Вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління

Функція контролю розглядається як процес забезпечення умов для досягнення цілей організації. Суть у тім, що в процесі виробництва можуть виникати відхилення від заданого плану виконання робіт.

Прийняття рішень - це вибір керівником одного з альтернативних варіантів можливих дій, що вказують, що і як планувати, організовувати, мотивувати й контролювати.

Комунікація - це процес обміну інформацією між людьми. Оскільки організація являє собою структурований тип відносин між людьми, функціонування залежить від якості комунікацій .

Процес управління заснований на реалізації взаємозалежних функцій управління за допомогою прийняття рішень і комунікацій. Функції менеджменту це елементи системи управління.

Системний підхід. При всіх розходженнях у підходах і виборі об'єктів організації в них є щось загальне, і це загальне використання - використання універсального інструментарію менеджменту. Відомо, що розходження звичайно виявляються в міру деталізації аналізу явищ, а загальне вже проявляється на більше високому рівні абстрагування. Досягти цього рівня дозволяє системний підхід до організації й управління.

Системна методологія в менеджменті одержала своє визнання й широке поширення вже в другій половині ХХ століття. Науково-технічний прогрес, що дав потужний поштовх широкої автоматизації виробничих процесів, став робити свій революціонізуючий вплив і на процеси управління [16, c. 105].

Системний підхід увійшов у сучасну теорію організації та управління як особлива методологія наукового аналізу й мислення. Здатність до системного мислення стала одним з вимог до сучасного керівника.

Системний підхід − один із головних напрямків методології спеціального наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженнях певних об’єктів як складних систем. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулювання суті досліджуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення.

Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що метою дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворення складного об’єкта з певних складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, на процес (процедуру) об’єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність цілісності системи.

Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення, оскільки трактується надто широко і неоднозначно. У літературі наводяться наступні трактування або визначення системного підходу:

1. Інтеграція, синтез розгляду різних сторін явища або об’єкта (А. Холл).

2. Адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об’єктів, що довільно називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим (С. Оптнер).

3. Вираження процедур подання об’єкта як системи та способів їх розробки (В. Садовський).

4. Широкі можливості для одержання різноманітних тверджень та оцінок, які передбачають пошук різних варіантів виконання певної роботи з подальшим вибором оптимального варіанта (Д. Бурчфільд).

Зазначимо, що дуже часто наукове пізнання характеризується певною “роздвоєністю”: з одного боку - це прагнення до цілісного розгляду об’єктів, а з іншого - до систематизації знання про об’єкт на основі використання певних конкретних, часткових уявлень про нього [12, c. 111].

Такий підхід має історичне підґрунтя. Так, до середини XIX ст. пізнавальні уявлення про цілісність системи розвивалися на рівні конкретних предметів, при цьому взаємозв’язок та єдність частин були очевидними як за зовнішніми ознаками, так і за властивостями. Спроби пояснення сутності якогось явища (в ширшому плані) мали механістичний, натурфілософський, метафізичний характер. Водночас розвивалися ідеалістичні погляди на природу цілісності системи, починаючи від простих об’єктів і закінчуючи складними.

На початку XX ст. наука піднялася на якісно новий щабель розвитку.

Головним її надбанням стала проблема структурної організації та забезпечення функціонування складних системних об’єктів, тому в сучасній науці формуються та широко використовуються категорії системності. У результаті такого прогресу в процесах наукових досліджень центральне місце займає системний підхід.

Необхідність вирішення наукових і практичних завдань нового типу поєднується з розвитком загальнонаукових і конкретно-наукових (спеціальних) теорій і гіпотез. У процесі їх побудови відобразилися принципи та положення системного підходу. Так, В. І. Вернадський (1963-1945) розвинув у 1930-і роки концепцію про біосферу, в основу якої був покладений новий тип найскладніших системних об’єктів глобального масштабу - біогеоценоз. Ідеї системного підходу застосовуються в екології, фізіології, багатьох напрямках біології, фізики, хімії, а також у психології та суспільних науках.

Друга половина XX ст. характеризувалася постановкою та вирішенням системних завдань у суспільній практиці в зв’язку із запровадженням складних технічних і соціально-економічних систем. При цьому різноманітні технічні, організаційні, економічні та соціальні питання і проблеми, методи і засоби їх вирішення концентрувалися навколо єдиних цільових програм. Типовим прикладом можуть бути космічні, енергетичні, технологічні проекти. У цих комплексних програмах значне місце займала все таки проблема типу “людина –  
машина” [16, c. 106].

Таким чином, науково-технічна революція характеризується взаємним проникненням (інтеграцією) різних напрямків теорії і практики. Масштабні об’єкти трудової діяльності і наукового пізнання мають складну системну природу, а дослідження складних системних об’єктів потребує гармонійного сполучення аналітичних і синтетичних методів вивчення структури та функцій системи.

Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з визначеною логічною концепцією. Це система, утворена із сукупності логічних прийомів, методичних правил і принципів теоретичного дослідження, що виконує таким чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання.

Сукупність пізнавальних принципів системного підходу не має жорстких обмежень і за своєю суттю орієнтує і спрямовує певну систему двояким чином відповідно до конкретних етапів дослідження. З одного боку, його змістовні принципи сприяють виявленню обмеженості традиційних об’єктів дослідження, визначенню та реалізації нового типу завдань при новому стилі мислення. З іншого - за допомогою категорій і принципів системного підходу відзначаються перспективи побудови нових об’єктів і предметів дослідження шляхом планування та визначення їх структурних або типологічних параметрів і властивостей. Проектування структурних і типологічних характеристик нових об’єктів сприяє розробці конструктивних комплексних програм наукового дослідження та розвитку науки.

Особливі функції системного підходу в науковому пізнанні й соціальній практиці визначаються критичною природою його принципів. Всебічний критичний аналіз особливостей розвитку сучасного виробництва на основі системного підходу, наприклад, дав змогу визначити і здійснити комплекс адекватних заходів для захисту навколишнього середовища в регіональних і глобальних масштабах.

Критичний аналіз стану і перспектив наукового дослідження з актуальних проблем на ґрунті системного підходу виявляє неповноту предмета пізнання, обумовлену недостатністю цього предмета, принципів і методів вирішення наукових і практичних завдань, охоплюючи і засоби побудови знання, сприяє зосередженню основної уваги в певній галузі дослідження. Варто зазначити, що одним із принципів системного підходу є нагромадження знань у процесі формування та розвитку системи знання.

Цим підкреслюється активна роль цього чинника у пізнанні та виключається невиправдане нехтування вже існуючими уявленнями та знаннями [16, c. 107].

Отже, прогресивне значення системного підходу можна коротко визначити так: предмети (об’єкти) дослідження і принципи системного підходу мають ширші масштаби, зміст і значення порівняно з традиційним рівнем наукового пізнання та практики. Прикладом цього є такі поняття (категорії), як біосфера, біогеоценоз, людина-машина тощо.

Системний підхід містить у собі принципово нову головну установку, спрямовану в своїй основі на виявлення конкретних механізмів цілісності об’єкта і, при нагоді, повної типології його зв’язків. Значні труднощі, які ускладнюють вирішення цього головного завдання, полягають у тому, що виявлення у багатокомпонентних об’єктах різнотипних зв’язків є лише одним із основних завдань дослідження системного об’єкта. З іншого боку, важливо здійснювати порівняння динаміки всього різноманіття зв’язків у співмірному вигляді за логічно однорідним критерієм, загальним для цілісної системи. Так, наприклад, у системі управління обсяг інформації, що надходить до керуючих структур, вимірюють у бітах. Істотним є те, що таким шляхом встановлюється не лише кількість, а й якість інформації, тобто її зміст для певного каналу зв’язку і системи загалом.

Системний підхід визначає також необхідність розчленовування досліджуваних багатокомпонентних об’єктів, на основі принципу найбільшої важливості зв’язків для системи при різноманітті їхніх типів у кожній конкретній складовій системи. Обґрунтований вибір найбільш адекватного варіанта розчленовування здійснюється за допомогою виокремлення співмірної одиниці аналізу (наприклад, суб’єкт господарювання, орган державного управління тощо). На такому підґрунті досліджуються основні властивості системного об’єкта при нерозривному зв’язку структури та функції в їх динаміці [11, c. 112].

Розвиток системного підходу свідчить про його нерозривний зв’язок з діалектикою. Втілені у ньому принципи дослідження цілісного (сходження від абстрактного до конкретного; єдності аналізу та синтезу; логічного й історичного; виявлення в об’єкті різноякісних зв’язків та їх взаємодії; синтезу структурно-функціональних уявлень про об’єкт тощо) є найважливішими компонентами діалектичної методології наукового пізнання.

Однак діалектика і системний підхід утворюють різні рівні методології, субординація між якими виражається в послідовній конкретизації принципів діалектики.

У другій половині XX ст. помітно підвищився інтерес до методології системних принципів. Методологічні дослідження впроваджені при вирішенні завдань, пов’язаних з побудовою загальної теорії систем. При цьому вся сукупність методологічних проблем у вивченні складових системних об’єктів була позначена терміном “системний підхід”, який з 20-х років XX ст. утвердився в науці. У зарубіжних виданнях це поняття часто визначається іншими термінами - “системний аналіз”, “системний метод”, “системно-структурний підхід”, “загальна теорія систем” та ін. В зв’язку з цим варто зазначити, що за поняттями “системний аналіз ” і “загальна теорія систем” у вітчизняній науковій літературі закріплено більш специфічне, конкретніше значення, а термін “системний підхід” більш адекватний і повною мірою відповідає завданням системної проблематики загалом.

До основних напрямків системних досліджень можна віднести три основних тенденції, які встановив австрійський біолог і філософ Л. фон Берталанфі (1901-1972):

- наука про системи;

- системна технологія;

- системна філософія.

Наука про системи вивчає принципи застосування системних концепцій у природничих, суспільних науках і науках про поведінку на основі емпіричного дослідження. При цьому основна увага дослідника зосереджується на пізнанні цілого та цілісності, реалізуються підходи до оцінки рівнів складності об’єктів, аналізуються способи взаємодії та взаємовідносин компонентів системи. Для досягнення поставленої мети дослідження, виявлення подібності та ізоморфізму різних систем широко використовуються формальні методи, зокрема математичні моделі.

Системна технологія використовується для розв’язання проблем, що виникають у виробництві та суспільних відносинах, які можна досліджувати на основі теорії систем. Таким чином, у системному аналізі, в процесах управління системами, в дослідженні операцій, інформатизації тощо системний підхід використовується для пошуку практичних розв’язань конкретних  
проблем [15, c. 377].

Системна філософія - це спроба концептуалізації взаємозв’язків і взаємозалежностей між науковими теоріями, котрі сформувались у різних галузях знань, і поєднання розділів традиційної науки в загальних філософських концепціях систем.

Системний підхід виник як реакція на бурхливий розвиток аналітичних підходів у науці, які все більше віддаляли творчу думку від проблеми “цілісного організму”. Багато наук, пов’язаних із системними проблемами розвитку економіки, управління, планування, адміністративного менеджменту тощо, на початкових етапах свого розвитку застосовували наукові підходи, методи і процедури аналізу природничих наук, зокрема логічний позитивізм і редукційну логіку. Логічний позитивізм базується на тому, що існує об’єктивна реальність, яка незалежна та не спотворена особистими суб’єктивними інтерпретаціями світу. Однак факти є багатовимірними і можуть інтерпретуватися дослідниками по-різному на основі філософії та методології дослідження. Так, економіст буде інтерпретувати факти з точки зору економічної ефективності, еколог – довготривалого впливу на навколишнє середовище.

Аналітична дедукція та редукціоністська логіка стверджують, що ціле найкраще можна дослідити шляхом вивчення та пояснення його частин, іншими словами складна проблема вирішується шляхом розчленування її на складові та дослідження кожної з них, тобто виникає множинність підходів у межах різних наук і дисциплін.