Початок формування людської цивілізації на території України. Палеоліт на території України

26. Початок Визвольної  війни 1648 – 1654 рр. Зборівський  і Білоцерківський мирні договори.

Посилення соціального, національного  і релігійного гніту на українських  землях привело до початку народно-визвольної війни, яка об'єктивно стала єдиною можливістю здобути свободу і  незалежність, відстояти своє право  на існування як народу, так і  держави. У липні 1648 р. козаки вирушили на захід. Адже у вересні під Пилявцями сталась грандіозна битва, де селянсько-козацька армія здобула блискучу перемогу.

7 серпня 1649 р. у Зборові  відбулися українсько-польські переговори. Козацька старшина висунула 18 вимог,  головними з яких були: збереження всіх давніх козацьких вольностей, зокрема, "де б не знаходилися наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного"; реєстр Запорізького Війська встановлювався у 40 тис. осіб; євреям-державцям і орендарям заборонялось жити на козацькій території; визнати козацьку територію, на якій би ніхто з іноземців не мав права і не наважувався брати податків; Берестейська унія повинна бути скасована; усі посади на козацькій території повинні бути надані особам не римської, а грецької віри; усі сеймові ухвали, що урізають права і вольності Війська Запорозького, треба скасувати; щоб духовенства римської віри в Києві не було. 18 вересня 1650 р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договір між Військом Запорізьким та Річчю Посполитою. Його головні положення такі: козацький реєстр скоротився на 20 тис. осіб, місто Чигирин залишилося за гетьманом, Військо Запорізьке утримало свою православну віру, польська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків..

27. Утворення Української  гетьманської держави.

Отже, в процесі національно-визвольних змагань у світогляді козацької  еліти відбулася певна еволюція від ідеї козацької автономії  до створення суверенної незалежної держави. В основу державотворчого  процесу було покладено модель військового  територіального поділу та систему  організації публічної влади  Запорозької Січі. З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію.

28. Б. Хмельницький  – видатний діяч, дипломат, полководець.

Коли Богдан Хмельницький вийшов на історичну арену, українські землі знемагали під владою Речі Посполитої, яка у 1569 році об’єднала  Польське королівство і Велике князівство Литовське. Польська шляхта прагнула привласнити  величезні простори українстької землі та закріпачти її людей. Богдан Хмельницький став найвидатнішим представником українського козацтва, та коли говорять історики за період козацької історії, коли запалала визвольна війна, то ніколи не обійдеться їхня думка без згадки про славного Гетьмана Богдана Хмельницького.

29. Українсько – Московський договір 1654 р. Входження України до складу Московії.

Ще на початку повстання  Б. Хмельницький і козацька старшина, розуміючи, що в боротьбі проти Речі Посполитої їм потрібні будуть союзники, і вважаючи ймовірнішим серед  них московського царя, не раз зверталися до нього по допомогу.

Скликаний у Москві Земський собор 1 жовтня 1653 р. вирішив прийняти Україну "під високу руку царя". Для оформлення акта до України вирушило повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке на початку січня 1654 р. прибуло до Переяслава. 8 січня відбулася старшинська рада. Присутні висловилися за союз із московським царем. Козацька держава, створена під час Визвольної війни, була унікальним явищем не тільки у вітчизняній, ай у світовій історії. З одного боку, вона мала найважливіші елементи державності: адміністративний поділ, судову систему, відповідну структуру господарства та податково-фінансові органи, військо, кордони тощо. Держава на чолі з гетьманом провадила незалежну зовнішню політику, дістала визнання багатьох країн. З іншого боку, всі ці здобутки могли бути втрачені. Україна не могла остаточно перемогти Польщу без доброго союзника. Крим був ненадійним, тимчасовим союзником, що мав у війні власні корисливі інтереси - домогтися ослаблення обох країн, щоб мати змогу й надалі грабувати населення і брати ясир з українських земель.

30. Соціально –  економічне та політичне становище  України в ІІ половині  XVII ст. «Руїна».

Тим часом загострення  політичної боротьби вело до розколу  України за територіальною ознакою. У політичній самосвідомості українських  діячів зміцнювалася небезпечна тенденція  відмови від реалізації національної державної ідеї й висунення на чільне місце регіональних і навіть індивідуальних політичних інтересів.

Україна поділилася на два  гетьманства — Правобережне і  Лівобережне, Починається період перманентної спустошливої війни — Руїни (1683—1687). Назва «Руїна» взята істориками з численних народних переказів  та дум, що зазначають, як Україна доборолася «до краю, до Руїни».

13 січня 1667 р. Москва  таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівський  мир.

Згідно з договором  Росії повернуто Смоленськ і  Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя — під владою Польщі.

Після відвоювання Польщею  в Туреччини Правобережної України  та утвердження запорожцями своєї  автономії під владою гетьмана залишилася лише третина колишньої держави  Б. Хмельницького. Гетьманщина наприкінці XVII ст. мала десять полків. Тоді як її автономна  козацька військово-політична структура  майже не зазнала істотних змін, на Лівобережній Україні відбулися  значні соціально-економічні зрушення. Старшина фактично усунула козацькі маси від прийняття важливих рішень. До послаблення ролі козаків призвели також економічні труднощі. Козаки брали участь у безперервних війнах кінця XVII — початку XVIII ст., але як вільні військові формування, а не як українське військо. Це послаблювало війська Гетьманщини, які на 1700 р. налічували лише 20 тисяч козаків. Крім того, озброєння, тактика та військове  вміння козаків були застарілими. Ослаблена  внутрішніми конфліктами, розчарована  ставленням до українців Польщі та Туреччини, більшість козацького проводу  уже не заперечувала проти союзу  з Москвою, проте намагалася ще зберегти залишки прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р.

31. Культура України  наприкінціXVII -XVIIIст.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культури України відбулися  помітні зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських  землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів  і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове  витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив  європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування  культурного розвитку після втрати національної державності.

32. Обмеження української  автономії в ІІ половині  XVII ст.

У 1783 р. було скасовано й  славетні козацькі полки. їх замінили на регулярні уланські з шестирічним  терміном служби. Відтак перестало  існувати окреме козацьке військо. У 1783 р. українських селян позбавили  права покидати своїх панів —  саме так, як це колись робилося з російськими  селянами. Інакше кажучи, відбулося  юридичне оформлення кріпосного права  на Лівобережжі й Слобожанщині. Було законодавчо затверджено поділ  усього населення на стани. У 1785 р. за жалуваною грамотою дворянства, підписаною Катериною II, всі дворянські права та привілеї поширювалися і на українську старшину. Так Росія остаточно знищила автономію Гетьманщини, її права, вольності та привілеї, неодноразово гарантовані царським урядом й урочистими договорами. Україну було включено до складу Російської імперії і вона перестала існувати як окремий державний організм.

33. Українська державність  наприкінці ХVII ст. – на початку ХVIIІ ст. Діяльність І. Мазепи.

Отже, після укладення  між Росією та Річчю Посполитою «Вічного миру» центр політичного та культурного  життя українських земель 30середжується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни Малоросією. Тривалий час тут зберігалися  певні елементи державності, створеної  в ході Української національної революції 1648—1676 pp., — виборність гетьмана та старшини, система місцевого управління, судочинство, козацьке військо тощо. Початок XVIII ст. став переломним у житті Гетьманщини. Спроба гетьмана І. Мазепи зберегти завдяки союзу зі шведським королем Карлом XII козацьку автономію зазнала поразки. Не увінчалися успіхом і намагання екзильного гетьмана П. Орлика відновити українську державність. За цих обставин форсований наступ російського царату на права України став своєрідною прикметою часу.

34. Обмеження та  повна ліквідація української  державності у XVIII ст.

Наприкінці ХУІІ ст. Лівобережжя  стає центром політичного і культурного  життя в Україні. Цей край українське населення називало Гетьманщиною. Гетьманщина - адміністративно-територіальна одиниця  Лівобережної України, на чолі якої стояли гетьмани, вона знаходилась у складі Російської імперії як автономія  і зберігала всі державні права, була центром політичного і культурного  життя в Україні. Росія називала цю територію Малоросією. Гетьманщина  являла собою ті українські землі, що підпорядковувалось гетьману, мали своє судочинство, зберігали права і вольності козацтва.

Система управління гетьманщиною мало відрізнялась від часів Хмельницького. Вона поєднувала жорстку воєнну централізацію  і монархічні засади керівництва  з козацькою демократією. Главою держави був Гетьман, що обирався козацькою верхівкою і підписував із царем васальні статті, функції  уряду виконувала генеральна старшина  куди входили генеральні - обозний, судці, осавули, писар, хорунжий, бунчужний і підскарбій. Своє правління новий гетьман розпочав як політик чіткої про московської орієнтації. Про це свідчать підписані ним "Коломацькі статті" (25липня 1687р.), які регламентували українсько-московські відносини. Цей документ значно розширював російську присутність в Україні та обмежував козацьку автономію. Так, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурйні при гетьмані розташувався московський стрілецький полк. Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Статті мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності. 

35. Особливості  соціально–економічного розвитку Правобережної України наприкінці XVII –у XIXст.

Кінець XVIII-початок XIX ст. був  часом великих політичних змін і  соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною  ситуацією у Центральній та Східній  Європі.

Наприкінці XVIII ст. перестала  існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських  земель. Українці в колишній Гетьманщині  переважали за рахунок селянства  та ще не зрусифікованого місцевого  дворянства, нащадків козацької старшини. Чужоземні мандрівники, які на початку XIX ст. подорожували територією Лівобережної України, майже одностайно відзначали сильні антиросійські настрої серед  місцевого населення. Найважливішою  ознакою модерної доби були промислова революція та пов'язані з нею  зміни у соціальній структурі  населення. Підросійська Україна з її великою територією і населенням, поєднанням родючої землі і багатих покладів корисних копалин була ідеальним тереном для швидкого економічного розвитку. Загалом же українські губернії постачали харчі і сировинні матеріали для промислових районів Імперії, споживаючи, своєю чергою, готові промислові товари з півночі і заходу. Ця схема була типовою для відносин між колоніями і метрополіями. Український середній клас був ослаблений і не міг творити конкуренцію російським купцям і ремісникам, які нерідко користувалися державною підтримкою. Включення українських земель до складу Росії призвело до еміграції інтелектуальних сил на північ, в імперську столицю. Але попри розходження між цими двома точками зору спільним для них є визнання факту, що саме сільське господарство не може служити базою для національного прогресу. Власне ця обставина визначала економічну відсталість України протягом першої половини XIX ст. і перетворювала українські губернії на провінцію не лише розвинутої Європи, а й відсталої Російської імперії.

36. Коліївщина.

Селянське повстання 1768 року  на Україні відоме під назвою Коліївщина.

Термін “коліївщина” був вимудруваний не самими повстанцями, а уніатськими ксьондзами, які перетворили польське слово “жезь” (“різня”) на український еквівалент “коліївщина” (від “колоти” списом чи ножем).

Отже, гайдамацький рух (діяльність загонів народних месників) виник  на українських землях ще до початку  ХVIII ст., тобто не був для України  якоюсь новою формою класової боротьби. Новою була тільки назва учасників  руху – “гайдамаки”, як цих народних месників, здебільшого пов’язаних з Січчю, почали називати шляхта та кошова старшина.Отже, повстання 1768 року було одним з найбільших народних повстань на Україні в ХVIII ст., в якому взяли активну участь величезні маси українських селян. Отже, розмахом повстання була стурбована не тільки Польща, а й налякалися правлячі кола царської Росії. З наказу Катерини II в центр повстання прибуло російське військо. 27 червня 1768 року стало відомо про захоплення Максима Залізняка та Івана Ґонти.Отже, огляд історіографічних джерел про гайдамаччину дозволяє виокремити три точки зору її трактування: польську, російську та українську. Українська історіографія висловлювала народну точку зору на рух, тому й заганялася польською та російською владою в глухий кут заборон і забуття. 

 Висвітлення гайдамаччини  в польській та російській  історіографії мало тенденційний  характер, оскільки виправдовувало  політику загарбників.

37. Входження Північного  Причорномор’я та Правобережної  України до складу Росії. Три  поділи Речі Посполитої та  їх наслідки.

У другій половині XVIII ст. Російська  імперія, використовуючи матеріальні  й людські ресурси України, ставала  дедалі могутнішою державою. Центр  її зовнішньополітичних інтересів  перемістився в Правобережну Україну  й Північне Причорномор'я, що мали стати  базою і плацдармом Росії для  завоювання Криму, виходу до Чорного  моря й утвердження її панування  на Балканах.1768 р. між Росією і Туреччиною розпочалася нова війна за Крим. Лівобережна Україна і Київ перетворилися  на тилову базу російської армії. З  лівобережного козацтва було створено 12-тисячний корпус, а з козаків  Правобережжя — корпус добровольців. У 1769-1771 pp. російські війська, до яких входили й українські полки, здобули ряд перемог над турками. Великобританія і Франція, занепокоєні перемогами російської армії, стали на бік Туреччини. Тоді Росія звернулася по допомогу до Австрії. Та пообіцяла підтримати її, але за умови негайної участі Росії разом з Пруссією в поділі Польщі.З 1775 р. розпочалося активне заселення й господарське освоєння Південної України. На її родючих чорноземах створювалися великі поміщицькі господарства. 1783 р. Росія завоювала Крим. На землях ханства було створено Таврійську губернію. Російські війська знищили частину кримських феодалів, чимало татар переселилися до Туреччини, а їхні землі почали освоювати селяни з України та Росії.Туреччина не змирилася із втратою Криму й 1787 р. розпочалася чергова російсько-турецька війна. Катастрофа повстання під проводом Костюшка стала вигідним приводом для остаточного поділу Польщі. Велика, хоча й знесилена держава, яка проіснувала вісім століть, була зліквідована найближчими сусідами за якихось 23 роки. В історичному досвіді Європи це було феноменом. Поділи та ліквідація Речі Посполитої загальмували процеси модернізації на кілька поколінь (за винятком кількох років існування Королівства Варшавського). Спричинили зупинення економічного поступу, який намітився між першим та другим поділами, а впродовж XIX століття – і розрив ефективних економічних зв’язків між регіонами, що опинилися в різних державах.