Средневековые университеты

З матеріалів засновницьких  хартій , грамот, наданих королями, папами, єпископами у ХІІІ – ХІV ст. університетам, видно, як відбувалося конституювання університетів, як формувалися їхня автономія, матеріальна база, викладацький колектив, земляцтва школярів. Такими матеріалами є «Грамота Фрідріха І Барбаросси учням і вчителям Болонських шкіл» (1158 р.), надана, коли університет перебував у процесі становлення, з метою захисту прав студентів²⁵; «Привілей короля Франції Філіппа ІІ Августа паризьким школярам» (1200 р.), приводом до видання якого послугували заворушення у Парижі²⁶ ; «Булла папи Григорія ІХ Паризькому університету»(13.04.1231р.), що надала йому значну самостійність.²⁷ «Привілей папи Олександра ІV університету в Саламанці»(1255р.)²⁸, «Привілей папи Миколи ІV студентам Паризького університету» (1292)²⁹ «Привилегия папы Александра IV университету в Саламанке.»³⁰«Дозвіл дофіна Карла закрити вулицю Соломи(1358р.)»³¹, «Основание Пражского университета (Грамота чешского короля Карла I (IV) (7 апреля 1348 г.)»³² Ці документи мають важливе юридичне та історичне значення. Вказівки цих документів були обов’язковими для виконання, тому слід наголосити про достовірність описаних вище джерел.

Статути, присяги, постанови  щодо порядку проведення диспутів, методу читання лекцій, обов’язків магістрів і школярів університетів  дають багатий матеріал про зміст  і форми навчання, методи викладання, систему іспитів і присудження  вчених ступенів, стосовно проникнення  в університетське середовище передових  ідей. Статути університету юристів  у Болоньї (1317-1347 рр.) визначають обов’язки  ректора³³, Статути всіх факультетів Паризького університету (1366 р.) зазначають перелік необхідної для опрацювання студентами літератури при здобутті ступенів³⁴, Болонські статути (1405 р.) показують організацію навчального процесу, зазначають ціну навчання³⁵. Постанова факультету «вільних мистецтв» Паризького університету (1271 р.) говорить про невід’ємність навчання на богословському факультеті від офіційної віри³⁶; постанови про порядок проведення диспутів у Сорбонні (1344 р.)³⁷ та про метод читання лекцій на факультеті «вільних мистецтв» у Парижі (1355 р.) дають інформацію про те, як відбувалось навчання й якими методами студенти здобували знання.³⁸ Присяги, статути, постанови становлять цінну, історично достовірну джерельну базу.

Щодо ролі філософської спадщини Арістотеля в системі університетської освіти, використання його праць навчальному  процесі, його особливості та еволюцію відношення до використання різних праць Арістотеля можна дослідити за допомогою наступних документів – «Постановление Парижского церковного собора об осуждении амальрикан и запрещении изучения трудов Давида Динэ  и Аристотеля (1210)»³⁹, «Свидетельство современника о сожжении книг Аристотеля (Начало XIII в.)»⁴⁰, «Постановление папского легата Робера де Курсон о студентах и магистрах парижских школ (1215)»⁴¹, «Письмо магистров Тулузы магистрам и студентам других школ (1229)»⁴².

Значний матеріал можна почерпнути з документів з університетського  побуту, що досить грунтовно окреслюють різні аспекти повсякденного  життя. Наприклад, спосіб життя середньовічного  студента нам показують анонімний  трактат ХІІІ ст. «Про шкільну науку» та постанови Болонського і Паризького університетів про наймання квартир, їх утримання, умови спільного проживання, про необхідність дотримання громадського порядку і норм моралі⁴³. «Статуты Болонского университета о найме квартир»⁴⁴ повідомляють нам умови та форми найму квартир студентами та магістрами, систему оплати. «Лист лікаря з Валенсії Педро Фагароли синам, студентам Тулузького університету» (1315 р.) містить цікаву інформацію про одяг і харчування, фізичний стан школярів⁴⁵. Нарешті, із самого студентського середовища маємо свідчення, що складають соціально-психологічну характеристику молоді, яка навчалась у середньовічних університетах, її ставлення до навчання, школярського братства, навколишньої дійсності. Ці уявлення можна розширити, аналізуючи зразки студентських листів, що зберегли надзвичайно цінні відомості про реалії повсякденного життя університетської молоді доби Середньовіччя, про її інтелектуальний і моральний рівень, самосвідомість і світовідчуття.⁴⁶

Поезія вагантів становить  також велику цінність, адже говорить про студентську спільноту, її життя, світогляд, почуття, ідеологію. М.Л.Гаспаров вказує, що її латиномовність була джерелом порозуміння різних народів, об’єднуючим  фактором. З іншого боку, це відокремлювало дану спільноту від простого населення, до речі, таке відокремлення зумовлювалось  ще й наданими владою привілеями студентству.⁴⁷

Структура роботи: вступ, три  розділи, висновки, список використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ І. Перші західноєвропейські університети

1.1 Зміни в системі освіти в країнах Західної Європи як передумови виникнення перших університетів

Політична стабільність, досягнута  в Європі в часи правління Карла  Великого і його сподвижників (VІІІ  – ІХ ст.), сприяла значному підйому  культурного рівня на Заході, в  першу чергу гуманітарної освіченості. Спостерігається великий інтерес  до вивчення класичної латинської літератури, грецької мови, перекладаються з грецької теологічні твори, у тому числі так  звані Ареопагітики (трактати, автором  яких вважався Діонісій Ареопагіт), твори  Максима Сповідника.⁴⁸ Література цього періоду має переважно духовно-алегоричне й морально-напутливе забарвлення, поширені твори агіографічного та історіографічного характеру, велику популярність мають енциклопедії та бестіярії.

Вивчення латині й латинської літератури впродовж всього середньовіччя було першою сходинкою до освіченості. Підтвердженням цьому може слугувати місце латинської словесності в шкільних програмах.⁴⁹ Варто також зазначити, що значно розширилось коло літератури, використовуваної освіченими людьми. Так, добру ілюстрацію програми навчання дає список шкільних підручників кінця ХІІст., що міститься в рукописі Гаієвого коледжу в Кембріджі під назвою «Священник перед алтарем», де для вивчення вказуються такі праці: Доната, Катона, Теодола, Антимаха, Вергілія, Ювенала, Горація, Назона, Овідія, Стація, Марона, Тулія, Марціала, Петронія, Соліна, Сідонія, Светонія, Квінта Курція, Трога Помпея, Тіта Лівія, Сенеки, Боеція, Порфірія, Аристотеля, Евкліда, Птолемея, Галена, Юстиніана тощо. Важливою ознакою цього переліку є відповідність дисциплінарному членуванню, що було зафіксоване в поділі середньовічних університетів на факультети.

Зміни, що виникли у сфері  освіти в той час, були настільки  серйозні, що сама ця епоха отримала назву культурного ренесансу  ХІІ століття. По відношенню до римської класики та грецької філософії латинська  християнська культура виступала в  ролі прямої спадкоємиці й так  себе частково усвідомлювала, тому відкриття  Заходом цього спадку й оживлення  інтересу до нього можна розглядати як відродження, «ренесанс».⁵⁰

Однак у цьому «відродженні»  присутня ще одна складова. Грецька  наука приходить на Захід більшою  мірою не з перших рук; вона приходить  через мусульманську культуру, яка  раніше освоїла грецький науковий і  філософський спадок. Грецькі твори  засвоюються першопочатково в перекладі  й з коментарями мусульманських письменників, поряд з арабськими творами. І цей вклад арабської  науки в наукову спадщину, отриману Заходом, досить великий, ледве не співставлений  з власне грецьким вкладом.

Розглянемо більш детально зрушення, що відбулися в цей період у сфері освіти. Перш за все трансформується  сфера власне релігійної освіти. Обговорення  центральних для середньовічної культури догматичних проблем потребує філософсько-теологічної проникливості й логічної послідовності. Тому в школах філософська освіта поступово висувається на перший план, логіка стає важливішою навіть за граматику. Логіко-теологічна проблематика приваблює в ХІІ ст. кращі розуми; у їх числі, наприклад, П’єр Абеляр і Гільберт Порретанський. Як вчителі вони також збирають найбільші аудиторії. З’являються школи, відомі високим рівнем філософсько-богословської освіти, такі, як Шартрська чи школа при монастирі Св. Віктора. Встановлене до ХІІІ ст. головування логіки та філософії в загальноосвітніх програмах шкіл збережеться до кінця середньовіччя.

І в сфері викладання самої  філософії проходять зміни. Посилюється  інтерес до натурфілософії. З поширенням аристотелізму в ХІІІ ст. вага натурфілософії в теолого-філософських течіях середньовіччя  стане дуже значною, але ця тенденція  існувала й раніше. Елементи натурфілософії платонічного спрямування були характерними для творів вчених письменників, угрупованих  навколо Шартрської школи: Тьєррі Шартрського, Гільома з Конша, Бернарда Сільвестра.

У ХІ та ХІІ ст. відбувалось  значне розширення області математико-астрономічних  і медицинських знань за рахунок  освоєння астролого-медицинського  комплексу знань, що йшов від грецької науки та арабського світу.⁵¹

Істотні новації в організації  шкіл відбуваються в ХІІ ст., що зумовилось принциповими за своїм значенням  загальносоціальними змінами. Поглиблення  процесу християнізації, охоплюючого  всі прошарки населення й усі  сторони соціального життя, і  зростання ролі церкви викликали необхідність більш серйозної підготовки кліру й розширювали коло потенційних учнів. Крім того, однією з насущних завдань церковного життя стає підготовка інтелектуалів, спроможних займатись розробкою віронастановчих та теологічних питань, здійснювати правовий захист інтересів церкви та адміністративні функції. Особи, що отримали гідну освіту, виявляються жаданими і в сфері світського життя, зокрема, шкільна освіта стає вагомим фактором успіху й благополуччя в адміністративному апараті середньовічних правителів, які тепер потребували прошарку професійних і освічених чиновників.⁵²

Розвиток міського життя  й міського підприємництва сприяли  зацікавленості в елементарній грамотності  як запоруці успішного ведення справ  і серед цієї частини населення. Ріст соціальної значущості освіти й  значне розширення кола людей, залучених  у процес навчання в якості вчителів та учнів, був визначений не лише ростом соціальної потреби в шкільному  знанні, але й зміною рівня соціальної динаміки. Епоха високого й пізнього середньовіччя, на відміну від попередніх століть, відзначена значним розширенням  можливостей соціального переміщення  й загальним збільшенням мобільності  населення.

Починаючи з ХІІ ст., міста  стають основним місцем зосередження освітніх інституцій. Культурна й  соціальна ситуація Ренесансу ХІІ  ст. не лише породила феномен високої  освіченості (колискою якої стали міські школи північної Франції, у першу  чергу Париж), але й викликала  значне збільшення кількості шкіл, що знаходились під контролем  місцевих єпископів.⁵³ За рівнем та утриманням пропонованої освіти, рівно як і за характером поставлених перед ними завдань, міські школи відрізнялись значною строкатістю. Загальною рисою, однак, була їх доступність для всіх бажаючих отримати освіту й спроможних заплатити за це необхідну суму.⁵⁴

Шкіл, що давали кращу освіту, в порівнянні з іншим рівнем, було небагато, і про них йшла слава  повсюди, як і про відомих магістрів  та докторів. Так, відомим магістром  був П’єр Абеляр (1079 – 1142), який у  «Історії моїх поневірянь» пише про  себе: «… Моє вчення здобуло таку славу й авторитет, що осби, які  найбільш запопадливо підтримували раніше мого вищеназваного вчителя  й особливо сильно нападали на моє  вчення, тепер перейшли у мою школу…»⁵⁵ У такі школи й до таких учителів збирались звідусіль школярі, школи росли, на основі деяких з них наприкінці ХІІ – на початку ХІІІ століть почали утворюватись університети. Учні переходять з однієї школи в іншу, десь залишаються довше, і їх мандрівки – це норма, а не відхилення від норми. Це засвідчує згадуваний П’єр Абеляр у своїй праці: «… Щойно дізнавшися про розквіт де-небудь мистецтва діалектики і про людей, що виявляли старанність у ньому, я переїжджав для участі в диспутах з однієї провінції до іншої…»⁵⁶ Часто сьогоднішні вчителі завтра стають учнями, самі відправляються в мандрівки в пошуках нових джерел знань. Іде слава про багатство наукових знань арабів. Щоб познайомитись з арабською наукою, освічені люди з Заходу відправляються в землі, межуючі з мусульманським світом, особливо в Іспанію, що недавно була мусульманською.

Якщо християнізована  Іспанія була для латинян скарбницею арабської науково-філософської культури, то Візантія, Південна Італія й Сицилія  були місцем стикання й взаємодії  латинської середньовічної культури з  грецькою.⁵⁷

Паралельно зі зміною складу учбової літератури змінюється й  система навчання.

Завдяки загальному пожвавленню  освіти й поступовому оволодінню греко-арабською наукою й філософією з’являється все більше таких  вчителів, у яких є чому навчитись, все більше молодих людей знімаються з місця й відправляються в  православні школи навчатись  у прославлених вчителів. Міста, яким належать такі школи, зацікавлені в  їхньому рості, церква захищає їх. Школи вже не обмежуються місцевими, а часто навіть національними  рамками, у них ідуть звідусіль, і контингент їх учнів зростає. Школи  переростають себе, і на їх онові  виникає освітня установа нового типу – університет.

1.2 Виникнення західноєвропейських університетів

Сам термін «університет»( від лат.universitas - сукупність,цілісність) першопочатково не мав нічого спільного зі школою.⁵⁸ Ним називали будь-яке об’єднання (корпорацію) людей, пов’язаних спільними інтересами, з характерними їм горизонтальними зв’язками. Universitas була і міська комуна, та інші корпорації як в її складі, так і поза її межами. Наприклад, корпорація ремісників однієї спеціальності, що об’єднувались для захисту своїх інтересів і для встановлення монополії на прибуток.⁵⁹