Вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Курсова робота на тему:

«Вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління» 
ЗМІСТ

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність. Однією з невід'ємних соціальних потреб суспільства є вдосконалення системи управління, що обумовлене об’єктивними процесами зростання функції управління в усіх сферах діяльності. Дійсно, нині збільшується кількість людей, які займаються управлінською діяльністю, але, на жаль, багато вітчизняних управлінців до цих пір так і не опанували достатньою мірою мистецтво соціального управління.

Управління є специфічною областю людської діяльності і здійснюється тільки у тому випадку, якщо існує реально діюча система, яка вирішує завдання управління. Необхідність і можливість застосування системного підходу як методології соціального управління обумовлені тим, що системність є об'єктивною властивістю усіх складних об'єктів і явищ реальної дійсності.

У центрі прогресивних концепцій управління знаходиться людина, яка розглядається як найвища цінність. Виходячи з цього, сучасні системи управління націлюються на розвиток різноманітних здібностей працівників з тим, що б вони максимально використовувалися в процесі виробництва. Зростання ролі соціальної складової виробництва обумовлюють якісні зміни систем управління організаціями, знаходять своє вираження в нових формах, методах і змісті.

З точки зору системного підходу сучасна виробнича організація є складною соціотехнічної системи, в якій виділяється матеріально-речовий і людський(особовий) фактори розвитку організації. Людський фактор перетворився на головний фактор виробництва.

У зв'язку з цим з'являється необхідність формування нових підходів до управління організацією, оскільки традиційні(з орієнтацією на валові показники масового виробництва, що не забезпечують ефективної взаємодії учасників по горизонталі, що не приділяють досить уваги кінцевому споживачеві) себе не виправдовують. Тому нині йде безпрецедентне руйнування існуючих стереотипів управлінського мислення.

Зростання, ускладнення і динамізм виробничих зв'язків, багатоваріантність рішень при високих темпах технологічних і структурних зрушень викликають необхідність швидкої і гнучкої переорієнтації виробництва і збуту в умовах невизначеності, постійної мінливості кон'юнктури. Основним завданням керівника стає створення адаптивних, швидкореагуючих управлінських механізмів, реалізація " органічних" підходів. Отже, усі ці передумови вимагають абсолютно нової моделі управління.

Мета роботи – розглянути вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління, визначити її зміст і специфіку.

Основними завданнями стали:

1) визначити теоретичні основи системного підходу та його значення в управлінні;

2) визначити принципи та елементи системного підходу;

3) виділити моделі управління для України;

4) визначити проблеми системного підходу в управлінні;

5) розробити системну модель управління діяльністю підприємства.

Об'єктом курсової роботи є системний підхід в управлінні.

Предметом дослідження є формування моделі управління, її зміст і специфіка.

 

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ МОДЕЛІ УПРАВЛІННЯ

 

1.1. Поняття та економічна сутність національної моделі управління

 

Економіки всіх країн  розвиваються не хаотично, а цілеспрямовано, тобто за певною моделлю, яку називають національною. В методології дослідження національної економічної моделі слід виділити такі базові пункти: по-перше, визначення сутності поняття «економічна модель»; по-друге, аналіз співвідношення між поняттями «економічна система» та «економічна модель»; по-третє, розмежування понять «економічна модель», «модель економічного росту», «модель економічної трансформації», «стратегія економічної трансформації».

Одразу варто зазначити, що, досліджуючи сутність поняття «економічна модель», вчені стикаються із певними методологічними труднощами, пов'язаними з тим, що поняття «модель» традиційно використовувалося не в економічних, а в математичних, природничих, гуманітарних науках. Тому зазвичай користуються доволі спрощеним, хоч і в принципі правильним, визначенням економічної моделі як «комплексу iдей, положень, спiввiдношень, що дають змогу визначити оптимальне поєднання рiзних елементiв економiчної системи» [11].

Водночас поняття «економічна модель» потребує більш розгорнутого визначення, яке б відповідало сучасним вимогам і враховувало спільні параметри, притаманні різним визначенням поняття «модель». У контексті нашого дослідження доцільно виділити параметри, закладені у будь-якій моделі, у тому числі економічній:

1) модель (матеріальна  чи абстрактна) є продуктом розумової  діяльності, тобто вона є штучно створеною, а відтак має суб'єктивний характер;

2) побудова моделі  дозволяє розширити межі пізнання  реального об'єкта (процесу чи явища), виявити ключові проблеми, що виникли у зв'язку з його дією, та окреслити шляхи їх розв'язання;

3) модель повинна виявити  і дослідити характер зв'язку (оптимальний; деформований; такий, що вичерпав себе щодо кінцевого результату) основних елементів об'єкта (процесу чи явища) між собою та із зовнішнім середовищем;

4) моделі будуються  задля вдосконалення механізмів  функціонування об'єкта (процесу чи явища), що існує, або для надання за результатами дослідження пропозицій щодо створення нового об'єкта;

5) на базі обґрунтованої нової моделі зазвичай приймаються рішення, які мають трансформаційний або революційний характер щодо досліджуваного об'єкта.

Беручи за основу зазначені  вище загальні методологічні параметри, економічну модель можна визначити як абстрактно-інформаційний опис реального стану та перспектив розвитку системи взаємозв'язків, які утворюють каркас економіки на певному (мікро-, макро-, мезо-, глобальному) рівні, за допомогою вербальних (словесних) чи логіко-математичних (або їх поєднання) методів вираження. Будь-яка економічна модель, яка досліджується або пропонується, повинна містити систему взаємозв'язків між такими глибинними економічними формами (процесами, явищами), як форми власності, сектори економіки, механізми регулювання, способи, принципи, форми господарської діяльності, що утворюють каркас економіки.

У сучасній науковій літературі поняття «економічна модель» часто ототожнюється з поняттям «економічна система», тобто «модель трактується як аналог досліджуваної системи, об'єкт, що заміщує оригінал, відбиває його найважливіші риси і властивості за даної мети дослідження та обраної системи гіпотез» [10]. Таке переплетіння понять пояснюється тим, що вони спираються на єдиний методологічний принцип аналізу, який передбачає дослідження системи зв'язків між основними економічними формами, процесами, явищами.

 

1.2. Функції та інструменти формування національної моделі управління

 

 Головними  пріоритетними функціями зовнішньої  політики України відповідно  до її найважливіших загальнонаціональних  інтересів та завдань є:

  1. Забезпечення  національної безпеки.

  2. Створення  умов, необхідних для нормального  функціонування національної економіки.

  3. Сприяння  науково-технічному прогресу в  Україні та розвитку її національної  культури і освіти.

  4. Участь у вирішенні глобальних проблем сучасності.

  5. Контакти  з українською діаспорою.

  6. Інформаційна  функція. 

У національній моделі інноваційного  розвитку українські вчені виділяють  такі шляхи і методи розвитку: державна підтримка підприємств та організацій, які освоюють інновації і стимулювання інвесторів, що вкладають кошти у високотехнологічні, наукоємкі виробництва; здійснення комплексу спеціальних заходів з метою забезпечення структурно-технологічної перебудови вітчизняної економіки на базі розповсюдження інновацій нового технологічного укладу, у тому числі створення мережі інноваційних центрів, технопарків тощо; всесторонній розвиток інфраструктури інноваційного процесу, який включав би систему інформаційного забезпечення, кредитування техніко-технологічного оновлення діючого виробництва та створення нового, систему сертифікації та просування інновацій; модернізацію системи освіти, підготовки і перепідготовки кадрів; блокування руйнування науково-виробничого комплексу країни, створення умов для фінансового забезпечення кадрів, знань, технологій та їхнього використання у перспективних напрямах; формування інституціональних і законодавчих умов, сприятливого інноваційного клімату для позитивних змін у даній сфері.

Інструментарій ДРЕ – сукупність різних форм і методів, що використовуються державою для реалізації цілей своєї економічної політики.

Методи державного регулювання  економіки – способи впливу держави через законодавчі і виконавчі органи на сфери підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення чи забезпечення умов їхньої діяльності відповідно до національної економічної політики.

Використання методів  припускає застосування характерних  для них прийомів, засобів. Конкретне  вираження цих прийомів чи засобів регулювання являє собою їхньої форми.

За формами впливу на суб'єкти ринку методи поділяються на методи: прямого і непрямого (опосередкованого) впливу.

Прямі методи ДРЕ передбачають таке регулювання з боку держави, при якому суб'єкти економіки змушені приходити до рішень, що засновані не на самостійному економічному виборі, а на розпорядженнях держави.

Методи прямого регулювання безпосередньо регламентують розвиток різних елементів і процесів ринкової економіки. До основних інструментів прямих методів ДРЕ відносяться: різні нормативно-правові акти, державні замовлення, плани соціально-економічного розвитку, цільові комплексні програми, державний бюджет.

Прямі методи ДРЕ не передбачають створення додаткового матеріального стимулу, не погрожують фінансовими збитками і спираються на силу державної влади.

У процесі формування інноваційної моделі економіки необхідно  органічно поєднувати ринкові методи стимулювання науково-технологічної  діяльності з істотним посиленням ролі держави. Для цього необхідно  запровадити механізми довгострокового кредитування, зміцнити банківську систему, довести рівень капіталізації до типового рівня для європейських країн (10 % ВВП), використовувати інноваційний потенціал приватизації, стимулювати національного виробника, визначити шляхи істотного підвищення вартості національної робочої сили.

Очевидно, що екстенсивні  механізми, а саме надто дешева робоча сила та підвищення інтенсивності праці, практично себе вичерпали. Уже даються  взнаки обмеженість обсягів кваліфікованої робочої сили, істотне випередження темпів зростання попиту на неї над темпами зростання зайнятості.

Останнім часом спостерігається  прогресуючий відплив робочої сили з України. В умовах патової демографічної  ситуації це призводить до зменшення  чисельності активного працездатного населення, тобто трудових ресурсів. Більшість економістів сходяться на тому, що обсяги доступних трудових ресурсів в Україні прогнозуються на рівні 23 млн. осіб. Це означає, що для зростання економіки необхідно утримати трудові ресурси, особливо висококваліфіковану їх частку, всередині країни, зробити їх міграцію за кордон менш привабливою. Макроекономічна ситуація в Україні така, що тепер для більшості власників легше додатково найняти робітників, ніж купити нове виробниче обладнання. Поряд з цим подальша експлуатація старого обладнання спричиняє деіндустріалізацію економіки, посилює технологічне відставання, залишає все менше шансів для виходу на зовнішні ринки з високотехнологічною науковомісткою продукцією.

 

1.3. Об’єктно-суб’єктний аналіз національної моделі управління

 

Становлення України  як незалежної демократичної держави  відбувається в період кардинальних політичних і економічних зрушень  в українському суспільстві та історичних змін в системі міжнародних відносин, які характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі. Процес державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і суперечливому світі.

  З огляду  на своє геополітичне становище,  історичний досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.

  Неодмінною  умовою успішної реалізації Україною  своїх можливостей є її активне  і повномасштабне входження до  світового співтовариства. Долаючи  кризові явища в суспільстві  і торуючи свій шлях у світ, Україна спирається на свої  фундаментальні загальнонаціональні інтереси, відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції її зовнішньої політики.

Базовою вимогою  у здійсненні зовнішньої політики України  є якнайповніше і якнайефективніше забезпечення національних інтересів країни.

  Національні  інтереси України у сфері міжнародних  відносин становлять три основні  групи:

  - стратегічні  та геополітичні інтереси, пов'язані  з забезпеченням національної  безпеки України та захистом  її політичної незалежності;

  - економічні інтереси, пов'язані з інтегруванням економіки України у світове господарство;

  - регіональні,  субрегіональні, локальні інтереси, пов'язані із забезпеченням різноманітних  специфічних потреб внутрішнього  розвитку України.

  З метою  забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

  1. Утвердження  і розвиток України як незалежної  демократичної держави.

  2. Забезпечення  стабільності міжнародного становища  України.