Лекции по "Истории Украины"

г) саму унію православні єпископи розглядали як рівноправне об'єднання  церков під керівництвом Папи Римського, який після захоплення турками Константинополя  залишався єдиним вищим церковним  ієрархом, який мав реальну владу.

Католицькі священики і польська шляхта розглядали унію як:

а) необхідність ідеологічного обґрунтування  захоплення польськими магнатами українських  земель -

б) можливість збільшити кількість  підвладних Ватикану парафій за рахунок  православної церкви, яка мала стійкі багаторічні традиції православ'я.

в) майбутня уніатська церква сприймалася  ними як другорядна тимчасова організація  для підкорених української «мужиків», спрямована на зміцнення польсько-католицького впливу на приєднаних українських землях.

1590 частина православних єпископів  вступила в таємні переговори  з польським королем Сигізмундом  III, висловивши бажання приєднатися  до католицької церкви. У 1595 р.  єпископи Луцький. Терлецький  і Володимирський I. Потій після  видання королем універсалу, в  якому він повідомляв про перехід  православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали  владу Папи Римського. У жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і  київський митрополит М. Рогоза  за дорученням Папи Римського  Климентія VIII скликали в Бресті  церковний собор для офіційного  проголошення унії.

Однак собор одразу розколовся на два окремих собору - православний і уніатський:

Православний собор відхилив унію - уніатський - проголосив унію, визнав владу Папи Римського, прийняв основні  догмати католицької церкви, зберігши проте православні обряди та церковнослов'янську мову.

Польський уряд вважало унію обов'язковою  для всіх православних на території  Речі Посполитої. Православна релігія  опинилася на становищі незаконної. Унія насаджувалася силою. За допомогою  Берестейської церковної унії польські пани й католицьке духовенство сподівались  денаціоналізувати й ополячити  український і білоруський народи. Українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва і уніатства. Це була боротьба проти феодального і національно-релігійного  гніту, проти панування шляхетсько-католицької  Польщі. Вона мала національно-визвольний характер.

Берестейська  унія

Берестейська унія – це об’єднання православної і католицької церкви з ініціативи частини українського православного духовенства при  підтримці польських єзуїтських кіл. Українське духовенство за допомогою  унії хотіло здобути рівні права  з польським, знать – посісти  відповідне становище в структурах управління, міщанство – отримати місце в цехах, магістратах, судах. Берестейська унія мала також політичні  мотиви: тісніше зв’язати Україну  й Білорусь з Польщею і нейтралізувати впливи Москви.

Ініціатива переговорів з Римом  про унію вийшла від львівського  владики Гедеона Балабана. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський – Діонісій Збируйський, туровський – Леонтій Пелчицький, які в 1590 році з’їхались у Белз на приватну нараду, де вперше були висловлені думки про необхідність унії. Згодом до унійного руху підключилися володимирський єпископ Іпатій Потій, перемиський  – Михайло Копистенський, а останнім ідею унії підтримав митрополит київський  Михайло Рогоза. Всі переговори унійного характеру велися таємно. Коли остаточні  положення унії були подані польському королеві і підписані майже всіма  українськими владиками (крім Г. Балабана й М. Копистенського), в грудні 1594 р. Потій і Терлецький поїхали  до Риму і подали їх римському папі Климентію VIII. 23 грудня 1594 р. в урочистих  умовах Папа римський прийняв українську православну церкву під свою зверхність.

В процесі унійного руху в Україні  сформувалася опозиція проти прийняття  унії (серед православного духовенства), яку очолив князь К. Острозький. Він  стояв на позиції згоди всіх християн і виступив з різким осудом ініціаторів  унії, передусім за їхні потаємні дії. Протести опозиції змусили короля наприкінці 1596 р. скликати собор. Прихильники і  противники унії готувались до нього  як до вирішальної битви. 8–10 жовтня 1596 р. в Бересті відбувалися два  собори. Православним керував князь  К. Острозький. Обидва зібрання навіть нехотіли порозумітися між собою. Уніатський собор проголосив з’єднання з  римо-католицькою церквою під  проводом папи, а православний засудив  унію.

Основна ідея Берестейської унії –  рівноправне об’єднання двох християнських  церков, збереження православних обрядів, національної мови, зрівняння прав католиків і православних.

Внаслідок унії греко-католицька церква підпорядковува-лась могутньому і авторитетному  Риму, відкривала шлях до цивілізованої  Європи, частково рятувала українське право-слав’я від повного окатоличення в Речі Посполитій, а в ХІХ-ХХ ст. рятувала і зберігала українство від повної полонізації і русифікації. Проте не все духовенство згодилось  на унію. Простий люд, а почасти  й шляхта виступили на захист право-славної  віри. Найбільший опір чинили міщани Львова, Києва та інших міст. В Придніпров’ї проти унії виступило запорозьке козацтво. На Прикарпатті головним осередком православ’я був Скит Манявський. Берестейська унія та опозиція проти неї розкололи суспільство  на три церкви: православну, католицьку і уніатську (греко-католицьку), розділили  пізніше українські землі на лівобережні  і правобережні; поляки використовували  унію для повного окатоличення українців, посилення феодального, національного  гніту. Це не могло не привести до великих  кривавих повстань, до визвольної війни  українського народу в середині XVII ст.

Приклад Берестейської унії свідчить, що зберегти свою політичну, економічну, духовну самостійність можна  тільки в рівноправному союзі /федерації/ держав, але як показує наша давня  і сучасна історія він /союз, федерація/ завжди нерівноправний - сильніший  поглинає слабшого.

Відступництво, компроміс, комплекс нашої  меншовартості привели до втрати попереднього потенціалу історії, тому вибір в народу та його еліти залишався  один – боротьба.

12. Причини, характер, періодизація, основні події Української Національно-визвольної війни (революції) (1648-1676 рр.).

Причини, передумови, рушійні сили та характер революції.

Національно-визвольна та соціально-політична  боротьба українського народу була обумовлена його становищем та розвитком в Речі Посполитій. Безпосередні причини повстання, як їх бачили сучасники, узагальнені  в літописі Самовидця: незадоволення  своїм становищем козаків-випищиків, яких перетворювали на кріпаків і слуг; утиски і несправедливості, що їх терпіли позбавлені власного суду реєстровці з боку шляхтичів у ролі старшини; незадоволення селян, пригноблюваних шляхтою, старостами та євреями-орендарями; переслідування  православ’я,  поширення католицтва у Східній Україні  після придушення повстань козацтва. До цього додавалося національне гноблення (мовна, культурна, освітня, релігійна дискримінація; полонізація української шляхти, ставлення до українців як до “хлопів”, людей другого сорту) та релігійні обмеження, нав’язування церковної унії, фактична ліквідація православної церкви на Волині і в Галичині,  ярлик “схизматиків” (розкольників), з яким жили православні священники. Широке незадоволення викликали утиски українського міщанства, якому чинилися перешкоди в торгівлі, ремеслі, участі в міському самоуправлінні і ще тисячі й тисячі великих і малих кривд, яких зазнавали українські піддані польського короля.

Польсько-шляхетські панівні верстви (до них слід віднести й ополячених українських магнатів) “ нічого не забули і нічому не навчилися” з  досвіду українських повстань 1630-х  рр., і це зробило вибух народного  обурення неминучим. Характеру національної революції йому надали передумови, що  визріли в українському суспільстві  на середину ХVII ст.:

1. Досягнутий важкою працею українського  народу розвиток продуктивних  сил, господарське освоєння нових  південно-східних територій (Південна  Київщина, Брацлавщина, Лівобережжя), утвердження там якісно нового  типу господарства, заснованого  на дрібній власності на землю  та власній або вільнонайманій  праці козака. Суперечності між  цим, буржуазним за своєю суттю,  господарським укладом і наступаючим   фільварково-поміщицьким стало однією  з провідних передумов революції,  а Наддніпрянщина – її економічною  базою та джерелом соціально-політичної  активності.

2. Етнічне згуртування і зростання  самосвідомості українського народу, в якій викристалізовуються національні  інтереси, утверджується рішучість  знищити польське панування. Особливе  значення в цьому процесі мало  духовно-культурне відродження кінця  XVІ – першої половини XVІІ ст., що сприяло ідеологічному обгрунтуванню  визвольної боротьби.

3. Станове оформлення козацтва, яке з 20-30-х рр. XVІІ ст. починає  виступати як захисник загальнонаціональних  інтересів і набуває досвіду  взаємодії з селянством та  міщанством.

4. Розвиток Запорозької Січі, що  стала праобразом майбутньої  козацької української держави.

5. Відродження в 1620-1630 –х рр. православної церкви, яка освятила  боротьбу українців за визволення.

Розвиткові національно-визвольної війни сприяли також розкол у  польському суспільстві – всевладдя  шляхти і магнатів, слабкість королівської влади, та міжнародне становище. Сусідні  Речі Посполитій держави – Кримське ханство, Угорщина, Швеція, Московське царство та Османська імперія  були зацікавлені в її ослабленні. Всі вони кінець кінцем виявилися  втягнутими в українсько-польський  конфлікт.

Звільнення від влади шляхетської  Польщі  стало корінним питанням існування українського народу, відповідало  інтересам широких верств суспільства : селянства, реєстрового і нереєстрового  козацтва, міського населення, православного  духовенства, української православної, головним чином дрібної, шляхти, -  які і стали рушійними силами боротьби.

Найважливішу  роль в революції  відігравало козацтво. Нефеодальне  за своєю суттю, воно виступило носієм нових соціально-економічних відносин, визначило політичну  програму боротьби, було її керівником, основою для  створення нової політичної еліти. Козацтво становило кістяк армії, чинило найпослідовніший і найорганізованіший опір спробам феодалізації суспільства, хто б їх не здійснював – власна старшина і шляхта чи польський і  російський уряди.

Антифеодальна боротьба селянських мас  забезпечила всеукраїнський масштаб  революції. Метою селян було здобуття особистої свободи і вільної  власності на землю. Активно підтримавши  Б.Хмельницького, селянство рішуче і вперто відстоювало здобуті  “вольності” протягом кількох десятиліть, разом з козацькою голотою  складало крайню ліву, часом анархічну  і найбільш непримиренну частину  революційних сил.

Хоча малочисельне українське міщанство  не мало в Україні такої значної  ролі, як городяни в національних революціях на Заході Європи, його матеріальна  й ідеологічна підтримка, а в  окремі періоди і масова участь у  збройній боротьбі сприяли розвиткові революційного руху. Особливо активним воно було в Західному регіоні.

З самого початку рух набув загальнонародного  характеру і спрямовувався проти  польського національно-релігійного  гноблення, за “відокремлення Русі від  Корони”. Згодом боротьба велася також  проти спроб Росії, Кримського ханства, Туреччини підпорядкувати Україну  своїм інтересам.

Невід’ємною складовою революції  була соціальна боротьба, основний зміст якої полягав у ліквідації феодальної залежності  та  експлуатації у всіх їх формах, у прагненні  особистої свободи і вільної  власності. Найяскравішим проявом  цього аспекту революції стала  Селянська війна 1648-1652 рр., в результаті якої селянство й міщанство домоглися  від українського уряду визнання своїх головних соціально-економічних  прав.

Отже, боротьба мала національно-визвольний, релігійний, соціальний характер. Вже  в її ході визначилось головне  завдання – створення єдиної незалежної держави як гаранта збереження і  розвитку завоювань народу. Все це, як і масштаби, форми боротьби, якісні зміни, що відбувалися в житті  українського суспільства, дозволяє характеризувати події, які почалися в Україні 1648 р. як “Українську національну революцію”, а не просто “визвольну війну”. Саме так їх оцінюють провідні спеціалісти з даної проблеми вітчизняної історії В.А.Смолій та В.С.Степанков. Їх головні висновки покладені в основу цієї лекції.

У розвитку Української національної революції виділяються такі періоди :

І (лютий 1648 – серпень 1657 рр.) - характеризується найбільшим розмахом національно-визвольної і соціальної боротьби. Утворюється  і фактично завойовує незалежність Українська держава, яка веде пошук  союзників з метою  повної перемоги над Польщею і воз’єднання  в своїх межах всіх етнічних українських  територій.

ІІ  ( вересень 1657 – січень 1667 рр.) – визначається  загостренням соціально-політичної боротьби, що переросла в громадянську війну й розколола Українську державу на два гетьманства,  юридичним  закріпленням цього поділу Польщею  та Московським царством і крахом надій на возз’єднання України з  допомогою цих держав.

ІІІ (лютий 1667 – вересень 1676 рр.) - охоплює  спроби національно-патріотичних сил  об’єднати Українську державу і, разом з тим, характеризується посиленням іноземного втручання,  кризою та поразкою революції.

Слід мати на увазі, що в залежності від визначення характеру подій, що відбувалися в Україні в  середині XVII ст., від акцентування тих  чи інших аспектів їх розвитку в  підручниках з історії України  та спеціальній літературі зустрічаються  й інші трактування хронологічних  меж (1648-1654; 1648-1657;1648-1660) та періодизація боротьби. Це є нормальним відображенням  процесу вивчення та оцінки такого складного явища, як національна  революція, сучасними істориками після  тривалого періоду недостатньої уваги до даної наукової проблеми