Міжнародний тероризм - одна з головних глобальних проблем людства

Чотири вибухи в Росії призвели до загибелі 271 людини. Зараз багатьом москвичам здається, що їхній будинок  беззахисний, що кожен кавказець  несе бомбу, що кошмар закінчиться.

За тридцять років терористичної війни (1969-1999) в Сполученому Королівстві загинув 3401 осіб. Дослідники виділяють не менше трьох "хвиль" терору Ірландської Республіканської Армії, кожна з яких складалася з п'яти-семи інцидентів. Можна уявити собі психологічний стан британського суспільства в перші роки терору, коли сумніву зазнала чи не головна істина національної самосвідомості - "Мій будинок - моя фортеця". Громадська безпека Сполученого Королівства, здавалася непорушною, зуміла зберегти спокій і в роки криз, і в роки розпаду колоніальної імперії, - спочатку нічого не міг протиставити ірландцям. Кожна людина з ірландським акцентом, здавався, напевно, бойовиком ІРА... Точно така ж ситуація була і в Іспанії, де екстремісти баскської організації ЦЯ вели справжню війну - і проти держави, і проти громадян. Загалом, ми не перші. Однак, крім психологічних наслідків для окремих людей, терористичні "хвилі" здатні спровокувати і соціальні наслідки.

В середині ХХ століття стало очевидно, що світове співтовариство не має  технологіями "управління конфліктами". Ні природа виникнення внутриобщественных конфліктів, ні їхні внутрішні механізми не були вивчені соціологами і управлінцями. Академічним відповіддю на цей виклик змінюється цивілізації стала конфліктологія. Вона, втім, вивчає не тільки громадянські війни і революції - у сферу інтересів конфліктологів входить і тероризм. Найбільш авторитетні конфликтологические центри світу перебувають у Белфасті, Мадриді, Брюсселі.

Конфликтология виділяє як окрему проблему "суспільство після пережитого насильства". Стан страху, паніки, цивільного гніву, прагнення до самообороні і "милитанство" (створення недержавних правоохоронних структур) є частиною цієї проблеми.

Давно стало ясно, що суспільства, де почалася "гонка озброєнь" набагато більше схильні до небезпеки нового насильства; що прагнення до індивідуальної безпеки веде лише до тотальної небезпеки... Прагнення переляканого суспільства озброїтися веде лише до порушень прав людини, до межобщинным і міжетнічних вторинним конфліктів...”

Навіть у США, де громадянські ініціативи в області безпеки, як правило, заохочуються, "синдром наслідків насильства" розглядається як загроза внутрішньої безпеки. Зокрема, після вибуху у Всесвітньому торговому центрі в 1993 році і інших терактів, в деяких штатах стали виникати організації "громадської безпеки", традиційно звані в Америці "міліцією". Вони оголосили своєю метою запобігання терору і допомогу поліції. На ділі ж "міліціонери" зайнялися самовооружением і підготовкою до етнічних чисток. Більш того, вони незабаром вирішили, в силу американської ментальності, отримати легальне обґрунтування своєї діяльності. Виникло рух "Common Law Courts" - свого роду цивільних суден, які називали "ворогів спільноти" та "засуджували" їх у найкращому разі до страху або виселення, в гіршому - до смерті. У доповіді ФБР "Тероризм в США" "цивільні суди" розглядаються саме як форма тероризму, оскільки їх діяльність очевидно потрапляє під формулювання законодавства США.  
Коли терористичне насильство стає масовим і безадресним, суспільство реагує на нього відповідно до власної історичною традицією. Найстрашніше, що може статися - це публічне використання страху політиками або мас-медіа.

Помилки в інтерпретації, зайва  подробиця в описі трагедії, персоналізація жертв і де-персоналізація ворога - це токсична вибухова суміш, яка легко може призвести суспільство до систематичних вбивств за національною чи релігійною ознакою. Як найбільш жорстокого приклад можна привести Руанди, де політики і радіо протистояли один одному племен тутсі та хуту розпалили (після серії взаємних терактів) таке полум'я ненависті, що країна скотилася в прірву найстрашнішою в Африці громадянської війни. Ніхто не може гарантувати, що з нами цього не станеться.

Антикавказькі настрої, і без того цілком відчутні, після вибухів першої половини вересня стали повсюдними. Вже не тільки політичні екстремісти закликають до "очищення" від Росії, - тепер вже - кавказьких терористів; навіть ті, хто свого часу мав певні симпатії до чеченцям, вимагають акцій відплати і жорсткої внутрішньої політики. Телебачення демонструє кадри насильства бойовиків над заручниками; в ефірі відкрито обговорюється питання про те, кого виселяти з Москви - тільки чеченців або всіх "осіб кавказької національності". Московський мер де факто санкціонує депортації зі столиці.

Показово, що всі "довгограючі" терористичні конфлікти принципово схожі. "Повстанці" з бунтівної (як правило, близькою до метрополії) колонії (зрідка - колишньої) своїми вибухами, нападами, актами відносно представників влади прагнуть домогтися незалежності або "покарати" метрополію за політику, що проводиться відносно їх компатриотов. 
Такі терористичні війни тривають роками; крім національно-політичного чинника, вони, як правило, ускладнені чинником релігійним. Терористи вміло користуються як внутрішніми суперечностями всередині метрополії, так і іноземній допомогою. Немає такої колоніальної (в минулому) держави, яка не нажила б собі зовнішніх ворогів. Принциповою метою в такий терористичну війну є стабільність суспільства колишньої метрополії - "повстанці" не ставлять за мету (та й не можуть домогтися) зміна соціального ладу. Їх вибухи та інші акти терору "розгойдують човен", при цьому їх не особливо турбують горі і біди власного народу, на який найчастіше обрушується гнів імперської правоохоронної системи. Навпаки - чим жорсткіше відповідь на терор, ніж категоричніше анти-(ирланские, баскські, арабські, чеченські) настрою - тим більше потенційних бойовиків прийде під прапори терористичної війни.

Досвід тотальної ізоляції "бунтівних  територій", "етнічні обмеження" і тому подібні експерименти були випробувані і у Великобританії, і в Іспанії, і в Мексиці, і у Франції. Втім, і інші антитерористичні заходи теж. 
Конфликтологи з ООН рекомендують у боротьбі з масовим тероризмом керуватися такими принципами:

1. ніякої капітуляції перед терористами, повна рішучість перемогти тероризм в рамках закону і демократичного процесу;
2. ніяких угод з терористами, ніяких поступок, навіть перед обличчям серйозної загрози або шантажу;
3. повинні бути прикладені максимальні зусилля для того, щоб справи за звинуваченням терористів дійшли до суду було винесено законний вирок;
4. повинні бути прийняті жорсткі заходи покарання відносно держав-спонсорів тероризму, які надають терористичних рухів безпечний притулок, вибухові речовини, гроші, а також моральну і дипломатичну підтримку;
5. держава повинна рішуче присікати спроби терористів блокувати або підірвати міжнародні дипломатичні зусилля з вирішення найважливіших політичних кризисов.

Терроризм став головною загрозою миру і стабільності і його придушення, таким чином, є спільною справою всього міжнародного співтовариства.

Немає більш страшної помилки, ніж  залучення "всіх і кожного" у  боротьбу з тероризмом. Насправді, саме цього терористи і домагаються - практично тваринної реакції на свої дії. "Мені погрожують - я вооружаюсь - я озброєний - моє рушницю не має простоювати - ..." Одне насильство породжує, як хвороботворний вірус, сотні інших вогнищ хвороби, погрожуючи цілісності і власне життя всього громадського організму.

Найважливішим інструментом антитерористичної політики є поінформованість (awareness), тобто - знання і готовність до дій у надзвичайній ситуації. Коли політичні помилки довели суспільство до терористичної війни, його громадяни повинні бути підготовлені до виживання. Вони повинні бути впевнені, що робиться все необхідне для забезпечення безпеки; всі дорослі повинні володіти (на мінімальному рівні) прийомами швидкої допомоги і дій у надзвичайних ситуаціях.

Але головне - стримувати громадські емоції. Політики і мас-медіа повинні стримувати свої емоції. Терор - жахливий; жертви мирного населення - трагедія; терористи - злочинці. Але, по-перше, терор нав'язаний конкретними людьми, а не тієї чи іншої національності або конфесією. По-друге, це не війна, а особливий вид злочинності. По-третє, чим більше суспільство буде обговорювати акти терору, тим сильніше воно "заведеться". 
І, нарешті, загальна рекомендація всіх фахівців з антитерору і вирішення конфліктів - держава у своїй боротьбі з тероризмом має, принаймні публічно, робити все в рамках власних законів. Якщо єдиною можливістю підірвати або припинити тероризм є очевидно незаконна операція, така, як вбивство лідера терористів на чужій території або велика операція, що передбачає очевидне порушення прав людини - така діяльність повинна здійснюватися в обстановці строгої секретності; про причетність держави до таких акцій товариство якщо і може дізнатися, то лише через якийсь час, коли заспокояться природні емоції і біль.

2.3. Аналіз проблеми терористичної діяльності в України

Тероризм належить до числа найнебезпечніших злочинів проти основ конституційного ладу та безпеки держави. У країнах із високим рівнем терористичної активності сформувалася тенденція до здійснення терактів суїцидного характеру. Черговим свідченням цього став теракт 24 січня 2011 р. у московському аеропорту Домодєдово.

У нашій країні розвитку тероризму  сприяють глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння  та люмпенізація значної частини  населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток потужного нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей.

Відповідно до Закону України  «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» основними завданнями внутрішньої політики держави у сфері національної безпеки і оборони є своєчасне виявлення, запобігання та нейтралізація реальних і потенційних загроз національним інтересам. Останніми роками суверенітет України випробовувався на міцність під тиском зовнішніх політичних впливів і через уразливість національної економіки, зумовленої кон’юнктурою світового ринку. За цей час накопичилися проблемні питання у сфері соціально-економічних відносин, окреслилися тенденції радикалізації настроїв у суспільстві.

Окремі кримінальні прояви резонансного характеру свідчать про високу ймовірність  інтенсифікації протестних настроїв, проявів екстремізму й тероризму. За даними Служби безпеки України, у 2010 р. розкрито 135 злочинних проявів з ознаками терористичного характеру.

Аналіз матеріалів спеціалізованих  урядових установ свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні  мотивацією скоєння терактів виступає:

а) кримінальна діяльність, оссбливо її транснаціональні форми; 

б) намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності;

в) створення ускладнень або напруження у міждержавних вівдносинах.

За даними СБУ 1996-1997 роки в Україні  скоєно понад 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок чого 90 осіб (з них 15 представників владних структур) загинуло. Оперативна обстановка характеризується зростанням активності міжнародних терористичних організацій, насамперед з країн Близького Сходу (“Хезболах”, “Абу Ніджаль”, “Хамас”, “Брати-мусульмани”), які прагнуть використовувати территорію України для транзиту своїх бойовиків до країн Західної Європи, а також для підготовки акцій проти послів та представників іноземних держав в Україні, насамперед з США та Ізраїлю. 

Всі дослідження що так чи інакше вивчають проблему тероризму відмічають, що в останні роки світове співтовариство спостерігає зростання терористичних  проявів, пов'язаних з великими людськими  жертвами, знищенням значних матеріальних цінностей. Тероризм став загрозою не тільки для окремих людей, народів, а й для всього людства.

Протягом останніх 25 років у  світі простежується тенденція  до зростання кількості терористичних  актів, яка, починаючи з 1995 року, збільшилась  до 800-1000 на рік по всіх напрямах дій - політичному, національному, релігійному, кримінальному.

Міжнародний досвід аналізу та вивчення терористичних дій свідчить, що точкою відліку вчинених актів тероризму, як правило, є існуючі в країні чи між країнами політичні конфлікти, пов'язані з прагненням народів здобути незалежність, самовизначитися, заволодіти територіями, владою.

З цього приводу доцільно навести  приклади вчинення терористичних актів  у таких країнах СНД, як Таджикистан, Грузія, в середньо-азіатських регіонах, у Придністров'ї, акцентуючи особливу увагу на терористичних чеченських формуваннях на території Росії, діяльність яких пов'язана з неймовірними людськими жертвами.

Аналізуючи становище щодо терористичних  дій у країнах СНД, необхідно  відзначити, що на території України  теж здійснюються терористичні акти. Так, згідно з даними Служби безпеки України, у 2005 році виявлено 184 прояви з ознаками терористичного характеру та 42 факти насильницьких дій щодо державних діячів України, представників органів влади, місцевого самоврядування, засобів масової інформації та лідерів зареєстрованих об'єднань громадян, внаслідок чого постраждало 18 посадових осіб (3 загинуло, 15 дістали тілесні ушкодження) [53,47].

Виходячи з аналізу наведеної  статистики, реалій нинішнього внутрішнього стану, доктор юридичних наук, дослідник проблеми виявів тероризму в Україні В.О. Глушков відзначає: "Аналіз політико-правових процесів в Україні, матеріалів діяльності деяких правоохоронних органів дозволяє вивести певну парадигму - в Україні наявна така ситуація, що може за певних умов у найближчому майбутньому вибухнути проведенням ряду широкомасштабних терористичних актів, що мають як політичне, так і кримінальне забарвлення" [53, 48].

З метою узагальнення міжнародного досвіду аналізу вчинених терористичних  актів та внесення відповідних пропозицій щодо протидії злочинам терористичної спрямованості науковцями Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю завершено дослідження міжнародного досвіду боротьби з тероризмом. Розробляються методичні рекомендації щодо діяльності правоохоронних органів у забезпеченні відвернення актів тероризму та нейтралізації терористів.

Проаналізовано дієвість зарубіжних механізмів боротьби з тероризмом, що застосовуються у розвинутих європейських країнах, а також в Росії, Йорданії, Ізраїлі та США.

Дослідження зумовлено поширенням терористичних актів у країнах  СНД (в т. ч. й певною мірою на території  України), необхідністю розробки і впровадження в практику накопичених світовим співтовариством передових методів захисту громадян від терористичних актів і злочинів.