Средневековые университеты

Отже лекції являли собою  читання студентам книги, під  час якого професор латинський текст  супроводжував власними роз’ясненнями  та коментарями, що полегшували розуміння  того чи іншого важкого місця. Книга  в напівнахиленому стані лежала на спеціальній дерев’яній підставці, що нагадує сучасний нотний пюпітр. Це було необхідно через великі розміри  самої книги, бо книга була не друкована, а рукописна, написана на пергаменті – тонко вичиненій телячій  шкірі. Великі цупкі аркуші пергамента впліталися в масивну шкіряну  палітурку, і важку, громіздку книгу  доводилось тримати перед очима  читаючого, підійнявши її за допомогою  підставки. Вченість професора виявлялась в його умінні роз’яснити прочитане, розкрити в усному слові сенс термінів і сутність наукових понять, висновків  та узагальнень. Студенти вчились зазвичай по 8–10 і більше років в одного професора.

 Репетиція (repetitio) –  це докладне пояснення окремого  тексту з різних сторін, з урахуванням  всіх можливих сумнівів та  заперечень.⁹⁷ В Паризькому університеті частіше це була перевірка всіх джерел, що стосувалися певної окремої проблеми, за різними рукописами і перегляд відповідних коментарів в різноманітних творах.⁹⁸ У германських університетах вони проходили у формі діалогу між вчителем та учнем. Вчитель задавав запитання і за відповідями міркував про успіхи учня. Була й ще одна форма – повторення частини прочитаного. В цей же час готувались до диспутів. 

Однією з найрозповсюдженіших  форм викладання був диспут (disputatio).⁹⁹ Керівництво університетів надавало їм дуже великого значення. Саме диспути повинні були навчити школярів мистецтву спору, захисту набутих знань. В них на перше місце висувалась діалектика (формальна логіка). 

 Найбільш розповсюдженим  методом проведення диспутів  був запропонований П’єром Абеляром  метод pro et contra, sic et non (за та проти,  так і ні). Кожні два тижні  один з магістрів виголошував  промову по якомога ширшій  темі і на закінчення називав  тези або питання, які повинні  були стати предметом спору,  потім протягом декількох днів  збирав зі школярів всі «за» та «проти».¹⁰⁰ В дні диспутів лекції не читалися. Як студенти, так і магістри мали бути присутніми на більшості диспутів. Без активної участі в диспутах не можна було отримати жодного вченого ступеня. Найбільш цікавим та найбільш урочистим був диспут «про що завгодно» (disputatio de quodlibet)¹⁰¹, що проходив на підготовчому факультеті. Влаштовувався він раз на рік, зазвичай у велике свято; були присутніми ректор, всі професори, бакалаври та студенти університету. Всі приходили в святкових шатах.

 Для відпочинку від важкої розумової праці та для розважання присутніх часто влаштовувся диспут на теми жартівливого, іноді аж занадто ризикованого характеру. Університетські власті прагнули на диспутах до академізму. Заборонялись різкі вирази, вигуки та образи. Проте спір набирав часто настільки жвавого характеру (наприклад під час дискусій між номіналістами та реалістами), що адміністрація повинна була вживати особливих заходів для відвернення або припинення рукопашного бою. Диспути дійсно часто переходили в битви магістрів та школярів, ситуацію не рятував навіть дубовий бар’єр. Диспути були центром шкільного життя. Суперечки заповнювали своїм шумом весь Париж, так як мали пристрастний характер.¹⁰²

По закінченні навчання студент  витримував екзамен. Його приймала група  магістрів від кожної нації на чолі з деканом. Студент мав довести, що читав рекомендовані книги  та брав участь в належній кількості  диспутів (6 у свого магістра і 3 загальноуніверситетських). Цікавились тут і поведінкою школяра. Далі його допускали до публічного диспуту, на якому слід було відповісти на всі питання. Нагородою був перший ступінь бакалавра. Два роки бакалавр асистував магістру і отримував «право на викладання» (licentio docendi), стаючи «ліценціатом». Півроку потому він ставав магістром і повинен був прочитати урочисту лекцію перед бакалаврами та магістрами, дати клятву, влаштувати бенкет. Магістр отримував право викладання, але він міг і продовжити навчання на одному з вищих факультетів. Вищим ступенем, що присуджався факультетами, був ступінь доктора, або магістра, тобто професора (вчителя, викладача), який отримував цей ступінь за умови виконання тих вимог, які передпбачає видача ліценції. Назва «магістр» поступово закріпилась за професорами артистичного факультету, а назва «доктор» – за професорами трьох вищих факультетів. В силу варіативності національних традицій «магістрами» могли іменуватися й ті, хто отримав вищий вчений ступінь на старшому факультеті.¹⁰³

Різниця між викладачами  та учнями у ті часи не була такою  чіткою, як нині. Бакалаври й магістри мали право читати певні лекції, а за зароблені гроші могли  прослухати лекції інших учених. Викладачі  нерідко були не набагато старші за своїх студентів.І перші й другі  були холостяками, однаково присягали  на вірність ректору і статутам¹⁰⁴, користувалися загальноуніверситетськими привілеями і підлягали однаковому покаранню за провини, однаково жили в колегіях, однаково відзначалися у веселих пригодах.

Але в плані навчання повинне  було бути своєрідне підкорення, так  автор анонімного трактату «Про шкільну  науку», розглядаючи питання про  відносини між вчителем і учнем в процесі навчання писав: «Подчинение ученика должно состоять в трех вещах: во внемательности, благожелательности и понятливости. Понятливый умом, внимательний в упражнениях, благожелательный в душе. Внимательный – чтобы слушать, понятливый – чтобы понимать, благожелательный – чтобы запоминать.»¹⁰⁵

Щодо навчальних приміщень  їх наявності та функціонування, то відомо що створення університета не вимагало великих фінансових витрат. Перші університети були вельми мобільні. Якщо в околицях починались чума, війна  або інше лихо, університет міг  знятися з насидженого місця  й перебратися в іншу країну або  місто. Розташовувались середньовічні  університети в простих і скромних приміщеннях. Аудиторій в сучасному  сенсі слова довго не існувало. Кожен викладач читав лекції в  найнятому приміщенні або в себе вдома. Школярі групувались в  одному місці. Замість лав слухачі  могли сидіти навіть на соломі. Так, під час читання лекцій викладач займав місце на кафедрі, школярі  старших 3-х факультетів сиділи на лавах, «артистам» же наказувалося розташовуватися  на підлозі, на солом’яній підстилці, «щоб викликати у них смиренність». Вулиця в Парижі, на якій були розташовані  аудиторії артистів, в XIV ст. отримала прізвисько Rue de Fouarre (Vicus straminis, Солом’яна вулиця).¹⁰⁶ 

  В 1366 р. папа Урбан VI встановив такий же «порядок» й для оксфордських артистів.¹⁰⁷ Болонські професори одні з перших почали влаштовувати шкільні приміщення, а з XIV ст. міста почали створювати суспільні будівлі для аудиторій. Пізніше з’явилась подоба парт – довгі столи, за якими вміщувалось до 20 чоловік. Кафедра стала влаштовуватися на підвищенні, під балдахіном.

Отже навчальний процес у  середньовічному університеті мав  у період його формування і становлення  досить чітку регламентацію. Складався  учбовий план занять на цілий рік, семестри з’являються дещо пізніше, але при цьому вони не мають  нічого спільного з сучасним поняттям. Вирізнялось три основні форми  викладання: лекція(ординарна та екстраординарна), репетиція і диспут. По закінченні навчання студент витримував екзамен, який приймала група магістрів від  кожної нації на чолі з деканом. З  успішним проходженням усіх екзаменаційних випробувань студент отримував  певний ступінь,починаючи з ступеню  бакалавра, ліценціата до магістра. Навчальних приміщень – аудиторій довгий час як таких не існувало, лекції читались у винайнятих приміщеннях або у викладацькому будинку.

2.2 Роль філософської спадщини  Арістотеля в системі університетської  освіти середньовіччя

Якщо на перший погляд може здаватись що зміст і методи навчання в університетах здаються незмінними і цілком сталими, то яскраво відчувається пульсація наукової думки крізь призму джерельних доказів. Так та форма співставлення арістотелізма з християнством, яку запропонував Фома Аквінський, з невеликими труднощами але все таки втримувалась в більшості університетах. Достатньо швидко формуються риси особливої університетської культури. Сталими цієї культури були не тільки раціоналізм, прихильність цитуванню великих античних авторитетів і препарування проблем, але і незвичайно висока самооцінка. Філософи оголошувались найдостойнішими з людей, оскільки вважалось, що освіченість надавала людині не тільки знання, але і благодіячі, роблячи освічених істинно благородними, навіть переважаючими знатних по народженню.¹⁰⁸

З ХІІ століття університетська  освітня думка, а слідом за нею і все середньовіччя напружено вчитувалось в «Політику» Арістотеля. З ХІV століття в університетах формується номіналістичний напрямок, що переносив акцент на первинність індивідуального.

Парижський університет  один з основних центрів європейської науки ХІІІ століття, був найвпливовішим в Західній Європі. Боротьба напрямків, різноманітні тлумачення та роз`яснення творів Арістотеля в ХІІІ столітті, вплив жебракуючих орденів на керівництво освітою – все це приводило до не менш гострих зіткнень, чим в часи П`єра Абеляра і призводило вигнання чи просто ухід студентів і магістрів. Вигнанники продовжували ідейну боротьбу в Оксфорді, Кембріджі чи італійських університетах, і, таким чином все, що відбувалось в Парижі, набувало по істині європейське значення.¹⁰⁹

Парижський університет  в ХІІІ столітті був середовищем  боротьби за засвоєння філософського  спадку Арістотеля. Сюди приїжджав  з Італії Фома Аквінський для читання  лекцій і проведення диспутів. Саме в Париж Альберт Больштедський  направляв свої праці проти авероїтів  та філософські листи. Якщо звернутись до дослідження Г.В.Шевкіної, то з викладеного філософського вчення сігера Брабаннтського – то прослідковується фігура мислителя якби у фокусі всіх складних колізій в університеті.¹¹⁰ Парижський аверроїст творчо відносився до спадщини Арістотеля, в свою чергу прагнув подолати розрив між поняттями матерії та форми. Значний вплив спостерігається на Сігера і його вчень про вічності миру арабського коментатора Арістотеля – Ібн-Рудша(Аверроєса).

Співставлення основних думок  і тез філософів дозволяє виділити тринадцяте століття як певний етап в боротьбі за звільнення людського розуму від догми, коли і прихильники, і противники аверроїзму признавали, що у теології і філософії істина одна, але доводиться вона різними шляхами.

Як вже згадувалось, в  ХІІІ столітті в Європі стають відомими праці Арістотеля, з якими європейські  вчені перед цим були знайомі  лише вибірково і поверхово, а  також праці його арабських та єврейських коментаторів. За даними різноманітних  дослідників, до 1246 року в Європі були вже відомі всі основні твори Аверроєса.¹¹¹

Праці Арістотеля активно  вивчаються студентами факультета мистецтв. Розповсюдження праць Арістотеля і його коментаторів в Парижі зустріло супротив церкви. За осудженям в 1210 році вчення Альмарика Бенського і Давида Динанського під загрозою відлучення від церкви забороняється вивчення природничо-наукових праць Арістотеля і коментарів до них.¹¹² Але університет бореться за право вільного навчання не підпорядкованого церкві. Церква прагла зберегти інтелектуальне володарювання і підпорядкувати своєму широкому впливу університети, як і увесь науковий рух того часу. Найвизначніші схоласти – Фома Аквінський та Бонавентура – вийшли з жебракуючих орденів. В 1229 році, скориставшись черговою сваркою з міською владою, університет вимагає відміни єпископського контролю. Внаслідок чого вивчення Арістотеля в університетах продовжується.

В 1231 році новий декрет Григорія ІХ повторює заборону  щодо вивчення природничо-наукових праць Арістотеля і його східних  тлумачників. Однак, Григорій ІХ згадує, що в цих шкідливих книгах можуть вміщатись і корисні свідчення  – «мы узнали, что запрещенные книги по изучению природы содержат как полезные, так и вредные положения, мы хотим, чтобы полезное в этих трудах не портилось от соприкосновения с вредным и опасным»¹¹³ Такі категоричні міри по відношенню до творів Арістотеля призвели до спалення його книгг в Парижі. Так зі свідчень сучасника: «В те дни ... читали в Париже некие книжки, составленные, как говорили, Аристотелем, излагавшие метафизику, недавно занесенные из Константинополя и переведенные с греческого на латинский язык. Поелику они не только подали хитроумными идеями повод упомянутой ереси, но и могли возбудить новые, еще не появившиеся, все они были присуждены к сожжению, и на том же соборе было постановлено, чтобы впредь никто не осмеливался под страхом отлучения их переписывать, читать или каким-либо образом хранить»¹¹⁴.  Однак далеко не всі сучасники були так категоричні по відношенню до античного спадку. Як писав Роджер Бекон в своїх працях: «Пусть [христиане] прочтут 10 книг аристотелевой этики, многочисленные трактаты Сенеки, Туллия Цицерона и многих других и тогда увидят, что мы погрязаем в бездне пороков и что одна милость Божия может нас спасти. Как преданы были эти философы добродетели, как любили ее! И всякий, конечно, отстал бы от своих недостатков, если бы прочел их сочинения»¹¹⁵. Наголошується тотальний вплив наукової спадщини філософа і важливість звернення до її витоків і обов`язковий аналіз – як запорука осягнення спасіння.

В 1255 році статут Паризького університету включає в навчальну програму всі відомі тоді праці Арістотеля. Цей статут був прямим визовом папській владі. Він привів в обурення теологів-августиністів, які вважали книги Арістотеля шкідливими і абсолютно несумісними з християнським віровченням. Цей факт свідчив про наявність конфлікту між теологами і членами факультета мистецтв, який виник через прагнення останніх перетворити свій факультет з нищого, підготовчого в самостійний, рівноправний факультет, де викладалась би філософія, що включала б початки природознавства.

  Знайомство з творчістю Арістотеля з новою гостротою ставить питання про суперечність між наукою і релігією. Августиновсько-неоплатонівська школа виявляється нездатною впоратися з величезним природничим матеріалом, який був введений в обіг разом з працями Аристотеля. 
 В середині тринадцятого століття виявилося глибоке протиріччя між прагненням до вивчення філософії, розвитком науки та інтересами церкви.Артистичний факультет стає предметом постійного занепокоєння для церковників.