Розвиток  просторових відносин був спрямований на формування необхідного для комунікації почуття фізичної дистанції (наприклад, при порушенні сприйняття простору дитина може, не розрахувавши дистанцію, збити однолітка з ніг, що може послужити причиною конфлікту). Можна використовувати методи рухової корекції або так званої тілесної корекції. Особливий підхід і специфічні методи вимагаються при корекції описуваних порушень у лівш.

     Наступне, що дитина повинна відкоригувати – несприятливі особистісні особливості.

     Корекція поведінки. Спираючись на символічну функцію тіла, Глозман Ж.М. [  ] говорить про те, що тіло – це поведінка, а голова – інтелект. Залежно від того, яку ділянку тіла дитина не контролює (не може керувати), застосовується метод тілесної терапії (дитину спочатку потрібно навчити розслаблювати м'язи, а потім ними цілеспрямовано маніпулювати). Якщо дитина навчилася контролювати своє тіло, то можна сказати, що вона буде контролювати і свою поведінку (що зовсім необхідно в успішному спілкуванні з однолітками).

     Для усунення тривожності і зняття агресії  використовувалися ті ж тілесні методи, що і для корекції поведінки. При знятті тривожності необхідно дуже доброзичливе і демократичне відношення до дитини.

     І нарешті, другий етап безпосередньо спрямований на корекцію спілкування. У груповій роботі застосовувалися методи арт-терапії (у даному випадку мистецтво руху). Мэрі Уігман – експресивна танцюристка, що розвиває уявлення про танець як комунікацію, пише: «Танець – це жива мова людини, художнє узагальнення, що підіймається над реальною основою, щоб висловитися на вищому рівні – в образах і алегоріях таємних людських емоцій. Насамперед танець вимагає прямого спілкування, тому що його носій і посередник – сама людина, а інструмент вираження – людське тіло, природні рухи якого створюють матеріал для танцю. Цей матеріал його власний і самостійно ним використовуваний».

     Тілесні рухи як мова комунікації найповніше розкривають уявлення про себе і про інших (а це, як уже відзначалося вище, важлива складова спілкування). Танець-імпровізація забезпечує самовираження, вивільнення подавлених емоцій, виявлення і подолання схованих конфліктів, зняття напруженості. Позитивний образ власного тіла сприяє самоприйняттю дитини. Танці, фізичні вправи в групі дають унікальну можливість безпечного й ефективного зворотного зв'язку, що сприяє самоприйняттю, а також прийняттю іншими дітьми. Звідси випливають основні задачі групової роботи: розвиток адекватної самооцінки; тренінг елементарних соціальних навичок і удосконалювання соціальних умінь; розвиток групової згуртованості [  ].

     З літератури відомо, що для ефективної групової корекції необхідно створити сприятливий соціально-психологічний клімат у групі і забезпечити контакт психолога з дітьми. Відповідно до цього групова корекційна робота підрозділялася на 4 етапи:

1. забезпечення контакту між дітьми і психологом завдяки створенню ситуації задоволеності від успішно виконаного завдання;
2. психологічне розвантаження і зменшення стресу від шкільного навчання за допомогою фізичних вправ, побудованих за допомогою асоціацій із тваринами і явищами природи;
3. створення обстановки прийняття дітей один одним (доброзичливості, взаєморозуміння, взаємодопомоги і т.д.) завдяки зміні рольових позицій у групі;
4. стимуляція активності дитини в розвитку адекватної самооцінки, дружніх відносин, творчих здібностей і в придушенні афективних реакцій і сором'язливості.

     Розвиток  адекватної самооцінки. Наприкінці заняття діти ставлять оцінки собі й іншим за поведінкою і розуміння завдань, при чому ці оцінки колективно обговорюються. Тут часом можуть виявитися симпатії й антипатії, але думка колективу дозволяє дати поведінці кожного об'єктивну оцінку.

     Подолання сором'язливості. Дитина виходить на середину зали (навколо на підлозі сидять діти) і виконує «танець вільних рухів» під будь-яку музику. Спочатку танцюють більш розвинуті діти, а потім (як би ненавмисно) доходить черга і до соромливих.

     Розвиток  дружніх відносин. Дітей розділяють на кілька груп, кожна з яких (після обговорення) грає одну з заданих психологом ситуацій (на вибір: у школі, у магазині, у транспорті, у лікарні і т.п.), а інші повинні були відгадати, що це за ситуація. Розвиток групової згуртованості відбувається в той момент, коли малі групи обговорюють ситуацію, яку будуть демонструвати. Для тренування усередині– і міжгрупових взаємодій доцільно змінювати склад груп.

     Дана корекційна програма, як затверджують Ж.М. Глозман і А.Ю. Потаніна, ґрунтуючись на відомих дані дослідження [  ], виявилася ефективною для подолання різних симптомів дезадаптації молодших школярів. З іншого боку, специфіка даної програми полягає в її спрямованості на розвиток комунікативних здібностей і зв'язаних з ними особливостей особистості. Як відомо, відбудовне чи корекційне навчання – це ще і чуттєвий метод діагностики. Тому отриманий ефект ще раз підтверджує значення порушень спілкування дітей в родині і школі для розвитку шкільної дезадаптації.

2.3. Ліквідація педагогічної  занедбаності

     Для того, щоб відновлювати і розвивати  молодшого школяра як повноцінного учня, пише Р.В. Овчарова [  ], потрібно: формувати мотивацію навчання як спонукальну силу; розвивати допитливість і пізнавальні інтереси дитини як основу навчальної пізнавальної активності; підвищувати рівень довільності психічних пізнавальних процесів як фундаменту навчальної діяльності; формувати основні властивості суб'єкта навчальної діяльності, без якого немислиме оволодіння останньої.

     Емоційне  відкидання запущених дітей, відсутність  взаєморозуміння з учителем зв'язане з вибором мотивів, неадекватних навчанню (ігровий мотив) чи мотивів, що не можуть забезпечити успішність навчальної діяльності на тривалий час (зовнішній, позиційний мотиви). Зміна відносин до запущеної дитини, прояв щирої зацікавленості до її шкільних справ з боку оточуючих людей сприятимуть перевазі позитивних емоцій у дитини, що, у свою чергу, позначиться на самоповазі, вірі у власні сили. Успіхи в навчанні вплинуть на розвиток інтересу до навчання, дитині неодмінно захочеться повторити свій успіх, закріплення ж успіху буде сприяти формуванню пізнавального мотиву.

     Структура навчальної мотивації молодшого  школяра залежить також від статусу дитини в класному колективі (як це вже згадувалося в попередньому розділі). Діти з нерозвиненою структурою мотивації мають і низький статус у класі (як правило, це невстигаючі учні). Суспільна позиція позначається на діяльності дитини на уроці. Діти, що мають труднощі в навчанні, при недоброзичливому відношенні до них у класі показують низькі результати. Страх перед невдачею сковує активність таких учнів на уроці, навчальний процес зв'язується в них в основному з негативними емоціями. Отже, щоб розвивати мотивацію запущеного учня процесом навчання, учителю необхідно спочатку підвищити його соціальний статус – заохочувати успіхи, нехай навіть і незначні, а помилки і невдачі краще обговорювати наодинці.

     Усі молодші школярі чуттєві до того, як оцінюються їхні знання й уміння. Негативна оцінка здатна змінити відношення учня до вчителя. Учителю слід памятати, що оцінка для дитини має насамперед емоційне значення. Перевага негативних емоцій (негативні оцінки) служить не формуванню інтересу до навчання, а, навпаки, блокує його. У відносинах учень-вчитель, так само як і у відносинах у родині, потрібна зацікавленість дорослого в зміні позиції дитини.

     Для запущених молодших школярів характерно загострене почуття справедливості, вони хочуть бути соціально незалежними і більш успішними, для них важлива адекватна реалістична оцінка.

     Зазвичай  порівнюють досягнення одних дітей  з досягненнями інших на підставі якихось нормативів. Реалістична оцінка повинна ґрунтуватися на порівнянні сьогоднішніх власних результатів дитини з попередніми. При такім порівнянні зникає критерій оцінки з позицій досконалості. Це рятує дитину від негативних емоцій, що виникають при його порівнянні з більш успішними однолітками.

     Розвиваючи в молодшого школяра почуття компетентності в будь-якій діяльності, учитель повинен якнайчастіше підкреслити усі, чому дитина вже навчилася і чому ще може навчитися, але не фіксувати увагу на її невмінні і недосконалості.

     У дитини повинна з'явитися здатність сприймати свою некомпетентність у нових ситуаціях як привід навчитися чомусь, а не як дефект особистості чи ознаку неминучої невдачі. Якщо дитина в чомусь неуспішна, задача вчителя – вселити йому, що успіх обов'язково прийде. Критикувати дитину слід на тлі загальної психологічної підтримки, інакше через дію захисних механізмів психіки ця критика буде відкинута чи перекручена.