Лекции по "Истории Украины"

Для подолання всіх перепон на шляху  творення нації потрібно було просвітити народ, підняти його на боротьбу за національне визволення.

Походження етнонімів  «Україна»

«Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана»  князеві.

Вперше назва з'являється в  «Київському літописі» 1187 р. (періоду  посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя («І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила»). З тих часів слово починає  часто зустрічатись і в інших  літописах, у формах «Київська Україна», «Чернігівська Україна», «Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна» тощо»

Походження етнонімів  «Українець»

Етнонім українець пов'язаний з  назвою України, етимологічно означає (від давньоруського оукраіна) «пограниччя», «окраїнна земля». Це поняття і  похідне від нього «українці» до XVIII століття не мали на Русі етнічного значення і застосовувалися по відношенню до прикордонним землям і жили на них або несли на них службу людям.

У ранній період свого функціонування (від середини XIV до середини XV століття), ділова мова канцелярії великих князів литовських - західно письмова мова - для позначення прикордоння використовує слово «України». Збережені книги  канцелярії великих князів литовських називають прикордонні зі Степом околиці «Україна», а місцевих жителів - «украіннікамі», або «людьми України». У той час поняття «Україна»  могло расспространяться і на південь Великого князівства Литовського  в цілому. У листі від 1500 року до кримського хана Менглі-Герею великий  князь литовський називає «нашими  українами» Київську, Волинську і  Подільську землі, в привілеї 1539 на спорудження замку в Київському Поліссі (далеко від кордонів з "Диким  Полем") мотивується користю таких  замків «на Україні».

У Російській державі ця назва застосовувалося  до самих різних прикордонним областям («Окская України», «псковська України», «сибірська України», «слобідська України»), а на території Речі Посполитої закріпилося  в якості імені власного за південно-східними рубежами держави, граничащими на півдні з кочовим світом (Диким Полем). Термін «українець» стосовно до сучасної Україні спочатку позначав тільки жителів сходу цій території , потім поширився «на всю територію, яка звалася перш малоросійської» . Ця етимологія є широко прийнятою в науковому співтоваристві.

Українські лінгвісти В. Г. Скляренко  та Г. П. Півторак висунули альтернативну  версію походження назви країни і, відповідно, народу. Ці автори вважають, що назва  України спочатку означало просто «країна» (аналогічно край, укр.країна), а також  «спадок», «самостійне князівство», «земля, заселена своїм народом», і  що при цьому терміни «україна»  та «Окраїна» завжди чітко розрізнялися за змістом .

Протягом XVII століття в працях ряду південноруських духовних діячів, таких  як Іоанн Вишенський, Іов Борецький, Захарія Копистенскійілі Інокентій  Гізель стає характерним вживання терміна  Мала Русь або Мала Росія, висхідного до більш раннейвізантійской традиції розрізняти Малу і Велику Русь. У  листах та наказах Петра I початку XVIII століття вживається термін «народ малоросійський». З часів Катерини II до початку XX століття в Російській імперії по відношенню до українців використовувалося  поняття малороси, малоруси або русини, і вони розглядалися як одна з російських народностей поряд з великоросами (великоросами) і білорусами. При  цьому визнавалася специфіка  малоросів в антропології, зовнішності, побуті та вдачі, також відзначалася наявність мовних особливостей вже  з XIV століття.

В якості етноніма прикордонний термін «українці» з'являється в літературній російській мові в першій половині XIX століття (наприклад, у віршах Кіндрата Рилєєва), однак у творчості Тараса Шевченка він ще повністю відсутня. Поширюється і популяризується  з другої половини XIX століття. В  рамках ранньої радянської ідеології  і політікікоренізаціі все ще широко употребляемийтермін «малороси» був оголошений «шовіністських»  і скасований.

3. Основні теорії походження держави Русь. Походження етноніму „Русь”, терміну „Київська Русь”.

Основні теорії походження держави Русь

Київська Русь, також Давньоруська держава - середньовічна держава  в Східній Європі, що виникло в IX столітті в результаті об'єднання  східнослов'янських племен під владою князів династії Рюриковичів. У період найвищого розквіту Київська Русь займала  територію від Таманського півострова на півдні, Дністра і верхів'їв Вісли  на заході до верховьевСеверной Двіни  на півночі. До середини XII століття вступила в стан політичної роздробленості (в  радянській марксистській історіографії - феодальна роздробленість) і фактично розпалася на півтора десятка  окремих російських князівств, керованих  різними гілками Рюриковичів. Аж до монгольської навали (1237-1240) Київ формально  продовжував вважатися головним столом Русі, а Київське князівство залишалося в колективному володінні  руських князів.

Київська Русь виникла  на торговому шляху «із варяг  у греки» на землях східнослов'янських  племен - ільменських словен, кривичів, полян, охопивши потім древлян, дреговичів, полочан, радимичів, сіверян, в'ятичів.

Засновниками Києва літописна  легенда вважає правителів племені  полян - братів Кия, Щека і Хорива. За даними археологічних розкопок, що проводилися в Києві в XIX-XX столітті, вже в середині I тисячоліття н. е.. на місці Києва існувало поселення. Арабські письменники X століття (аль-Істархи, Ібн Хордадбех, Ібн-Хаукаль) пізніше  говорять про Куяба як про великому місті. Ібн Хаукаль писав: «Цар живе в місті, званому Куяба, який більше Болгара ... Руси постійно торгують з  хозарами і румом (Візантією)»

Походження етноніму „Русь”

Походження назв Русь, руський  остаточно не з'ясоване. З цього  приводу вже понад двісті років  ведеться жвава дискусія й існує  широка наукова література з розмаїтими, часом, полярно протилежними поглядами  на цю проблему вчених різних поколінь. Були спроби пояснити назву Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед  іраномовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім споконвічно  місцевим і його коріння шукають  на Середній Наддніпрянщині. Однак  дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для  становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього  етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в  науковій літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а  одиничне значення — русин (множ. русини), як чудин, болгарин та ін. Деякі дослідники твердять, що в середині І тис. н. е. існувало окреме східнослов'янське плем'я русів. Але це припущення малоймовірне, бо руси, якби вони справді були як окреме плем'я, мали б уже досить високу матеріальну культуру, яка не могла  б зникнути безслідно. Однак жодних слідів так званих русів археологи  досі не виявили. Про таке плем'я  нічого не сказано і в «Повісті минулих літ», яка перераховує  всі основні східнослов'янські племена  та їхні союзи.

Етнонім рус (hrus) уперше згадується в сирійській хроніці VI ст. н. е. стосовно якогось населення в Північному Причорномор'ї (можливо, окремого племені), етнічна атрибуція якого невідома. Цілком вірогідно, що на Середній Наддніпрящині  цей етнонім мав також паралельну форму рос, відображену аж донині в топоніміці цього реґіону. Тут  течуть річки Рось з її притоками  Роська та Росава, яка має притоку  Росавку, а також Росавиця (Роставиця). За припущеням деяких істориків, у давнину  Россю називалася і якась річка  на Чернігівщині, про яку в Іпатському списку літопису під 1187 р. сказано: «У той  же рік пустошив [хан] Кончак по [ріці] Росі з половцями. А після цього  стали вони часто пустошити по Росі в Чернігівській волості» («Літопис Руський», с. 343). Найвірогідніше, що роси (руси) в середині І тис. до н. е. —  це одне з іраномовних сармато-аланських  племен Середньої Наддніпрянщини, яке, можливо, входило в антський племінний  союз. Назва роси — руси у своїй  основі могла мати найменування річки. Густинський літопис свідчить, що назва Русь — «от реки глаголемая Рось» (Полн. собр. русск. летоп., т. II, СПб, 1843, с. 236). У процесі слов'янізації місцевого іраномовного населення  етнонім рос (рус, русь) разом з  іншими мовними елементами був сприйнятий слов'янами.

Паралельне вживання термінів з коренями рос і рус засвідчене і в давніх історичних документах. У східних джерелах переважає  термін руси, у візантійських —  роси, у західноєвропейських —  руси (але іноді й рос, роси), a в  давньоруській писемності переважають  назви Русь, руський, хоч зрідка трапляється й росьский («Правда Росьская»). Однак, край, у якому жили руси (чи роси), мав назву лише Русь.

Який термін давніший —  рось чи русь — і досі не встановлено. Одні фахівці вважають давнішим русь (M. Тихомиров), інші — рось (Б. Рибаков), але обидві назви, без сумніву, дуже давні й сягають перших століть  нашої ери.

Є підстави вважати, що руссю  спочатку називалися антські вояки-дружинники, а від них ця назва згодом перейшла на найпівденніший протоукраїнський союз племен — полян у трикутнику між  Дніпром, Ірпенем та Россю (літописець відзначає: «поляне, яко нынЪ зовомая  русь»). На час утворення давньоруської  держави (очевидно, протягом VIII—IX ст.) назва Русь поширилася на всю Середню  Наддніпрянщину, точніше — на Київщину, Чернігівщину і Переяславщину, які  стали ядром Київської Русі. Згодом Руссю стали вважати всю Київську імперію.

У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом  з приєднаними до неї землями  неслов'янських племен і народів.

Подвійне розуміння назви  Русь було поширене не тільки серед  східних слов'ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у  творах візантійського імператора X ст. Костянтина Багрянородного йдеться  про «далеку Русь» і протиставлювану  їй «близьку Русь» у первісному, найдавнішому значенні цього терміна  — як східнослов'янські землі над  Дніпром.

Отже, Руссю споконвічно  називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців. Щоправда, у «Слові про Ігорів похід» засвідчений  також етнонім русичі. Але він  трапляється лише в цьому творі  як авторський неологізм, «своєрідна формула  високого стилю староруського поета»46 і ніколи практично більше не вживався.

терміну „Київська  Русь”

Термін Київська Русь у  сучасній історіографії використовується як для позначення єдиної держави, що проіснувало до середини XII століття, так і для ширшого періоду  середини XII — середини XIII століть, коли Київ залишався центром країни і керування Руссю здійснювалося  єдиним князівським родом на принципах  «колективного сюзеренітету». Обидва підходи зберігають актуальність і  в наш час.

У зв'язку з тим, що центром  східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, у історичній літературі Русь отримала назву «Київська  Русь». Сам термін Київська Русь —  книжкового походження і веде свій початок не з джерел, а зі сторінок історичних праць першої половини XIX століття. Це поняття виникло в  російській науці як елемент періодизації історії країни. З часом історики ввели до наукового обігу ще два  терміни «Давня Русь» і «Давньоруська  держава».

У вітчизняних писемних джерелах ця держава називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних  — «Руссю». Відповідно й народ  цієї країни називали «руським». Однак  цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого побутування  він набув тут лише від 9-10 ст. Уперше в давньоруському літописові він  з'являється в тексті, що стосується 852 року: «Нача ся прозывати Руская земля». З початком 10 ст. назва «Русь» набула офіційного значення.

Походження терміна «русь» є предметом дискусій істориків, що тривають уже понад 200 років. За цей  час викристалізувалося щонайменше 3 теорії: південна, згідно з якою етнонім  «русь» має місц., середньодніпровське  походження, північна, за якою ця назва  була запозичена слов'янами у скандинавів, і соціальна, яка, однак, нічого не говорить про безпосереднє походження терміна, але схильна тлумачити його як назву лише верхівки східнослов'янського суспільства. Остання теорія має нині тільки історіографічний інтерес, дві перших і досі виборюють право на істинність.

Б. Рибаков, досліджуючи літописний вислів: «Поляне иже нын зовомся  Русь», прийшов до висновку, що полянський союз племен (див. Поляни) Середнього Подніпров'я  взяв собі за самоназву ім'я одного із племен, які об'єдналися в ньому, — «рос», відомого вже в 6 ст. далеко за межами східнослов'янського світу. Про плем'я «рос» говориться у  сирійському джерелі 6 ст. — «Церковній історії» Псевдозахарія.

Чимало вчених, особливо петербурзької школи, схиляються до тієї філологічної точки зору, що пов'язує назву «Русь» із фінською назвою шведів — «Ruotsi». Однак, як зазначає історик  Г. Ловмянський, якому належить ґрунтовне  дослідження цього питання, в  даному разі лінгвісти вийшли за межі своїх дослідницьких можливостей. Назва «Русь», як доводить Г. Ловмянський, первісно мала географічний зміст і  здавна означала територію Середнього Подніпров'я. У процесі створення  тут держави вона стала її назвою, а пізніше набула також етнічного  й соціального значення. Німецький  славіст Л. Мюллер виводив походження терміна «русь» від скандинавського  етноніма «Ruder». Вказуючи на значну звукову  розбіжність між термінами «рудер»  і «русь», він вважав, однак, що термін «русь» вживався не як самоназва скандинавів, а лише як слов'ян, еквівалент їхньої справжньої самоназви. Історики, котрі  відстоюють північне походження назви  «Русь», часто апелюють до авторитету «Повісті временних літ», у якій говориться: «Отъ варягъ бо прозвашася Русью, а первое бўша словене».

Іраномовне походження терміна  «русь» аргументується в дослідженнях відомого іраніста В. Абаєва. Згідно з  ними, етнонім «русь» відповідає перському  «ruxs», що означає сяйво, або осетинському «ruxs» — «roxs» — світлий. На початку 9 ст. слово «русь» як назва держави  і народу з'являється в текстах  арабських та візантійських письменників. У арабській літературі назва  «Русь» уперше вжита середньоазійським  ученим 9 ст. ал-Хорезмі.