, вивчаючи трансцендентальну медитацію (ТМ) разом з Робертом Китом Уолласом. Потім Бенсон розробив техніку релаксації, схожу з ТМ, і успішно використовував її для лікування людей з підвищеним артеріальним тиском.

      Наведена нижче таблиця 2.1 дозволяє глибше розібратися, що таке стрес, яким чином цей стан визначають сьогодні. Якщо школа Г. Сельє розробила вчення про стрес, засноване на понятті загального (генерального) адаптаційного синдрому як сукупності нейрогуморальних реакцій, що забезпечують мобілізацію психофізіологічних ресурсів організму для адаптації в скрутних умовах, то в подальших експериментальних і клінічних дослідженнях поведінки людини в екстремальних ситуаціях виникла підстава для вироблення і розвитку поняття «психологічний стрес». 
 
 
 

      Таблиця 2.1

      Піонери у вивченні психології стресу

      Психологічний стрес по Лазарусу і Л.А. Китаєву-Смику [10, с. 55] підрозділяється на інформаційний та емоційний. Інформаційний виникає в ситуаціях інформаційних перевантажень, коли людина не справляється із задачею, не встигає приймати вірні рішення в необхідному темпі при високому ступені відповідальності за наслідки рішень. Емоційний стрес з'являється в ситуаціях загрози, небезпеки, образи та ін. При цьому різні його форми (імпульсивна, гальмівна, генералізована) призводять до змін у протіканні психічних процесів, емоційних порушень, трансформації мотиваційної структури діяльності, порушень рухової і мовної поведінки.

      Таким чином, психологічний стрес є  реакцією суб'єкта на загрозу дії  екстремального сигналу або ситуації, яка сприймається і оцінюється таким чином (тобто як загроза) за допомогою механізмів психічного віддзеркалення і суто індивідуально. 
 

      2.2. Психофізіологічний і психологічний підходи до вивчення стресу  
 

      Проаналізуємо фрагмент з книги Грінберга.

      “Стрес – це не просто неприємність: він впливає на здоров'я і може привести до таких небажаних наслідків, як погіршення відносин або зниження професійних успіхів.

      Що  є причиною стресу? Першою частиною відповіді на це питання буде «стресор». Друга частина – це «стресова реактивність». Стресор – це стимул, який може запустити в дію реакцію боротьби або втечі. Стресори, до яких людський організм пристосувався в результаті еволюції, – це різні чинники, що загрожують безпеці. Реакція боротьби або втечі була необхідна, а її швидкість – життєво важлива для людини.

      У житті ми стикаємося з різними  стресорами. Одні з них відносяться до навколишнього середовища (токсини, жара, холод), інші мають психологічну природу (зниження самооцінки, депресія), треті – соціологічну (безробіття, смерть улюбленої людини), інші – філософського характеру (використання часу, мета життя). Але у будь-якому випадку, як стверджував Сельє, незалежно від типу стресора, організм реагує однаково. Стресор активізує діяльність гіпофіза, щитовидної і паращитовидної залоз, надниркових, а також гіпоталамуса і інших зон мозку.

      Наш організм вміє реагувати на стресори миттєвою зміною психологічного стану, підвищенням швидкості діяльності і приливом сил. Коли ми стикаємося з символічними стресорами, в нашому організмі відбуваються ті ж зміни, хоча ми і не користуємося зміненим станом психіки для подальших дій. Проте ми виробляємо так звану стресову продукцію – зміну артеріального тиску, почастішання м'язових скорочень, підвищення рівня холестерину в крові і соляної кислоти – в шлунку. Такою продукцією ми не користуємося, а натомість мужньо переносимо страждання з посмішкою на обличчі. Результат стресової реакції, яка стає хронічною або затяжною, – різні захворювання.