Вплив основних положень системного підходу на формування національної моделі управління

На даний час дослідники виділяють три основних моделі управління корпораціями в країнах з розвиненою ринковою економікою. Це англо-американська, японська і німецька моделі (табл. 3.1). При порівнянні даних систем найбільша схожість досягається у японської моделі з німецькою моделлю. А англо-американська модель відрізняється від цих моделей прозорістю в діяльності корпорацій, наданню важливості короткостроковим інтересам акціонерів, а також найбільш суворими заходами, що застосовуються до розкриття інформації.

Слід підкреслити, що вище наведені моделі мають як переваги, так і недоліки, але кожна з них довела свою ефективність.

При формуванні національної моделі управління економіки доцільним є визначення подібних та відмінних рис української моделі та усталених моделей управління.

Процес становлення  відносин в України вже пройшов три етапи. Перший з них припав на 1991-1994 рр., коли було прийнято базові закони, у тому числі «Про підприємництво». «Про господарські товариства», пакет законів про приватизацію, внесено деякі зміни у Цивільний кодекс та Кодекс законів про працю.

На другому етапі відбулись накопичення власного досвіду управління на всіх рівнях, аналіз помилок та вад законодавства, вивчення об’єктивних причин виникнення конфліктів.

 У сучасних умовах  визначальною характеристикою світового  господарства є розвиток економічної інтеграції в Європі. Найбільшим та найпотужнішим інтеграційним об'єднанням у світі є Європейський Союз (ЄС), метою створення якого є сприяння економічному добробуту, підвищенню життєвого рівня народів Європи, зміцненню миру і свободи та створення стійкого союзу народів цього регіону.

Сучасний розвиток світової економіки обумовлено глобальними  масштабами зростання головних макроекономічних показників – світового валового внутрішнього продукту та ВВП країн світу. При цьому важливою рисою сучасного розвитку світового господарства є зростання ролі регіональних торговельних угод (РТУ). Їх поява та розвиток зумовлені економічними, політичними факторами, а також міркуваннями безпеки. Економічні причини участі країн у РТУ пов’язані з намаганням долучитися до більших ринків, залучити додаткові іноземні інвестиції, поглибити структурні зрушення та прискорити економічне зростання. Неабияким аргументом є також можливість ефективніше розв’язувати питання, які поки що повільно вирішуються на багатосторонньому рівні в межах СОТ. Усунення торговельних бар’єрів у рамках РТУ за інших однакових умов веде до більш ефективного використання ресурсів.

Політичні аспекти розвитку РТУ пов’язані з намаганням країн  забезпечити регіональну безпеку, посилити роль регіону у міжнародних відносинах, сприяти розвитку певної соціально-економічної та політичної моделі на рівні окремих країн та регіону в цілому, сформувати нові геополітичні альянси, впливати на розвиток інших країн і регіонів, у тому числі регулюючи доступ до своїх внутрішніх ринків. З іншого боку, розвиток РТУ може спричинити внутрішню та зовнішню напругу, оскільки такі угоди приводять до перерозподілу торгівлі з третіми країнами, отже, до зменшення їх впливу.

Європа має найбільшу  концентрацію РТУ у світовій економіці  з Європейським Союзом та Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) як центрами економічного тяжіння. Хоча із розширенням ЄС у 2004 році припинили свою діяльність 65 РТУ за участю Союзу, нових країн-членів і третіх країн, Європейський Союз посилює свою роль у системі дво- та багатосторонніх угод. Чотири країни мають статус країн—кандидатів на вступ до ЄС; формуються 22 угоди про вільну торгівлю між країнами Південної Європи, які охоплені процесом стабілізації та асоціації з ЄС; до 2010-го передбачається створити зону вільної торгівлі між ЄС та 10 країнами Середземномор’я. В окремих угодах про партнерство та співробітництво ЄС з країнами СНД також передбачено можливість переходу до вільної торгівлі.

Розвиток процесу економічної  інтеграції полягає у лібералізації  і синхронізованому відкритті ринків ЄС та України, взаємному збалансуванні торгівлі, наданні на засадах взаємності режиму сприяння інвестиціям з ЄС в Україну та українськими експортерами на ринках ЄС, запровадженні спільного правового поля і єдиних стандартів у сфері конкуренції та державної підтримки виробників. Економічна інтеграція базується на координації, синхронізації та відповідності прийняття рішень у сфері економіки України та ЄС і передбачає ліквідацію обмежень розвитку конкуренції та обмеження застосування засобів протекціонізму, формування основних економічних передумов для набуття Україною повноправного членства у ЄС.

Тож, виходячи зі стратегічної орієнтації України на інтеграцію з Євросоюзом, ми моделюємо потенційне зменшення економічної відстані між Україною та країнами ЄС-25 та, відповідно, знаходимо потенційні обсяги товарообігу України з ЄС-25. Зазначимо, що розрахована конвергенція неможлива без відповідної політики уряду, спрямованої на отримання максимального ефекту від євроінтеграції та обмеження можливих негативних тенденцій. Тісна співпраця з Євросоюзом у сфері узгодження стандартів якості продукції, розвитку торгової інфраструктури та залучення іноземних інвестицій у пріоритетні для розвитку галузі надасть можливість Україні поступово вивести торговельні відносини з ЄС на якісно новий рівень та отримати значний поштовх для розвитку національної економіки. Доречним також виявляється проведення порівняльного аналізу економічної відстані доЄС-25 для України та інших країн, що вже отримали членство у ЄС: Болгарія, Румунія та Туреччини, яка намагається вступити до Європейського Союзу.

На сучасному етапі  економіка Китаю розвивається надзвичайно швидкими темпами, що має безпосередній вплив на світову економіку через зростаючі обсяги експорту. У свою чергу, КНР розглядає Україну як авторитетну державу в Європі і на просторі СНД. Серед країн СНД Україна посідає 3 місце за обсягом двосторонньої торгівлі з Китаєм.

Китай вбачає в Україні  перспективного економічного партнера насамперед у таких галузях, як машинобудування, військово-промисловий комплекс, високі технології, зокрема космічна техніка, авіа- та суднобудівна галузь, матеріалознавство, радіаційна безпека тощо. Для КНР Україна це ще і ринок збуту продукції китайських підприємств [18].

Український експорт  до КНР має здебільшого сировинний характер. Основні причини цього полягають, по-перше, в орієнтації китайського ринку на самозабезпечення та стимулювання внутрішнього виробника, відповідно скорочується кількість галузей, в яких, з огляду на відсутність китайських аналогів, наявним був би значний імпорт і, по-друге, у слабкому представництві вітчизняного бізнесу в Китаї і відсутності його системної підтримки на державному рівні.

Щодо структури імпортних  поставок з КНР, то ця країна залишається  стабільним партнером для України  у поставках своєї продукції  машино- та приладобудівної галузей (до 30 % загальних поставок), хімічної промисловості, товарів широкого вжитку, зокрема поставки побутової електротехніки, пластмаси, виробів з каміння та інше

Хотілось би окремо зупинитися на конкретних кроках, які необхідно  зробити Україні для досягнення якісно нового етапу в зовнішньоторговельних  відносинах із Китаєм. Насамперед необхідно розвивати політичний діалог на найвищому рівні, створювати позитивний імідж України всередині ділових кіл Китаю. Слід дотримуватися принципу "одного Китаю" і китайського суверенітету над Тайванем, здійснювати підтримку принципу невтручання у внутрішні справи держави.

Потрібно також зосередитись на меті збільшення інвестицій з Китаю  у виробничу сферу України. Найбільш перспективними для китайських капіталовкладень є транспортна та портова інфраструктура, енергетична сфера, розроблення природних ресурсів, авіаційна та машинобудівна галузі.

Важливо також активізувати науково-технічне співробітництво  та підтримувати зростання двосторонньої  торгівлі в традиційних сегментах (металургія, агропромисловий комплекс, хімічні та сировинні матеріали), і водночас, збільшувати в українському експорті питому вагу високотехнологічної продукції та продукції з високим ступенем перероблення [19].

З урахуванням можливостей  експортоорієнтованих галузей української  економіки, а також потреб китайського ринку, подальша оптимізація структури товарообігу між Україною та КНР вбачається у нарощуванні поставок до Китаю продукції таких галузей: авіаційна промисловість, енергетична галузь, машинобудування, оборонно-промисловий комплекс, сучасні військові технології, металургійна галузь, транспортна сфера.

В умовах глобалізації КНР  репрезентує унікальну модель економічного розвитку. Найважливіший результат  реалізації "китайської моделі" –  високі темпи економічного зростання  і випереджаючий ривок у промисловому виробництві, що становить практичний інтерес і для України.

Таким чином, треба мати на увазі, що українсько-китайські відносини  можуть успішно розвиватися лише за умови доброго усвідомлення Україною, що Китай реалізує один з небагатьох наших зовнішніх резервів швидкого нарощування експортних можливостей за рахунок продукції машинобудування, ракетно-космічної, суднобудівної промисловості, ядерної та теплової енергетики, продукції ВПК. Найбільш перспективними є види співробітництва, які дають змогу поєднувати продаж Україною високотехнологічної продукції й технологій з розвитком відповідного виробництва в Китаї. Саме з урахуванням цієї обставини можна, на думку фахівців, сміливо прогнозувати співробітництво, яке враховує імперативи XXI ст.

Формування та розвиток національної економічної моделі, що відбуваються в межах нової соціально-економічної системи відповідно до обраної країною стратегії розвитку, має двоїстий характер. З одного боку, стара економічна модель поступово витісняється завдяки застосуванню визначених державою механізмів, інструментів та важелів впливу, а нова – стверджується, розвивається і поширюється на весь економічний простір. З іншого – нова модель не є сталою – вона, не змінюючи своїх засад, еволюціонує за формами прояву, адаптуючись до внутрішніх та зовнішніх загроз, що постають перед країною.

На нашу думку, в Україні  сформувалася особлива (тріадна) конфігурація економічної моделі та система зв'язків  усередині неї: поряд із моделлю, яка вийшла із старої, централізованої (адміністративно-командної) системи і має назву «модель державного соціалізму», та моделлю, що репрезентує сучасну ринкову економічну систему, характерну для більшості розвинутих і заможних європейських держав та має назву «модель народного капіталізму», у межах цієї ж (ринкової) системи існує ще одна економічна модель, яка склалася в нашій країні внаслідок неправильно обраної стратегії розвитку, невирішення завдань перехідного періоду й незавершеності соціально-економічних і політичних реформ. Це «модель державно-монополістичного капіталізму», яка нині за своїми масштабами переважає дві названі вище моделі.

До прийняття державного рішення щодо формування тієї чи іншої  національної економічної моделі, її трансформації або зміни в  кожній країні спонукають практично  однакові передумови. В узагальненому вигляді ці чинники впливу, які мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер можна сформулювати таким чином:

1. Загострення суперечностей  в усіх сферах і наростання  кризових явищ, що призводить  до збільшення державного внутрішнього  і зовнішнього боргу та падіння життєвого рівня громадян. Виникнення й тривале існування такої ситуації має стати підставою для перегляду існуючої моделі та прийняття рішення про необхідність її коригування або переходу до іншої моделі. Україна, як свідчить наш аналіз, нині знаходиться саме в такій ситуації.

2. Кардинальні зміни  зовнішнього середовища, пов'язані  із глобалізаційно-цивілізаційними  зрушеннями, а також глибинними  кризами, що потрясають економічний  простір. Світова економічна криза  2008–2010 рр., безумовно, стане для багатьох країн (особливо тих, що звикли швидко й адекватно відповідати на нові виклики) поштовхом до трансформації моделі економічного розвитку. Ті ж країни, які не змогли ще до початку зазначеної глобальної кризи сформувати економічну модель, яка відповідала б тенденціям і кон'юнктурі світового ринку, наразі мають рухатися шляхом не коригування моделі, а її кардинального перетворення або навіть зміни.

3. Сформоване розуміння  нацією свого геоекономічного  й геополітичного місця і ролі  у світі, а також фундаментальних цінностей, на яких повинна будуватися як модель суспільного розвитку країни загалом, так і її економічна складова зокрема.

4. Чітке уявлення про  наявні засоби і ресурси, оцінка  їх достатності для впровадження  нової моделі. Без необхідних ресурсів реалізація сформульованої стратегічної мети в кращому разі обмежиться виробленням практичних сценаріїв (національних проектів), які ніколи не будуть втілені у життя.

5. Сприятлива комбінація  суспільних інтересів у певний  період часу для прийняття рішення щодо перетворення (зміни) економічної моделі. Якщо ця комбінація виявиться критично конфліктною, то впровадження нової моделі може мати не еволюційний (найбільш бажаний сценарій), а революційний характер або взагалі не відбутися.

6. Креативне, позбавлене стереотипів мислення владно-бізнесової еліти, яка приймає рішення про здійснення трансформації національної економічної моделі.

Однак навіть наявність  усіх зазначених чинників впливу не свідчить про те, що у країні почнуться  практичні кроки в напрямі трансформації або зміни економічної моделі. Це тільки означає, що ця країна підійшла до певної межі, до біфуркаційної точки, до стану вибору одного з можливих альтернативних сценаріїв розвитку економіки:

1) продовжувати далі  розвиватися за існуючою економічною моделлю (S1);