Лекции по "Истории Украины"

13. Запорізська козацька держава Нового часу: етапи становлення й розвитку

Становлення Запорізької  Сiчi

За визначенням Запорізька Січ – являє собою суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва за порогами, що склалася у першій половині 16 ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця.

Поняття Запорізька Січ вживається у двох значеннях: у широкому - всі  землі, які перебували в управлінні й володінні козаків, у вузькому-центральне поселення, де знаходилось адміністративне  управління Січі.

Виникнення З.С. було зумовлене  колонізацією Середнього Придніпров’я феодалами Великого князівства Литовського, посиленням феодально-кріпосницького та національного гніту і пробудженням самосвідомості українського народу. За перші десятиріччя 16 ст. панству  вдалося підкорити своїй владі  значну територію Середнього Придніпров’я й обернути більшу частину українського козацтва на феодально залежне або  напівзалежне населення. Однак частина  козаків, щоб позбутися феодального  гноблення, відступила на Південний  Схід, у пониззя Дніпра.

Перші козаки з’явилися на порогах  Днiпра, ймовірно, на початку 16 ст. Вже 1527 р. кримський хан Сапіг-Гірей скаржився  литовському урядові на черкаських і канівських козаків, які поблизу  татарських кочовищ ставили “уходи” (займалися промислами), а рибу, хутра  й мед вивозили звідси на продаж у “волості” (державну територію Литви). Багаті угіддя за порогами принаджували литовських та українських феодалів. Пани з загонами озброєної челяді не раз вдиралися в козацькі володіння.

Таким чином, біля порогів, як і раніше на Середньому Придніпров’ї, зіткнулися дві колонізаційні хвилі: панська  – в особі магнатів, переважно  старост південно-східного прикордоння  Великого князівства Литовського, та народна, яку представляли запорізькі козаки. Не меншою була для запорожців загроза  й з Півдня, від кримських татар, які безперервно спустошували “уходи”  та захоплювали в полон козаків. Постійні напади ворогів змусили  козаків будувати укріплення для  оборони. Спочатку вони заснували окремі городки або січі в різних місцях, у тому числі, напевне, й на о. Великій  Хортиці. Пізніше, в зв’язку з  посиленням наступу панів і кримських  татар на Запоріжжя, козаки для згуртування  своїх сил об’єдналися в одну Січ.

Першу письмову згадку про Січ залишив  польський хроніст М.Бельський. За його розповіддю, козаки за Дніпровими порогами влітку займалися промислами (рибальством, мисливством, бджільництвом), а взимку розходилися по найближчих містах (Київ, Черкаси та ін.), залишаючи  в безпечному місці на острові  в Коші кількасот озброєних вогнепальною зброєю і гарматами козаків. Оповідання М.Бельського про запорожців дає  змогу зробити висновок, що об’єднання окремих січей у З.С. відбулося, ймовірно, десь у 1530-х рр. М.Бельський  подає відомості і про розміщення козацького Коша на о. Томаківка (поблизу  суч. м. Марганця Дніпропетровської  області), затопленого нині водами Каховського  водосховища. Острів Томаківку (названий пізніше Буцьким, а також Дніпровським і Городищем), який панував над  навколишньою місцевістю і був чудовим  природним укріпленням, можна вважати  місцем, де було засновано З.С. як організацію  всього козацтва за порогами.

Устрій Сiчi

Утворення З.С. було видатною подією. Січ стала для українського народу могутньою підпорою в боротьбі проти  феодально-кріпосницького та національного  гніту і проти турецько-татарської агресії. Разом з тим феодали  намагалися укріпитися за порогами. Ще в 1533 р. черкаський староста Є.Дашкевич подав литовському сеймові проект побудови фортеці на Дніпрових островах. Вона мала бути форпостом у боротьбі проти турків і татар і проти  козацтва, щоб забезпечити панську  колонізацію Запоріжжя. Оскільки для  здійснення цього проекту в литовського  уряду не було коштів, організацію  боротьби за оволодіння прикордонням узяли на себе магнати, передусім  черкаський і канівський старости. В цьому аспекті треба розглядати і діяльність черкаського і канівського  старости князя Д.І.Вишневецького. За свідченням Д.Яворницького, існували 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам’янська і Нова (Підпільненська), хоча після жорстокого зруйнування  у 1775 р. З.С. росiйським царатом певен  час існувала ще й Задунайська  Січ. З.С. була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між  валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали  запорожці. Козацька залога на З.С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі  містилася церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові  споруди. Січова церква і духовенство  перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя  З.С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці – рибальства і  мисливства. На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував не феодальний примус, а принцип найму. Панівну  верству З.С. становили не феодали  як привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру розвитку землеробства та інших галузей господарства – власники великих зимівників, водяних млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) – маса бідняків, позбавлених засобів виробництва і власного житла. Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка – старшина, яка зосереджувала у своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами. Вона представляла З.С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал козацької ради. Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають “козацькою республікою”. Запорізькі козаки становили товариство – громаду, яка поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно вирішувала найважливіші питання. На З.С. діяв козацький військовий суд, який нещадно карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок, пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо. На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання, співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення запорожців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише заможні козаки.

14. Переяславська Рада, Березневі статті 1654 р.: зміст, оцінки в історіографії.

Переяславська рада.

На початку визвольної війни  Б. Хмельницький шукав союзників, ведучи активні дипломатичні зносини з  Туреччиною, Кримом, Молдавією. Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино  вірну Московську державу. Коли наприкінці 1648 р. Гетьман урочисто в'їхав до Києва, він зустрівся з вищим православним духовенством. Учасники наради дійшли висновку, що необхідно звернутися до московського царя з проханням  надати військову та дипломатичну допомогу. Гетьман просив московського патріарха  Паїсія, який їхав через Київ до Москви, сприяти успіхові в переговорах  з царем. З Пасієм відрядили до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

Однак, незважаючи на велике бажання  Московії взяти реванш над Польщею  за втрати земель після Деулінського перемир'я (1654) і Поляновського миру (1632), вона не наважилась порушити мирний договір, хоя і контактів з  Б. Хмельницьким царський уряд не поривав. Для вивчення ситуації на Україні  з Москви було відряджено посольство Григорія Унковського.

Обмін посольствами тривав протягом усього періоду визвольної війни. Не йдучи на рішучий розрив із Польщею  і не надаючи військової допомоги Б. Хмельницькому, царський уряд все  ж відвів свого війська від  кордонів з Україною і дозволив купцям продавати хліб в Україні в  період неврожаю та почав дипломатичний  тиск на польський уряд.

Коли стало зрозуміло, що ослаблена  тривалою війною Польща не зможе успішно  воювати з сильнішою державою, московський цар Олексій Михайлович погодився задовольнити прохання Б. Хмельницького про надання допомоги. 1 жовтня 1653 р. у Москві був скликаний  земський собор із широким представництвом  від різних соціальних станів. Учасники собору висловились за таке рішення: ”Гетьмана Богдана Хмельницького  і все Військо Запорізьке з  містами і землями прийняти”. До України спорядили велике посольство на чолі з тверським боярином В. Бутурнілим.

Стольники Р. Стрешнєв і дяк М. Бредихін, послані попереду посольства в Україну  для підготовки міждержавних переговорів, повідомили Б. Хмельницького по рішення  Земського собору й вияснили, яке  місто обере отаман для офіційної  зустрічі делегації. Гетьман обрав  Переяслав, не розорене війною місто  на лівому березі Дніпра, де була фортеця  і запаси зброї, де полковником був  його майбутній зять Павло Терея.

31 грудня 1653 р. посольство В. Бутурліна  прибуло до Переяслава, де на  нього вже чекала полкова старшина. Б. Хмельницький у цей час  перебував у Чигирині на похоронах  сина Тимоша, який загинув під  час походу в Молдавію. Він  приїхав до Переяслава ввечері  6 січня 1654 р. Тоді ж й прибула  генеральна старшина.

Відбулися перші переговори між  гетьманом і старшиною і посольством. Посли пропонували такий порядок: вранці 8 січня провести таємну раду Б. Хмельницького з козацькою  генеральною старшиною та полковниками, потім оголосити царську грамоту, після чого зібрати старшинську  раду і на завершення прийняти присягу  в церкві від гетьмана і старшини. А вже затим їхати в українські міста й села для прийняття  присяги іншими жителями.

Однак старшинська рада вирішила не порушувати козацьких звичаїв і  зібрати генеральну раду. Посли на ній були відсутні. Б . Хмельницький виступив на раді з промовою, в якій змалював тяжке становище України, виснаженої шестирічною війною. Він  вказав на можливих союзників, готових  узяти покровительство над Україною і надати їй допомогу. Але перевагу віддали православному цареві. Всі  учасники генеральної ради були одностайні: "Волим під царя московського православного”.

Гетьман і старшина відправились до "польського дому”, де відбувалася  їх аудієнція з посольством В. Бутурліна. Посли вручили гетьману царську грамоту, в якій цар «велел принять под свою высокую руку гетьмана Богдана Хмельницкого и  все Войско Запорожское с городами и землями и будет вспомоществовать им против недругов ратным людьми». Потім  глави делегацій обмінялися делегаціями.

Наступним кроком переяславської зустрічі мала бути присяга гетьмана й старшини в Успенській соборній церкві. Однак  між сторонами виникла неузгодженість: хто кому має присягати? Б. Хмельни-

цький із козаками готовий був присягати  на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від  імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти  та маєтності.

Однак В. Бутулін від присяги  категорично відмовився, посилаючись  на традиції московської держави, в  якій присягали тільки піддані. Після  кількох запевнянь В. Бутуліна, щ  цар всіляко оборонятиме і  захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й  потрапити під удар червоного  наступу польських військ.

Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний  список їх зберігся. Від Запорізької  Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького  Іван Сірко, а також уманський  та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.

Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство  на чолі з митрополитом С. Косовим  і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив'янські полки. Опір присязі чинили різні  міста і містечка.

Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов'язань відповідно правовим і політичним традиціям  Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви "бити чолом " про свої "прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано.

Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником  Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали  з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького  подало проект договору, сформульованого  в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська  Запорозького. Внаслідок кількох  офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли  подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності  Війська Запорозького, право козаків  обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві  царські грамот передали в власність  Б. Хмельницькому Чигиринське староство  та маєтності козацькій старшині.

Погоджено в Москві статті – російсько-український  договір – мають три назви: "Березневі статті”, "Московські статті”, "Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. Найчастіше вживалася  остання назва. Підписаний міжнародний  договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України –  вона отримала статус автономії. Однак  не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство  взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього  не згадувалося в договірних документах.

Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати  його, московський договір 1654 р. Був  складений так неясно, обидві сторони  явно вкладали в нього настільки  різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які  цей договір мав утворити і  які утворилися в дійсності. Наукова  суперечка почалася насамперед про  форму "договору”. Річ в тому, що в оригіналі договір, складений  у березні 1654 р. У Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей, оригінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах  у 1659 р. кн. Трубецького з Ю. Хмельницьким були запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому  як "статті Богдана Хмельницького” Московський вчений Г. Карпов що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статей, а в закінченому вигляді сам текст договору 1654 р. в 14 статтях був збереженний Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. ("Переговоры о соединеніи Малороссіи сь Великой Россіей”, 1871). Але інший московський архівіст П. Шафранов довів, що статті нібито 1654 р, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмельницькому в 1659 р. при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж "статті Б.Хмельницького ” можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці("О статях Б.Хмельнцкаго”,1889 р.). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський, М. Петровський.