Початок формування людської цивілізації на території України. Палеоліт на території України

38. Суспільні рухи  в Україні. Декабристський рух  в Україні.

Отже, суспільний рух у  першій половині XIX ст. розгортався  у руслі боротьби за соціальне  та національне визволення. Динаміка селянського руху відображає зростання  активності народних мас. Проте ця активність не набула організованих форм, була локальною, не мала чіткого антисамодержавного спрямування. За цих обставин селянський рух був імовірніше одним з проявів кризи у суспільстві, ніж реальною силою, здатною вивести суспільство із скрутного становища. Поява на українському ґрунті масонства стала, з одного боку, свідченням поширення новітніх європейських ідей та традицій, з іншого — показником зростаючої опозиційності панівному режимові ліберальної еліти. Головною вадою масонського руху на той час була його замкненість; концентрація зусиль переважно в межах лож, що не дало змоги вітчизняному масонству стати стрижнем суспільного руху. Радикальнішими та дієвішими порівняно з масонами були декабристи, які не тільки створили таємні товариства, але й виробили теоретичні моделі майбутнього суспільного устрою. Однак вузька соціальна база, недостатня рішучість, ідейні суперечки, неорганізованість дій тощо не дали змоги їм реалізувати свої задуми. Польський рух розвивався переважно в національному руслі й мав на меті відновлення національної незалежності Польщі, але йому не вдалося консолідувати антиімперські сили. Хоча польські революціонери формально проголосили гасло «За вашу і нашу свободу», на практиці вони не сприяли його реалізації: не йшли на поступки, в соціальному питанні — скасуванні кріпосного права для українських селян, ні в національному — наданні автономії Правобережній Україні.Посилення реакції після війни 1812-1814 рр. сприяло зростанні в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські опозиціонери-декабристи. Вони не тільки висунули політичну програму, а й організували збройне повстання проти царату. Як наслідок, в Україні виникають перші гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства.Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в тому, що його мета була незрозумілою для народу, вузькою залишалася соціальна база повстання.Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості визвольній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

39. Початок відродження  української свідомості. Кирило  –Мефодіївське товариство.

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики «освіченого абсолютизму», нових  європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється  перше покоління будителів, яке належало до майже виключно середовища греко-католицького духовенства.

Кирило-Мефодіївське братство було засновано в Києві 1846 р. Членами  братства, очолюваного істориком, ад'юнкт-професором Київського університету М.Костомаровим, були полтавський учитель В.Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М.Гулак. Однак члени братства по-різному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ і «м'яких» методів. Меншість, насамперед в особі Т.Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства і стосовно того, що є першочерговим і головним. Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані.  Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере початок історія нового українського політичного руху. Воно було першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мету національне й соціальне визволення українського народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одночасним створенням федерації чи, можливо, конфедерації слов'янських країн. Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграла творчість основоположників новоукраїнськоі літератури 1.Котляревського, Г.Квітки-Основ'яненка, П.Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича, Т.Шевченка. Зачинателем нової української літератури став (.Котляревський (1769-1838), автор «Енеїди». Суперечливість і неоднозначність духовного і літературного життя в Україні тих років можна простежити й на творчості визначного письменника, мовознавця, історика, критика і публіциста П.Куліша (1819-1897), який прагнув активізувати українське культурно-національне відродження, що знайшло своє відображення як в наукових, так і в літературних творах, серед яких особливої уваги заслуговує двотомна збірка історичних і фольклорно-етнографічних творів матеріалів «Записки о Южной Руси» та соціально-історичний роман «Чорна рада. Хроніка 1663 року».

40. Західноукраїнські  землі під владою Австрійської  імперії (кінець XVIII - I половина XIX ст.).

У результаті поділів Польщі та Константинопольської конвенції  з Туреччиною (1775р.) Галичина і Буковина ввійшли до складу Австрії, Закарпаття перебувало у складі Угорщини ще з XVII ст. Галичина разом з частиною польських  земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і  Лодомерії» з центром у Львові. Закарпаття входило до складу Пожонського намісництва. У межах однієї держави західноукраїнські землі залишались адміністративно розмежованими. Промисловість у першій чверті XIX ст. знаходилась у стані застою. Більшість міст була промислово-нерозвиненими. Перша половина XIX ст. для українців в Австрії була дуже важкою. Тут не було недавніх традицій державності хоча й в обмеженій формі, як це було в Придніпровській Україні в Росії. Не було тут і української шляхти, як у тій же Східній Україні і роль національного чинника в основному виконувала греко-католицька церква. Це було пов'язано з тим, що нечисленна українська інтелігенція складалася в той час власне зі священиків або їхніх дітей, що здобували освіту. У цьому була особливість національного відродження в Західній Україні і його відмінність від відродження в Східній Україні.Розширювалася і зміцнювалася приватна власність на землю, зменшувалося поміщицьке землеволодіння, зростала ціна на землю як товару. Характерними ознаками селянських господарств були малоземелля, кругова порука, обтяженість викупними платежами, податками і повинностями, аграрне перенаселення. У суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях домінували дві течії: москвофільська і народовська.Москвофільство — мовно-літературна, потім суспільно-політична течія, яка об'єднувала частину консервативної інтелігенції та духовенства, зорієнтованої на Москву. Вони розчарувалися в австрійській монархії, яка не дала їм жодних привілеїв і споді валися одержати їх від російського уряду. Москвофіли виступали за недоторканність існуючого ладу, не сприймали деякі суттєві аспекти капіталізму, який уже проявив себе в Західній Європі. Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. Народовці — політична течія ліберального спрямування, яка бере початок від Львівського гуртка, заснованого у 1861 р. гру пою молодих письменників і громадських діячів. Це була українофільська тенденція в суспільно-політичному русі, яка виступала за єдність українських земель, розвиток української літератури та мови. Малоземелля та безробіття, низький рівень життя, аграрне перенаселення викликали масову еміграцію західноукраїнського населення переважно до Америки.

41. Розвиток культури  в Україні в І половині XIX ст.

На зміну дворянству прийшла  нова суспільна група — демократична інтелігенція, яка походила в основному  з міщанства, а також з дрібної  шляхти, козацтва та селянства. У той  час на українських землях почали діяти перші університети, що значно розширило можливості здобути середню  та вищу освіту для дітей привілейованих класів і станів. Освіта мала вирішальне значення для піднесення культури в  Україні.

З формуванням капіталістичних  відносин, і насамперед з розвитком  промисловості, торгівлі та міст, зростала потреба в освічених, кваліфікованих працівниках, а отже, дедалі більше ставало навчальних закладів та учнів  у них. Російський царизм, Габсбурзька монархія, німецький, польський та угорський феодалізм ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні у школах, ні в державних установах. Але спинити розвиток української мови вони не могли так само, як не могли добитися денаціоналізації та знищення українського народу як такого.Українська інтелігенція, письменники, громадські та культурні діячі обстоювали право українського народу на власну національну мову, опікувалися її розвитком і вивченням. Вирішальну роль у становленні української національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури.

Український живопис у  першій половині XIX ст. розвивався в  загальному руслі з європейським мистецтвом. Панівним у цей час  був класицизм, але паралельно з  ним чи в його надрах розвивався романтизм, зароджувався реалізм як стиль майбутнього.

42. Буржуазно – демократичні реформи другої половини XIX ст. в Україні.

Реформи другої половини XIX ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в  Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних  наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно-грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично  повністю було замінено на фабрично-заводське  з використанням найманої робочої  сили та різних парових машин, а потім  і двигунів внутрішнього згоряння та електричних. Значну роль у промисловому поступі України відігравав іноземний, капітал. Англійські, французькі, бельгійські  підприємці були власниками та інвестували  розвиток підприємств кам'яновугільної, металургійної, машинобудівної галузі промисловості, німецькі — металообробної, машинобудівної галузей. Зростала кількість  міст і чисельність їх населення. Це обумовило розвиток комунального господарства. У 80-90-ті pp. XIX ст. з'явились електростанції.

 Особливістю промислового  розвитку України був її однобічний, по суті колоніальний характер. Лише 15% українських промислових  підприємств випускали готову  продукцію, решта — давали  напівфабрикати і сировину, які  вивозились в інші регіони  Російської імперії для виготовлення  готових виробів. .

 Земельні реформи 60-х  років прискорили розпад натуральних  селянських і поміщицьких госпо дарств, а також процес розшарування селянства, значна частина прибутків якого йшла на викуп землі. Товарне сільськогосподарське виробництво найінтенсивніше розвивалося на Правобережжі. Цьому сприяли родючі чорноземи й транспортні комунікації, що вели до чорноморських та азовських портів У західноукраїнських землях також розвивалася, особливо в 70-90-х pp. XIX ст., фабрично-заводська промисловість. За участю іноземного капіталу збільшувався видобуток нафти, зростало виробництво продукції деревообробної і харчової промисловості" важливою галуззю було солеваріння. Великі економічні зрушення після селянської реформи зумовили появу в українській нації двох нових класів — буржуазії та пролетаріату. Промислова буржуазія формувалася з українських, російських, польських та єврейських купців, міщан і поміщиків. Чимало підприємців було іноземного походження. Українська буржуазія чисельно переважала лише в харчовій і вугільній галузях промисловості та в пароплавстві. Нелегко жилося робітничому класові — робочий день тривав 12-14 годин, платня була значно нижчою за вартість робочої сили, накладалися різні штрафи та податки, внаслідок аварій траплялися каліцтва й травми, медичне обслуговування та житлові умови були незадовільними, права робітників майже не регулювалися законодавчими актами, не існувало й профспілок. Поступово робітники піднімалися на боротьбу, що мала переважно економічний характер.

43. Соціально –  економічний розвиток України  у пореформений період.

 Отже, у другій половині XIX ст. під впливом буржуазних  реформ в Україні відбулися  значні зміни в соціально-економічній  сфері. В аграрному секторі  сформувався досить високий рівень  концентрації землі; було здійснено  докорінний перерозподіл земельної  власності, що йшов по лінії  переходу від становості до  безстановості; у сільськогосподарському виробництві значного поширення набули застосування техніки, використання вільнонайманої праці, поліпшення структури посівів тощо. Ці зміни дали можливість Україні перетворитися на потужний центр виробництва сільськогосподарської продукції не тільки імперського, а й світового значення. У 60—80-ті роки XIX ст. завершився промисловий переворот. У пореформений час індустріалізований Південь України перетворився на основну паливно-металургійну базу імперії. Розвиток української промисловості характеризувався більш швидкими порівняно із загальноімперськими темпами розвитку; високим рівнем концентрації виробництва; значною заангажованістю та впливом іноземного капіталу; структурною та територіальною диспропорційністю; побудовою промислових об´єктів на принципі незавершеності тощо. Внаслідок буржуазних реформ та завершення промислового перевороту ускладнилася соціальна структура суспільства: активно відбувалася диференціація в межах традиційних класів феодального суспільства — дворянства та селянства, крім того, виникли нові класи — буржуазія та пролетаріат, дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.

44. Національно – визвольний рух в Україні в 60 – 80- ті роки XIX ст.

Реформи 60—70-х років намагалися пристосувати існуючий суспільно-політичний устрій країни до потреб капіталістичного господарства. Відповідно запроваджувались деякі елементи буржуазної державності: виборні представницькі установи місцевого  адміністративного управління, виборні  органи суду, більш гнучкі буржуазні  форми фінансового контролю і цензури, принципи всезагальності в комплектуванні армії та діяльності органів народної освіти тощо. Проте реформи були непослідовними і зберігали основні дореформені вищі й місцеві установи, існуючі порядки. Але у 80-ті — на початку 90-х років уряд удався до контрреформ, які значною мірою ліквідували результати попередніх його реформаторських дій.

45. Громадівський рух. Народовці та москвофіли.

Повернувшись наприкінці 50-х рр. із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського товариства оселилися на постійне мешкання в столиці Російської імперії  — Санкт-Петербурзі. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному  конспіративному, а в культурно-просвітницькому  легальному руслі. Певних програм і  статутів, як правило, громади не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному грунті, натхненна віра у можливість досягнення національного самовизначення, любов до рідної землі і українського народу, гордість за багаті духовні надбання. Громади займалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Громадівський рух у результаті нагінок царського самодержавства на мову і культуру українського народу не тільки не згорнувся, а й пожвавився. Він став організованішим і цілеспрямованішим. Проти цього економічного, політичного і духовного наступу поляків українцям доводилося вести оборонну війну, відстоювати свої позиції і здобувати нові.У кінці 60-х років, після угоди Польщі з Австрією, коли стало остаточно зрозуміло, що уряд нічого не зробить для задоволення прохань українців, москвофіли виявилися у стані відчаю, їх рух розколовся на кілька частин. Народовці вели дискусії з москвофілами з питань мови, правопису, але не ставили завдань піднесення політичного, економічного життя народу, не вчили українців користуватися конституційними свободами і правами у боротьбі з польськими і австрійськими органами влади, чиновниками та поміщиками. Щоб не допустити подальшого і зміцнення становища поляків, народовці повертаються обличчям до політичного життя. Новий напрям діяльності вони починають, користуючись конституційними правами, із створення політичних газет «Батьківщина» та «Діло». Перша вважалася органом селян, друга - інтелігенції. «Діло» - найкрупніша, найстаріша і найавторитетніша щоденна газета в історії Галичини. Поряд з цим народовці запроваджують ефективний метод зміцнення зв'язків з масами - селянські віча (величезні мітинги), на яких обговорювалися проблеми суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку Галичини та приймалися важливі рішення.