Початок формування людської цивілізації на території України. Палеоліт на території України

58. Встановлення  влади Директорії та її політика  С. Петлюра.

19 грудня 1918 р. Директорія  урочисто в’їхала до Києва  й відразу почала наради щодо  вироблення платформи відроджуваної  УНР. Зокрема було відхилено  план частини українських есерів-центристів  про відродження Центральної  Ради, відновлення її законодавства  і наступної передачі влади  «заново сформованому, правоздатному  центральному робітничо-селянському  органові Української Республіки, який би гарантував дальший  поступовий розвиток української  революції». Після тривалих дискусій (з участю навіть хліборобів-демократів) було погоджено «Декларацію Директорії  Української Народної Республіки»,  яку оприлюднили 26 грудня. Документом  сповіщалося про знищення гетьманського  режиму та його місцевих органів.

59. Падіння української  державності доби Директорії. Варшавський  та Ризький договори.

В міру  відходу німецьких  і австрійських військ з України  почалось її захоплення більшовицькими загонами. Власних збройних сил для  боротьби з ними Директорія не мала, тож 2 лютого 1919 р. була змушена залишити Київ і переїхати до Вінниці, а  Київ негайно зайняли більшовики. Ці обставини визначили прагнення  багатьох членів уряду встановити контакти з командуванням військ Антанти, переважно французькими, які окупували  південну Україну. У той же час  почалась Мирна конференція у  Парижі, де французький прем’єр  Жорж Клемансо почав формувати у західних держав неприхильну до України думку. Тож домовитись з державами Антанти уряду Директорії не вдалось, так як основною вимогою Антанти залишалось відновлення єдиної Росії. Відмовляючись допомагати Директорії у її боротьбі з більшовиками, Антанта підтримувала російську Добровольчу армію на чолі з Денікіним.У серпні 1919 р. армії УНР і ЗУНР розпочали спільний похід проти більшовиків. Цей найбільш раціональний план зустрів опозицію з боку командування армією УНР31 серпня до Києва вступили загони Добровольчої армії, а війська УНР відступили на захід, опинившись між 3 вогнями: більшовиками, армією і Польщею, яка поступово окупувала західну Волинь і Поділля. Директорія фактично розпалась і 15 листопада 1919 р. передала владу Петлюрі. Було вирішено, що продовжувати регулярну війну неможливо і далі треба вести її у формі партизанської боротьби.Варшавський договір 1920 р.Отож, Польща визнала за Україною право на незалежність, але взамін отримала західноукраїнські землі. За воєнною конвенцією від 24 квітня 1920 р. Польща мала значно привілейованіше становище: воєнні дії мали відбуватись лише під польським командуванням, економічне життя було підпорядковане Польщі, встановлювалась спільна валюта, залізниці підпорядковувались польському управлінню, український уряд зобов’язувався постачати польському війську харчування, коней, волів тощо.Уряд Директорії був приголомшений Варшавським договором, хоча Петлюра й був попередньо обізнаний з його умовами.Ризький договір 1921 р.3 липня 1920 р. Польща розпочала таємні мирні переговори з радянським урядом. Представники обох держав зустрілись у Ризі, де 12 жовтня 1920 р. польський і радянський уряди уклали прелімінарний договір про 3-тижневе перемир’я, який визначив кордони між Україною і Польщею: по р.Збруч, далі Волинню через Остріг до впаду Горині у Прип’ять. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу по всьому фронту. 16 листопада 1920 р. у Криму було розбито армію Врангеля.18 березня 1921 р. у Ризі було укладено мирний договір між Польщею і радянською Росією, за яким Польща визнавала УРСР, а Правобережну Україну було поділено: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся отримала Польща, а Східну Волинь – радянська Україна. Ризький договір забороняв перебування на території Польщі антибільшовицьких організацій, внаслідок чого Директорія, уряд УНР та всі їхні організації втратили право легального існування у Польщі і продовжили діяльність нелегально.Остаточно долю Галичини вирішила у 1923 р. Конференція послів у Парижі, що ухвалила приєднати Галичину до Польщі з умовою надання їй автономних прав.

60. Утворення ЗУНР. Акт Злуки від 22 січня 1919 р.  між УНР і ЗУНР.

Отже, коли до розпаду Австро-Угорської  імперії залишалися лічені дні, 31 жовтня 1918 р. керівники підпільної військової організації на чолі з поручиком  Дмитром Вітовським, що діяла серед  українських підрозділів австро-угорської  армії, зажадали від керівників українських  буржуазно-націоналістичних партій у  Львові зважитись на рішучий наступ. Саме військові захопили владу в  м. Львові у свої руки і проголосили створення української держави.

День 22 січня 1919 р. був одним  із найпрекрасніших моментів нашої  непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті  українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання  справа так і не дійшла. Вже через  кілька днів після проголошення злуки  Директорія під тиском більшовицьких  орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було ! чекати якоїсь реальної допомоги з  Наддніпрянщини. Справа боротьби з  польськими агресорами цілком лягала на їхні плечі.

61. Встановлення  радянської Влади в Україні.  Політика «військового комунізму»  та її наслідки.

Отже, 1919 р. на теренах України  мала місце чергова спроба утвердження  більшовицького режиму. Проявами цього  процесу стали формування та організація  радянської державної структури, прийняття  першої Конституції УСРР, включення  України до «воєнно-політичного  союзу» радянських республік тощо.

Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв'язків  між містом і селом, посилення  централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального  напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.

62. Радянсько – польська війна та Україна.

Отже, укладена Польщею та УНР Варшавська угода не Досягла  своєї мети і не дала змоги реалізувати  плани ні Ю. Пілсудському, ні С. Петлюрі. Не виправдали себе розрахунки на слабкість Червоної армії, критичність ситуації в радянській державі, на допомогу Антанти та на вибух антибільшовицького повстання тощо. Відповіддю на швидкий наступ польсько-українського війська став потужний контрнаступ більшовицьких сил. Водночас були прорахунки і з радянської сторони. її сподівання на спалах революції у Німеччині, розгортання світової революції, пролетарську солідарність та широку підтримку більшовицької Політики трудящими світу зазнали краху.

 Завершення громадянської  війни засвідчувало не тільки  Перемогу радянської влади на  теренах колишньої Російської  імперії, а й поразку національно-патріотичних  сил та болючий територіальний  розкол українських земель.

63. Нова економічна  політика в Україні.

Отже, в умовах непу довоєнного рівня досягло виробництво предметів  споживання, яке перебувало в руках  так званих непманів, дрібних підприємців, проте відставала більшість галузей  важкої промисловості, що були під контролем  держави.Досить швидко відбудовувався транспорт і налагоджувалась його робота. Переборювалась інфляція, зміцнювалася грошова система. Велика мережа бірж, ярмарків, різноманітних торгових підприємств встановлювала зв’язок державної промисловості з селянством. Було відкрито ряд банків — Банк споживчої кооперації, Торгово-промисловий банк та ін.Протягом 1923 p. першого кварталу 1924 p. в обігу перебували як нові стійкі червінці, так і старі грошові знаки, купівельна спроможність яких знижувалася. Поступово старі знаки витіснялися з обігу, зміцнювалася роль червінця. Однак і другий ленінський експеримент — неп — в Україні, як і в СРСР в цілому, не було завершено. Наприкінці 20-х років Сталін поклав край новій економічній політиці. Безпосереднім приводом до демонтажу непу стала хлібозаготівельна криза 1927—1928 pp. У січні 1928 p. почали застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати “надлишки” зерна державі за низькими закупівельними цінами, їх оголошували куркулями, притягували до суду, звинувачуючи в спекуляції, а хліб конфісковували. Неп було остаточно відкинуто. Зміна політики потребувала застосування інших методів управління економікою.

64. Утворення Радянського  Союзу. Остаточна втрата Україною  незалежності.

Отже, остаточна ліквідація державного суверенітет України  відбулася не в момент утворення  СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше  і пов´язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав національним меншинам, що компактно проживають та ін. Модель СРСР була своєрідною формулою компромісу між силами централізму та унітаризму, лідером і основним стрижнем яких була більшовицька партія, і силами децентралізації — національними рухами.

65. Індустріалізація: завдання, характерні риси, особливості,  наслідки.

Отже, процес індустріалізації в Україні, збігаючись із загальносоюзними тенденціями, мав і свої особливості: інвестування в промисловість республіки, особливо в початковий період індустріалізації, значної частини коштів; побудова в Україні у роки перших п´ятирічок більшості запланованих промислових об´єктів; нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки; поява в республіканському промисловому комплексі нових галузей, витіснення приватного сектору.

 66. Колективізація сільського господарства.

Задумана і проведена  більшовиками колективізація села є  однією з найтрагічніших сторінок в  історії України. В економічній  практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма  викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений  землі, переставав бути господарем і  повністю залежав від держави. Влада  передбачала, що зерно у селян  можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати  робочу силу в містах і фінансувати  індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати  хліб державі. Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні.

Оскільки переважна більшість  селян не бажали розлучатися зі своєю  власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і  так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система.

67. Голодомор 1932 -1933 рр.

Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння  продуктивності сільського господарства. Не бажаючи миритися з подібним проявом  саботажу з боку селянства, загнаного  до колгоспів, влада постійно збільшувала  для України хлібозаготівельні  плани. У результаті така політика привела  до справжнього голодомору. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Повсякденною практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ, які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично більшовики повели з українським селянством війну на винищування. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору.

68. Культурне будівництво  в 20 – 30-х рр.

Отже, у культурному процесі 20—30-х років в Україні чітко  простежується боротьба двох протилежних  тенденцій оновлення: гуманістичної, пошукової, творчої і державно орієнтованої, централізованої, регламентованої. На початку 20-х років переважає перша, наприкінці 20-х — на початку 30-х  років — друга.

69. Політика коренізації та особливості її проведення в Україні.

   Отже, впроваджуючи  політику коренізації на початку 20-х років, більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним із безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.

70. Сталінський  терор в Україні в 30 – ті  роки.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектору полягала в  «обслуговуванні» процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольством. Тобто  сільське господарство мало дати потрібну кількість хліба для експорту, для зростаючих промислових центрів  і армії, а також забезпечити  промисловість необхідною кількістю  робочих рук і технічною сировиною. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок, за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення  і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією  та дезорганізацією аграрного сектору.

71. Утворення та  падіння Карпатської України. Августин Волошин.

У міру зростання національної свідомості серед населення Закарпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов'язань, віддаючи перевагу централізованому управлінню. Ситуація змінилася після укладення 29—30 вересня 1938 р. Мюнхенської угоди, коли керівники Великобританії та Франції вирішили "умиротворити" нацистську Німеччину за рахунок західних територій Чехо-Словаччини. Зазнавши дошкульного удару, остання змушена була піти на поступки в питанні словацької та української автономії і, відповідно, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію Підкарпатської Русі. Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка ЗО грудня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина здійснив низку заходів, спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавничої справи, організував роздачу продовольства тощо. Для захисту кордонів і боротьби з угорськими та польськими диверсійними групами, було створено власні збройні сили — Карпатську. На допомогу закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити свій посильний внесок у становлення Карпатської України.