Лекции по "Истории Украины"

 

4. Етапи політичної історії Київської Русі: особливості, основні події ( ІХ – ХІІІ ст.).

В отечественной научной литературе политическая история Киевской Руси делится на три периода. Первый период охватывает почти 100 лет, с 882 г., когда  на престол в Киеве сел Олег, до смерти Святослава в 972 г. В это  время происходит быстрое расширение территории Руси. Первый князь объединенной Руси Олег в течение нескольких лет  подчинил своей власти приднепровские племена-полян, древлян, северян, радимичей, Олег Игорь и Святослав присоединили к Руси земли-княжества уличей, тиверцев, вятичей, Белую Вежу, Тмутаракань.

 Второй период - расцвет Киевской  Руси - годы, когда, у власти находились  Владимир Великий (980 - 1015) и Ярослав  Мудрый (1034 - 1054). Эти князья продолжали  расширять границы государства.  Были присоединены земли волынян,  белых хорватов, ятвягов и некоторые  земли Прибалтики. Следовательно,  в тот период в пределах  Киевской Руси были объединены  все восточно-славянские и многие неславянские племена. Для укрепления молодого государства, с целью централизации власти, в 988 г. Владимир провел "идеологическую реформу".

В Киевской Руси было принято христианство в его восточном варианте-православии, которое являлось государственной  религией в Византии. Во время княжения Ярослава завершилось строительство  Древнерусского государства. Был сломлен  местный сепаратизм, стабилизировалась  государственная территория и границы, усовершенствован государственный  аппарат. Он юридически закрепил феодальные отношения на Руси принятием свода  законов "Русская, правда"

 Третий период - раздробленность  и гибель Киевской Руси. Некоторые  историки относят его к концу  правления Владимира Мономаха (1113 - 1125) и его сына Мстислава (1125 - 1132). Этот период характеризуется  центробежными тенденциями, вызванными  ростом продуктивных сил в  сельском хозяйстве и ремесле,  господством феодальной собственности  на землю, крупного вотчинного  землевладения. В ХШ в власть великого киевского князя стала номинальной. На политической карте огромного государства появляется более полутора десятка суверенных княжеств, в том числе шесть на территории современной Украины - Киевское, Черниговское, Переяславское, Галицкое, Волынское, Турово-Пинское.

основные события (IX - XIII вв.).- .

Важными для Руси были отношения  и с Хазарским каганатом.

 Интересы двух дер-жал столкнулись уже в конце X века, когда князь Олег покорил северян и радимичей, которые до того платили дань хазарам.

 Во второй половине 60-х гг X века, в результате походов князя Святослава, Хазарский каганат был разгромлен и прекратил существование. Тогда же власти Ки-Ева распространилась на племена Северного Кавказа и Приазовья, но после смерти Святослава почти все эти земли были утрачены.

 Исчезновение Хазарского каганата  мало для Руси неодно-значительные  последствия.

 Положительным было то, что  для Руси открылась прямая  торговля со странами арабского  Востока.

 Негативным было исчезновение  барьера, роль которого исполнял  Хазарский  Негативным было  исчезновение барьера, роль которого  исполнял Хазарский каганат в  отношении кочевых народов на  их пути к причерноморских степей, то есть до южных границ Руси.

Достаточно оживленными были отношения  со странами Западной и Центральной  Европы (Нимеч девушка, Польша и др.

), которые особенно усилились  при Ярославу Мудрому (его называли  тестем Европы), установивший династических  связях с п му (его называли тестем Европы), установивший династических связях с правителями других государств; его Донь-ка Анна была замужем за королем Франции, другие дочери - с королями Норвегии и Венгрии, сыновья женаты с сестрой польского князя и внучкой германского императора.

 Мать же Во-лодимира Мономаха (жена сына Ярослава Всеволода)  была дочерью императора Византии - Константина IX Мономаха.

В целом  ю императора Византии - Константина IX Мономаха.

 

5. Причини політичної роздробленості й розпаду Русі. Історичне значення держави Київська Русь.

 

Причини політичної роздробленості й розпаду Русі

 

Починаючи з 30-х pp. XII ст. Київська Русь почала розпадатися на окремі князівства. До середини XII ст. вона розпалася на 15 князівств, які були лише формально  залежними від Києва. Однак на цьому процес розпаду не припинився — і на початку XIII ст. на Русі існувало вже близько 50 земель-князівств.

Політична роздробленість Київської  Русі була спричинена, насамперед, подальшим  суспільно-економічним розвитком  і розвитком феодальних відносин. Удільні князі та бояри перетворювали  свої володіння у спадкові.

Втрата Києвом історичної ролі через  переміщення торговельних шляхів в  Європі та Південній Азії — теж  причина розпаду. В Європі відбувався бурхливий ріст італійських міст, купці з яких поступово підпорядкували всю торгівлю з Візантією та Малою  Азією. Наблизили до Європи Близький Схід і хрестові походи. У Північній  Європі зростали і міцніли німецькі міста, які вели торгівлю переважно  з Новгородом та іншими містами Північно-Західної Русі. Давній торговельний «шлях із варягів у греки», що збагачував Київ, остаточно занепав.

Історичне значення Київської Русі.

Київська Русь  – могутня  європейська держава, одна із найбільших в світовому колі держав середньовіччя. Вона започаткувала міцний буфер  між азійським сходом і европейським заходом, стала першим захисником европейських держав від кочових, войовничих племен сходу. Руська держава зросла на власному фундаменті, хоча і використала багатий  досвід сусідніх держав, зокрема європейських.

Київська Русь започаткувала українську державність, бо без неї не було б  усіх наступних етапів національного  державотворення. Матеріальні, духовні, історичні традиції Київської Русі  зокрема - мова, ментальність, звичаї, національні  кольори, символи-тризуб і т. д. перейшли в наступні часи нашої історії. Руси-праукраїнці  були основою державотворчого етносу на центральній території великої  держави – імперії. Основа держави, її політичний, економічний і духовний центр знаходився на території середнього Подніпровя, споконвічною столицею був  Київ, і власне територія сучасної України повністю вміщається в рамки  середньовічної Руси-України.

Отже, тут корені нашої державності, тут центр руської, а не російської цивілізації, бо всі новоутворені північно-східні князівства підпорядковувались, залежали від столиці Києва, а Москви на той час небуло.

6. Галицько-волинське князівство (Мала Русь) у ХІІ – XIV ст.: соціально-економічний й політичний розвиток, його роль в історії України.

 

Галицько-волинське  князівство (Мала Русь) у ХІІ – XIV ст.: соціально-економічний й політичний розвиток

Об'єднання Волині і Галичины

 Незважаючи на міжусобні  війни між окремими князями,  Волинська і Галицька земля  здавна підтримували якнайтісніші  економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою  об’єднання Волині й Галичини  в одному князівстві, яке надалі  майже впродовж 150 років відігравало  надзвичайно важливу роль у  житті східних слов’ян. Його  подальшу історію слід розглядати  в контексті формування трьох  центрів консолідації, нових державних  формувань, що спиралися на  моноетнічний грунт – український  на півдні, білоруський на північному  заході і російський на північному  сході.

 Виникненню і піднесенню  Галицько-Волинської держави сприяло:

1. Вдале географічне положення.

2. Необхідність боротьби (спільної) двох князівств проти агресії  з боку Польщі, Угорщини, а згодом  і монголо-татарського іга.

3. Енергійно об’єдналась політика  князів Романа (1199-1205) та Данила (1238-1264).

4. Існування на території князівства  багатих родовищ солі, а це  сприяло економічному зростанню  та інтенсифікації торгівлі.

 Державний розвиток Галицько-Волинського  князівства відбувався у кілька  етапів.

 Незабаром після смерті Ярослава  Осмомисла волинський князь Роман  Мстиславич на запрошення галицьких  бояр зайняв Галич, але не  зміг там утвердитися. Лише  в 1199 році після смерті Володимира  Ярославича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство.

 Утворення об’єднаної Галицько-Волинської  держави було подією великої  історичної ваги. Недаремно літописець  назвав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем  всея Русі». Оволодівши значною  частиною Київської спадщини. Галицько-Волинське  князівство на рубежі ХІІ-ХІІІ  ст. за розмірами своїх володінь  не поступалося Священній Римській  імперії. Його зміцнення на  тлі прогресуючого занепаду князівств  Середнього Подніпров’я свідчило  про те, що центр політичного  та економічного життя поступово  пересувається у західному напрямку.

 Центром своєї держави Роман  обрав не орієнтований на Візантію  Київ, а близький до кордонів  західних держав Галич.

 З часом Роман стає політичною  фігурою на Європейській історичній  сцені, про що свідчить пропозиція  Папи Римського 1204 р. в обмін  та прийняття князем католицизму  коронувати його. Галицько-Волинське  князівство втягується у жорстоку  боротьбу між Гогенштауфенами  і Вельфами, яка загострилася  у тодішній Католицькій Європі. Проте не тільки мечем здобув  собі славу Роман. В останні  роки життя він запропонував  модель підтримки «доброго порядку»  на Русі. Відповідно до цього  проекту планувалося припинення  князівських міжусобиць, консолідація  сил для відпору зовнішнім  ворогом. Проте галицько-волинському  князю не вдалося об’єднати  Русь. У 1205 р. він трагічно загинув  поблизу містечка Завихоста під  час сутички з вояками краківського  князя Лешка Білого.

Значення Галицько-Волинської держави для українського народу.

 Фактично Галицько-Волинська  держава на українській землі,  збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля  себе більшу частину української  етнографічної теорії свого часу, фактично в половині XIV ст. перестала  існувати. Але півтора століття  її існування не проминули  безслідно для дальшої долі  українського народу.

 У культурі Галицько-Волинської  доби ще виразніше, ніж раніше, спостерігається оригінальне поєднання  слов’янської спадщини і нових  рис, зумовлених зв’язками з  Візантією, Західною і Центральною  Європою, країнами Сходу. Князівству  належить почесне місце в формуванні  української культури, в зміцненні  її зв’язків з культурами інших  народів. Протягом століть у  важкі часи панування іноземних  держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти зверталися  до спадщини минулих епох, в  тому числі і до доби Галицько-Волинського  князівства. Спогад про його колишню  велич підтримував дух визвольної  боротьби українців.

 Державницькі традиції доби  Київської Русі і Галицько-Волинського  князівства мали велике значення  для збереження і зміцнення  історичної самосвідомості українського  народу.

 Отже, розвиток культури в  Галицько-Волинському князівстві  сприяв закріпленню історичних  традицій Київської Русі. Протягом  багатьох сторіч ці традиції  збереглися в архітектурі, образотворчому  мистецтві, літературі, літописах  та історичних творах. Спадщина  Київської Русі була одним  з істотних чинників єднання  культур східноєвропейських народів.

 

7. Особливості входження й положення українських земель у складі князівства Литовського й Польщі (XIV – сер. XVI ст.)

 

У XIV ст. історичні події розвивалися  у вкрай несприятливому для Русі-України  напрямі: вона була ослаблена золотоординським ігом; припинилася галицько-волинська  князівська династія; посилилися агресивні  сусіди, насамперед Польща, Угорщина, Литва. У результаті з сер. XIV ст. українські землі підпадають під владу кількох  країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була захоплена Галичина. Протягом 1370–1387 рр. Галичиною володіла вже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина та Холмщина остаточно були приєднані до Польщі. Молдавське князівство захопило Буковину, а Угорщина Закарпаття.

Ослабленням Русі-України скористалося і Литовське князівство. Час перебування  українських земель у складі Великого князівства Литовського мав надзвичайно  важливу особливість: він складався  з неоднакових за тривалістю та змістом  періодів, у межах яких домінувала то одна, то інша тенденція.

І етап (1340–1362) – «Оксамитова» литовська експансія

Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів  Міндовга (1230–1263). Головним об'єктом  тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга –  Гедиміна (1316–1341) – почалося включення  до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Яскравим виявом зміцнення литовських позицій  у цьому регіоні стало те, що після раптової смерті Юрія II Болеслава  на княжому столі Волині закріпився син Гедиміна Любарт, який номінально вважався і галицько-волинським князем. Внаслідок польсько-угорсько-литовського  протистояння в боротьбі за галицько-волинську  спадщину Польща отримує Галичину, Литва – Волинь.