Початок формування людської цивілізації на території України. Палеоліт на території України

Сільське господарство.

Якщо промислова реформа  принесла очікувані плоди, то спроби перетворення аграрного сектора  зазнали нищівну невдачу ще на самому початку. Більшість радгоспів  і колгоспів, не дивлячись на матеріальну  підтримку держави, приносили збитки.Темпи сільськогосподарського виробництва становили лише 1% в рік. З середини 60-х років уряд почав регулярно закуповувати зерно за кордоном. Криза аграрного комплексу так і не був ліквідований.

Соціальна життя.

У 60-80-хх роках в Радянській державі спостерігалася підвищена  урбанізація. Сільські жителі масово переселялися у великі міста, так як робота на виробництві приносила стабільний заробіток на відміну від праці  на землі.До початку 1980 року, чисельність міського населення становила 62%, сільського 12%, військовослужбовців 16%. До середини 70-х років життя радянського народу відрізнялася соціальної та економічною стабільністю освіту, житло і медицина в державі була безкоштовною.Ситуація кардинально змінилася у 1976 році, коли криза виробництва вперше почав впливати на життя суспільства. Значно загострилася продовольча проблема безліч необхідних продуктів було дефіцитним. Аграрний сектор не міг задовольнити продовольчі запити населення.Незважаючи на це, керівництво країни не припиняло фінансування космічної та військової промисловості, що призвело до соціально економічному парадоксу: в державі, яка є світовим лідером з виробництва балістичних ракет і ядерної зброї, не було можливості без утруднення купити молоко і вершкове масло.

81. Наростання  кризових явищ в політичному  та культурному житті (ІІ половина 60–х – середина 80-х років).

Отже, криза, що охопила економіку  України, була наслідком т.зв. соціалістичних методів господарювання. Економічна система, що ґрунтувалася на суцільному одержавленні засобів виробництва, над централізації, силі наказу та інструкції згори, не могла забезпечити заінтересованості  людей у результатах своєї  праці, обмеживши особисте споживання до мізерного рівня, "перетворила  трудівника на пасивного споживача  у багатьох випадках безплатних благ і послуг. Як наслідок, наприкін. 70-х —- на поч. 80-х років Україна, як і весь СРСР, опинилася на межі економічної прірви.

82. Зародження українського правозахисного руху та громадського опору. Дисидентський рух.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись правозахисний рух та громодянський опір правлячому режиму. Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 р. українські політичні в'язні з таборів у Мордовії. Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (УНК), Український націо-нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. На початку 60-х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донецька, Запоріжжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва.  В 1962-1963 рр. були піддані «проробкам», з подачі Хрущова, представники творчої інтелігенції. Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступали також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар. Термін "дисиденти" був занесений із Заходу і вживався для позначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Дисидентський рух в Україні зародився у сер. 1950-х років як протест проти бездержавності, панування партійно-державної бюрократії, утисків національно-культурного життя, посилення русифікації. Окремий різновид дисидентського руху становив релігійний напрям, що обстоював права віруючих, легалізацію Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков, протестантських віросповідань та течій, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих тощо. Важливою формою боротьби проти посилення репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції та листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих тощо. Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремі з них прорвалися через "залізну завісу". Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. У сер. 1970-х років дисидентський рух дістав нового імпульсу. Він був пов'язаний з підписанням Радянським Союзом Гельсінської угоди 1975 р., яка передбачала, крім іншого, зобов'язання країн-підписантів щодо дотримання основних прав людини. Це дало дисидентам підстави взяти на себе функції громадського контролю за тим, як радянське керівництво виконуватиме взяті на себе обов'язки. У боротьбі проти дисидентського руху комуністична влада використовувала весь попередній арсенал моральних і фізичних розправ. Передусім, звичайно, вона вдавалася до таких випробуваних методів, як тюремне ув'язнення, відправлення до концтаборів, на заслання тощо. Активно використовували й адміністративні переслідування, зокрема звільнення з роботи, виключення з партії, комсомолу, творчих спілок, навчальних закладів, заборона публікацій тощо. Переслідування поширювалися також на батьків дисидентів, дітей, близьких родичів, друзів.

Не цуралася комуністична влада влаштовувати проти дисидентів провокації. їм підкидали антирадянську  літературу, зброю, наркотики, інспірували  зґвалтування, побиття і т. ін. Переслідуючи українську історію, культуру, мову, національну  еліту, комуністичний режим прагнув  остаточно перетворити Україну  на денаціоналізовану російську  провінцію. Але на захист української  самобутності піднялося хоч і  нечисленне, та самовіддане нове покоління  борців. Зорганізувавши український  дисидентський рух, воно засвідчило, що з розгромом ОУН і УПА  традиції руху опору в Україні  не припинилися, що ідея Української  самостійної соборної держави —  невмируща.

83. Україна і  процес перебудови в СРСР. Причини перебудови.

Отже, в процесі перебудови, розпочатої з ініціативи КПРС, розпочатої М. Горбачовим у 1985 р., український народ  прийшов до висновку про необхідність розбудови своєї незалежної держави.На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками. Одні з них (симптоми системної кризи) підштовхували до радикальних змін у суспільстві, інші — уможливлювали ці зміни, створювали сприятливі засади для суспільних модифікацій. Такі чинники діяли в різних сферах: у міжнародній сфері; у політичній сфері; у соціально-економічній сфері;  у духовній сфері.

84.Етапи перебудови  та її наслідки для України.

Взявши за основу суттєві  зміни та зрушення, що відбулися  у процесі самоусвідомлення, розстановки  та взаємодії політичних сил у  суспільстві, період з квітня 1985 р. по серпень 1991 р. можна поділити на кілька етапів.

І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного  курсу перебудови.

Найхарактерніші риси першого  періоду: джерелом реформаторських імпульсів є політичний центр держави; вичікувальна позиція апарату партійно-державних органів; визрівання потреби в політичних узагальненнях та чіткій програмі перебудови; законсперованість, інертність, зорієнтованість на політичний центр суспільної думки.

II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — кристалізація та усвідомлення  основних завдань перебудови, формування  та розширення її соціальної  бази.

На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення: 1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа; демократизація політичної системи; 2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. Передусім це виявилося в діяльності й розвитку неформальних організацій. Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії. Під час червневих та липневих 1988 р. багатотисячних мітингів у Львові ця ідея отримала масову підтримку. Але сформувати тоді Демократичний фронт не вдалося. Цьому завадила жорстка протидія місцевого та республіканського партійного керівництва.

III етап (літо 1988 — травень  1989р.) — зміщення центру рушійних  сил перебудови зверху вниз.

Загалом діяльність тодішніх об'єднань характеризували такі особливості: стихійний процес формування; розбудова структур «знизу» під впливом народної ініціативи; об'єднання громадян на основі спільних інтересів та особистих стосунків; відсутність на початках чіткої регламентації діяльності; обрання лідера на основі визнання його авторитету та компетентності у відповідній сфері діяльності; консолідація на основі демократичних засад; порівняно значний ступінь самостійності та незалежності від державних та політичних структур.

IV етап (травень 1989 — лютий  1990 р.) — розмежування, консолідація  та протистояння політичних сил.Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.

V етап (лютий — грудень  1990 р.) — поступове зміщення вправо  акцентів політики керівництва  СРСР і радикалізація народних  мас. 

VI етап (грудень 1990 — серпень  1991 р.) — кінець перебудови.

85. Національно  – державне відродження українського  народу в 80 – 90-ті роки. Декларація  про державний суверенітет України.

Таким чином, національно-духовне  відродження України — багатогранний  і складний процес, який зіткнувся  з рядом проблем та труднощів. Його послідовне та всебічне здійснення стане запорукою піднесення рівня  національної свідомості широких верств українства. А без цього немислимий успіх українського державотворення. Українська РСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представниками, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, культурній, інформаційній, науковій, технічній та спортивній сферах.

 

86. Культура в Україні 80–90- тих роках ХХ ст.

У 30-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки  національної незалежності, а ті суспільно-політичні  процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину  інтелігенції прилаштуватись до нових  умов тоталітарного буття.Зміна усталеної парадигми щодо національної культури докорінним чином трансформувала уявлення про стан і розвиток етнічної культури, обумовила її пріоритетне буття в суспільній свідомості сьогодні, українське суспільство все чіткіше й послідовніше приходить до думки, що культурна диверсифікація є одним із засобів етнобуття народів України, адже формування толерантності між етнічними спільнотами слугує переконливим доказом цілісності українського суспільства.

87. Проголошення  незалежності України. Конституційний  процес.

Отже, суть конституційного  процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи  держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні  правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Його розгортання  в Україні ускладнювалося відсутністю  самостійної національної правової системи; уповільненим формуванням  чіткої концепції реформування та науково  обґрунтованої моделі майбутнього  суспільного й державного устрою; незавершеністю розподілу функцій  між законодавчою, виконавчою та судовою  гілками влади; боротьбою навколо  законодавства різних політичних сил; опором певних суспільних верств, не зацікавлених у визначеності та регламентації  суспільних відносин. Центральною подією конституційного процесу 1991—2000 pp. стало прийняття нової Конституції України — законодавчого акта, який визначив базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування, їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов'язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

88. Характерні  риси релігійного життя. Релігійні  конфесії в Україні. 

Сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси: помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті; посилення релігійності населення; швидке збільшення кількості релігійних громад; поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень; глибокий розкол у православ'ї; політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти; територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій; відродження та активізація діяльності церков національних меншин; поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.

Останнім часом в Україні  знайшли певне поширення релігійні  організації так званих нетрадиційних  культів. Серед них: громади харизматичного напрямку (113), Церкви повного Євангелія (191), РУН-віри (42), Товариства свідомості Крішни (32), Новоапостольської церкви (53), Церкви Ісуса Христа святих останніх днів (мормонів) (47) та буддистських дацанів (по 30). Крім того, в Україні діють понад 200 малочисельних об’єднань віруючих 46 релігійних напрямів, течій і тлумачень.

 У власності або  ж у користуванні релігійних  громад знаходяться 10 752 культові  споруди. Крім того, вони мають  280 монастирів, 94 місії, 23 братства, 94 духовних  навчальних закладів, 4529 недільних  шкіл та пунктів катехізації, 173 періодичних видання. Релігійні потреби віруючих задовольняють 19312 священнослужителів, серед яких 483 іноземці.

89. Розвиток української культури на сучасному етапі.

Проголошення незалежності України створило принципово нові умови  для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну  спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у  фінансуванні культури. Головним завданням  культурного будівництва стало  національно-культурне відродження  України.

Національне відродження  України неможливе без підйому  культури, науки й освіти. Необхідно  закріпити і розвити ті позитивні  зсуви, що відбуваються у сфері культури.

90. Україна в  сучасному світі. Формування концепції  зовнішньополітичного курсу.

Отже, протягом 1991—2005 pp. активно відбувалися вироблення та апробація концепції зовнішньополітичного курсу незалежної України. На першому етапі (1991— 1994) його основу становив принцип «балансу інтересів», але перевага надавалася швидкій інтеграції в європейські структури. З 1994 р. у зовнішньополітичному курсі провідними принципами було проголошено виваженість, прагматизм, раціональність, професіоналізм. В основу зовнішньополітичної моделі України покладено концепцію «мосту між Заходом і Сходом».

 На початку 2005 р.  у зовнішньополітичній діяльності  української держави чіткіше  окреслився євроінтеграційний вектор, розпочалися системні трансформації у діяльності МЗС, орієнтовані на зміну іміджу України на міжнародній арені, зміцнення кордонів, впровадження європейських стандартів у законодавство, сприяння розвитку національного виробничого потенціалу, подолання відірваності української інтелектуальної та творчої еліти від основних мереж і каналів міжнародного спілкування, сучасних цивілізаційних процесів.