Средневековые университеты

Зазвичай університетська  людність наймала собі будинок або  квартиру в ньому. Відомий викладач міг жити в помешканні, яке надавалося міською владою йому особисто.¹³⁴ Помешкання пересічного середньовічного студента розташовувалось у типовому міському районі тих часів. Будинки – дерев’яні, тісно притиснуті один до дного, з безліччю балкончиків, прибудов, наліплених без будь-якої системи. Кам’яні стіни, що оточували середньовічне місто, заважаючи росту міста в ширину, направляючи його у висоту. Тому більшість будинків – багатоповерхові. Для економії дерева в середньовічних містах будинки будувались на дерев’яному каркасі, а проміжки заповнювались дошками. Такий тип будівлі називається фахверком. Зрозуміло, що будинки такої конструкції не пристосовані ані для холодної зими, ані для вогкої осені. Вже при температурі нижче -10 ºС вони промерзали, а під час дощу пропускали вогкість. Фасад часто був орнаментований різьбою, особливо в будинках багатих городян. На верхніх поверхах купецьких будинків влаштовувались склади, куди товари піднімались за допомогою блоків.¹³⁵

Студенти-бідняки наймали  для житла кімнати, перебивалися випадковими заробітками, уроками, жебракували, мандрували.¹³⁶

Цікавою є практика добровільно-примусової  здачі квартир городянами під  проживання. Так король Людовік Святий надав Паризькому університету право  таксувати квартири і змушувати  міщан вказані таксаторами квартири здавати під постій. Для цього  була сформована спеціальна квартирна  комісія, яка діяла силою папського  авторитету, збираючи відомості про  підходяще житло.¹³⁷

 Самим університетом  був вироблений статут, що регулював  наймання квартир та аудиторій.  В цьому статуті визначено,  між іншим, що якщо міщанин  відмовляється здати в наймання  свої приміщення за таксою, то  будинок його піддається «безчестю» (infamia) на п’ять років, так що  протягом цього терміну ніхто  з членів університету не може  наймати приміщення в ураженому  «інфамією» будинку, під страхом  виключення з університету.¹³⁸ Паризька «інфамія» відповідає болонському «інтердикту», який вражав, з такими ж наслідками, будинок того городянина, який не підкорився би таксі або пред’явив неправдиве звинувачення проти школяра, навіть на будинки, сусідні з квартирою школяра, якщо б в ній завдано було образу школяру або вчинено крадіжку¹³⁹.

В Німеччині, в Гейдельберзі, за приписом курфюрста, повинна була діяти квартирна комісія з  одного члена університету та з городянина, що користується довірою і повагою, яка у випадку розділу голосів  підсилювалась ще третім експертом. Комісія повинна була щорічно збиратися на свята Різдва Христового і, після ретельного дослідження, призначати ціну квартир. Всім, хто здає в наймання свої приміщення, поставлено за обов’язок беззаперечно підкорятися рішенням комісії, і, навпаки, кожному члену університету надано займати будь-яке приміщення за встановлену ціну; якщо би йому довелося здійснити витрати за для покращення приміщення, то на цей випадок йому надано право відповідного вираховування з найманої платні.

    Отримати житло можна було й як дарунок від приватної особи. Так, в 1399 р. за те, що факультет юристів Падуанського університету звільнив з залежності від себе факультет артистів, тодішній володар Падуї Франциск Карраріа подарував за це юристам дім вартістю в 500 дукатів, який з тих пір й залишився університетською будівлею.¹⁴⁰

    З часом необхідність забезпечення житлом призвела до утворення гуртожитків – колегій та бурс.  Виникнення колегій в Парижі, окрім вказаної потреби в житлі й крім бажанняя убезпечити молодь від впливу вулиці можна пояснити почасти впливом того прикладу, який надавали університетському світу школи чернечих орденів, включені до університету; збірні з молодих монахів того чи іншого ордена командирувались орденським начальством для зайняття науками зі значними пільгами для них стосовно виконання орденських обов’язків.¹⁴¹ Жили вони, забезпечені від злиднів, від яких гинулоло чимало школярів та магістрів. Орден надавав монаху-школяру книги, їжу, одяг, приміщення, а молодому викладачу забезпечував достатній контингент слухачів, і цим самим породжувалась певна солідарність, завдяки якій вчений відчував, що не один він буде стояти проти нападу вчених-супротивників. Перша спроба була зроблена домініканцями; приклад яких наслідували інші ордени, а згодом і взагалі почали влаштовуватися колегії для певної кількості магістрів та школярів, що не належали ні до яких орденів. В колегіях студент знаходив собі забезпечене приміщення та утримання разом з книжками, зобов’язуючись при цьому підпорядкувати своє життя певному режиму, зкопіюваному частково з монастирського. В колегіях могли знаходити собі притулок люди не тільки без коштів, але й з коштами, і не тільки школярі, але й магістри, які бажали влаштувати собі за порівняно дешеву ціну відносно більш спокійне життя. Найбільш відома і разом з тим одна з найдавніших колегій була заснована в 1257 р. Камбрейським (пізніше Паризьким) каноніком Робертом де Сорбон, від імені якого й отримала свою назву Сорбонна.¹⁴²

    Колегії, в сенсі гуртожитків, в Болоньї, як взагалі в італійських університетах, не отримали такого розвитку й значення, як в інших університетах. Їх було небагато, й влаштовувались вони для невеликої кількості бідних школярів, які отримували  таким чином приміщення та утримання, але на лекції мали ходити до тих професорів, які взагалі викладали учням дану спеціальність. Кожне окреме місце вихованця, що проживав в колегії, називалося в середні віки бурсою (гаманцем), точніше кажучи, бурсою називалася та грошова сума, яка належала окремому члену дому, так як кожен отримував на руки асигновану засновником на окремого пансіонера суму і потім вже вносив в касу колегії за своє помешкання та утримання. Згодом, особливо в Німеччині, бурсами стали називатися гуртожитки бурсаків.¹⁴³

    В колегіях та бурсах панувало, принаймні суворе монастирське життя, що зв’язувало в одну громаду професорів та учнів. Кожен крок членів цієї громади був найточнішим чином регламентований. Стосовно комфорту, англійські колегії займали перше місце, адже переважаючий контингент англійських колегій складався з заможних класів вищого і середнього рицарства, а самі вони існували на щедрі внески знатних і багатих покровителів.¹⁴⁴

Костюм певного фасону та кольору був символом соціального  статусу людини і визначав її приналежність  до групи – університет, як і цехова корпорація, міський патриціат, чернецький та рицарський ордени, мав свої чітко  визначені особливості в одязі. Неможна було носити костюм, що не відповідає статусу: за злочин члена корпорації могли позбавити права носити костюм даної корпорації. Про костюм членів університету треба сказати, що це був саме особливий шкільний костюм (vestitus scholasticus, а не vestitus clericalis)¹⁴⁵ – довгий сюртук-підрясник без розрізів, що стримувався на тілі поясом, і довгий плащ, до якого прикріплявся капелюх на кшталт башлика, все це зазвичай темного або сірого кольору. У Франції університетське офіційне вбрання – червоне, оторочене хутром – скоріш скидалося навіть на вбрання магістратури, ніж на костюм духовенства. ¹⁴⁶

Згідно традиції церковних  шкіл освіта надавалась безоплатно, оскільки знання вважалось даром божим. В  якості викладачів виступали монахи, а їх потреби забезпечувала церква. Пізніше церква як і раніше вимагала зберегти умови для отримання  безоплатної освіти. Згідно рішенню  Латеранского собору (1179 р.), це було узаконено. Там же було вирішено, що кожній школі будуть виділені спеціальні бенефіції, призначені для оплати викладачів.¹⁴⁷

Серед студентів було багато монахів та кліриків. За папськими  привілеями, клірик міг на п’ять  років полишити своє місце служби для отримання освіти, при цьому  продовжуючи отримувати плату за свою посаду. Для представників багатьох орденів навчання і викладання в  університеті являлося частиною їх служби церкві. Особливо активно прагнули використовувати університети домініканці  та францисканці. Деякі університети були створені як міські, наприклад  Болонський, тому плату викладачам там виплачували міські власті (половина видатків міського бюджету). Існувала можливість отримання дотацій від  приватних осіб. Такі дотації розглядались як богоугодна пожертва.

Багато викладачів вимагали, щоб їх праця оплачувалася студентами. В свою чергу школярі грали  роль наймачів, які укладали договірну  угоду з тими особами, лекції яких вони бажали слухати і під керівництвом яких бажали займатися, стосовно гонорару та приміщення для аудиторії. Саме в  Італії найочевидніше можна спостерігати перехід від студентського гонорару до платні. В 1279 р. болонські школяри  уклали контракт з Гвідо де Сузарія  про читання ним дигестів за 300 лір винагороди. В наступному році подібний же договір був укладений  з каноністом Гарсіа, але з тією особливістю, що гроші лектор повинен  отримувати не від школярів, а, за проханням  школярів, від міста.¹⁴⁸ В низці випадків міська община домовлялася про певний мінімум учнів, ставлячи оплату викладача в залежність від нього. Наприклад місто Віченца (Північна Італія), заснувавши в 1261 р. університетський курс канонічного права, погодилось оплачувати працю професора лише за наявності в нього не менше 20 студентів.

    Що стосується студентів, то вони могли розраховувати на допомогу з дому, отримання стипендій та можливість підробітку.¹⁴⁹Нерідко вони отримували в якості допомоги різноманітні векселя або право отримання грошей. Крім того, інколи колегії надавали своїм членам не тільки помешкання, але й харч та гроші на кишенькові витрати. Що стосується можливості заробити, то тут були різноманітні варіанти. Найбільш розповсюдженими були робота домашнього вчителя та переписувача. Студенти могли найнятися в якості слуг до професорів або багатших товаришів. Могли стати помічниками писаря або іншої особи, що мала потребу в грамотних людях. Зазвичай з числа студентів формувався й прообраз пошти. Поступово з’являлись люди, которі регулярно здійснювали поїздки додому, оплачуючи їх за рахунок того, що перевозили листи не тільки однокурсників, але й інших людей.

  Серед студентської молоді були люди самих різних станів: сини та родичі князів, графів, герцогів (особливо молодші, що призначалися на високі церковні посади), знатних чиновників та багатих міщан. На навчання вони приїздили разом зі своїми вихователями, цілим штатом слуг, наймали для себе окремі будинки. З загальної маси студентів вони вирізнялись пишним одягом та гордовитими манерами. Проте таких було небагато.¹⁵⁰

Основне ж ядро студентства  складали молоді клірики, здебільшого  сини небагатих городян чи селян. Соціальна нерівність серед школярів доходила до того, що декотрі з них  «публічно просили милостиню, никаючись  від дверей до дверей». Величезна більшість школярів були до незаможними, а в той час існування «іменем Христовим» не було ганебним, доказом чого може слугувати глибока повага, яку проявляли до жебракуючих ченців.

Отримання вищих академічних  ступенів було пов’язано з великими витратами на подарунки професорам та товаришам, на гулянки і т. п., так  що більшінсть студентів підготовчого відділення змушена була задовольнятися ступенем бакалавра. За статутами медичного  факультету в Монпельє 1340 р. бакалавр медицини після отримання «ліценції» ставав доктором, якому вручали чотирикутний берет, золотий пояс, кільце та книгу  Гіппократа. ¹⁵¹

В паризькій Сорбонні студент  отримував зі ступенем доктора й  особливу чорну шапочку. Факультети присуджували вчені ступені, придбання  котрих оцінювалось в дусі середньовічної традиції учнівства й рицарського  виховання. Часом випускників, подібно  до рицарів, вінчали гучними титулами типу граф права. Інвеститура ректора відбувалась урочистим чином в церкві. На честь новообраного виголошувалась похвальна промова. Попередній ректор покладав на його голову капелюх (барет), вручав йому срібний скипетр, як ознаку влади, та статути університета, щоб він пам’ятав, який тягар він приймає на себе, а на закінчення новий ректор давав урочисту присягу на Євангелії.¹⁵²

 «Одні навчалися виключно  для того, щоб знати, але це  сама тільки цікавісь; інші –  аби прославитись, але це марнославність; нарешті, дехто вчився, щоб діставати  пізніше вигоду, але це користолюбність  і симонія. Дуже небагато хто  з них навчався, щоб здобувати  науку або навчати інших. Вони  викликали один одного і сперечалися  між собою не тільки з приводу  розбіжності думок або задля  диспуту, але навіть відмінність  країн викликала у них незгоди,  ненависть, великі сварки, і вони  безсоромно переслідували один  одного лайкою та образами. »¹⁵³

Особливою легкістю вдачі  відзначалось населення паризького району Quartier latin. За описом Якова де Вітрі (XIII ст.), вулиці рясніли тут  шинками; публічні жінки силою затягували до себе школярів; в деяких будівлях верхній поверх відводився під аудиторії, а нижній – під публічний дім. Гра в кості та пиятики займали далеко не останнє місце, причому магістри часто показували поганий приклад. Взагалі законність в середньовічних університетах була слабко розвинута, а грубе насилля – загальне явище, криваві побоїща студентства з городянами, боротьба націй одна з одною, в Англії – «північних» з «південними», всюди – номіналістів з реалістами, наповнюють сторінки університетських хронік.¹⁵⁴

    Так, в 1229 р. в одній з французьких таверн школяри, вживаючи точний вираз старовинного історика, «визнали вино чудовим, але рахунок, пред’явлений їм за випите вино, надто високим». Звідси непорозуміння. Школяри віддухопелили утримувача шинку, а сусіди, що збіглися, тим же віддячили школярам. Останні, гадаючи, що вони залишились в боргу, наступного дня знову з’явились, взяли таверну й спустошили дім, завдаючи побої всім, хто траплявся на шляху, чоловікам та жінкам. Так як поселення, в якому знаходилась таверна, належало монастирю св. Марцела, то пріор монастиря звернувся зі скаргою до королеви Бланки, що керувала в той час, замість малолітнього короля (Людовіка Святого). Коли королева дала суворі накази паризькому прево, занадто ревні поліцейські напали на групу ні в чому невинуватих людей, що не брали участі в розгромі шинка, й так сильно побили їх, що дехто зоставсь на місці побиття.¹⁵⁵

Університети Європи, за винятком Італії, виросли під покровом церкви, внаслідок чого вчителі та учні розглядались як члени духовного  стану. Церква вимагала безшлюбності від  осіб, що існували за рахунок її бенефіцій. Навіть в Болоньї ректор школярної  корпорації обирався з прелатів. ¹⁵⁶

В Парижі, який слугував зразком  для більшої частини германських  університетів, богословський факультет  складався виключно з духовенства. Факультет декретистів допускав й мирян, але миряни не могли брати  шлюб. На факультеті мистецтв не допускалися  викладачі монахи, миряни допускалися, але тільки з обов’язком безшлюбності. З факультету медицини виключалось  взагалі духовенство – і чернече, і біле, – але мирянам, що складали цей факультет, надано було дозвіл брати  шлюб не раніше 1452 р., а юристам й  артистам шлюб ще й в XVI ст. заборонявся.