Банкывський кредит

Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не приносять йому прибутків. Але проведення подібних операцій сприяє зростанню популярності та рейтингу банку. Загалом невеликі провінційні банки не мають змоги широко застосовувати метод портфельної диверсифікації, що призводить до підвищення ризиковості їх кредитних портфелів. Такі портфелі, сформовані насамперед за рахунок надання кредитів підприємствам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, характеризуються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та великими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансувати ризик і дохідність кредитного портфеля банку.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже навіть великий банк не завжди має достатню кількість висококваліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категоріями позичальників.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом  диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Формуючи кредитний  портфель, слід додержувати певного  рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієнтури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енергетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомості. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах протягом 70 — 80-х років.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуації.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику, а також диверсифікувати кредитний портфель та забезпечити стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або групами взаємопов'язаних позичальників за кредитами в окремі галузі, географічні території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик банку обмежується встановленням ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних ресурсів філій банку і т. ін.

Ліміти визначаються як максимально допустимий розмір позики чи напрямку кредитування і виражаються як в абсолютних граничних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках (коефіцієнти, індекси, нормативи). За базу під час розрахунків нормативів можна брати обсяг капіталу банку, розмір кредитного портфеля, валюту балансу та інші показники. Наприклад, ліміт кредитування позичальників певної галузі може бути визначений як максимальний сукупний розмір грошових коштів або як відношення суми кредитів у галузь до загальної величини кредитного портфеля.

Перш ніж визначати ліміти кредитування, потрібно ідентифікувати основні сфери та фактори ризику. Для різних банків, окремих країн і регіонів ключові сфери ризику відрізнятимуться. З огляду на виявлені особливості керівництво банку встановлює ліміти кредитного портфеля.

Лімітування як метод  зниження кредитного ризику широко застосовується у практиці як на рівні окремого комерційного банку, так і на рівні банківської системи в цілому. Менеджмент банку має визначати обмеження згідно з обраною кредитною політикою та з урахуванням конкретної ситуації. Органи банківського нагляду в багатьох країнах лімітуванням регулюють діяльність банків, зокрема кредитну, установлюючи обов'язкові ліміти, які здебільшого виражені у відносних величинах. Прикладом може слугувати норматив НБУ “Максимальний розмір ризику на одного позичальника” (Н8) та інші обмеження щодо кредитної діяльності банків

Створення резервів для  відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод  управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому.

Висновки до розділу ІІ

В другому розділ дипломної роботи основна увага була звернена на загальну характеристику принципів, умов та методів банківського кредитування, а також було проаналізовано основні засади управління кредитним портфелем комерційного банку.

Принципи банківського кредитування відображають економічну сутність банківського кредиту. До таких  принципів кредитування відносять: поверненість, терміновість, диференційованість, забезпеченість і платність.

В принципах кредитування відображаються стійкі й перевірені практикою банківські орієнтири, закономірні  зв'язки та закономірності організації  кредитного процесу. Принципи кредитування стимулюють економічну зацікавленість суб'єктів кредитних відносин у найкращих результатах своєї діяльності.

Одним із основних елементів  у системі основних засад банківського кредитування є методи кредитування, оскільки вони визначають низку інших елементів цієї системи, зокрема, вид позичкового рахунку, способи врегулювання можливої кредитної заборгованості, форми та порядок здійснення контролю (моніторингу) за цільовим використанням залучених коштів і своєчасним їх поверненням. Під методом кредитування розуміють способи надання та погашення кредиту відповідно до принципів кредитування.

РОЗДІЛ ІІІ.

Шляхи вдосконалення  практики банківського кредитування господарюючих  суб’єктів

Розвиток кредитування в Україні  не можливий без належної державної підтримки  банківських  структур та вдосконалення чинної нормативної бази. З метою зацікавлення комерційних  банків у кредитуванні виробництва, держава повинна розширити законодавчу базу їхньої діяльності,  зокрема ухвалити нові закони “Про кредитування”, “Про іпотеку” тощо.

У кінцевому підсумку перспективною в Україні має стати практика індивідуального підходу  банківської установи до факту кожної конкретної позички з урахуванням економічної кон’юнктури та параметрів розвитку конкретного позичальника. Вибір оптимального методу кредитування, застосування сучасних схем забезпечення та погашення кредиту має ґрунтуватися на особливостях діяльності клієнта. Тільки тоді буде досягнуто мети реального спрямування грошей на відродження національного виробництва, буде  зроблено практичні кроки для виходу України з фінансової кризи.

Очевидно, що кредитні операції дедалі більше стають "дорогим задоволенням" перш за все для комерційних банків, і тому екстенсивний шлях розвитку кредитного ринку поступається місцем інтенсивному, за якого набуває значення якість кредитних операцій. Одним із способів удосконалення кредитних операцій є розробка та деталізація етапів кредитування з метою максимального врахування потреб клієнтів та захисту банку від втрат.

Врахування потреб клієнтів у вітчизняній практиці кредитування зводиться до:

– розуміння ситуації клієнта, що виражається у необхідності кредиту, тобто довірливе ставлення  до його проблем;

– доступність клієнта  до банку, прийнятність розробленої  ним програми кредитування (розміри  кредиту, плата за кредит, строки кредиту, умови надання та погашення);

– врахування особливостей бізнесу клієнта, умови та результати його галузевої діяльності;

– оперативний розгляд  заяв та клопотань клієнта;

– простота та зрозумілість для клієнта банків самих процедур з оформлення, надання та погашення кредиту;

– прозорість процесу  прийняття та обґрунтованість висновків  щодо надання чи відмови клієнту  в одержанні кредиту.

Процес кредитування – це багатогранний і складний процес з точки зору його ризикованості  для банку, адже кожній можливості отримати прибуток від певної операції протистоїть реальна можливість понести збитки. Тому важливим завданням діяльності кожного банку є досягнення оптимального співвідношення між прибутковістю та ризикованістю його операцій. У зв’язку з тим, що основну частину прибутку банк одержує від своїх позичкових операцій, стає очевидним важливість мінімізації і запобігання кредитного ризику.

Характеризуючи кредитні ризики, ми перш за все вказуємо на їх особливості виникнення, які пов’язані  з процесом кредитування. Основою, відправною точкою наявності даного процесу  як з економічної, так і з юридичної  точки зору є укладення кредитної  угоди. Поза нею фактично немає кредитних відносин між банком та клієнтом, може йтися про підготовчі етапи процесу кредитування, зокрема: розгляд заявки, аналіз кредитоспроможності тощо.

Тому необхідно розробити  і застосовувати єдину науково  обґрунтовану методику оцінки кредитоспроможності позичальників. Точність оцінки важлива й для позичальника, адже від неї залежить рішення про надання кредиту та про можливий його обсяг.

Одним із напрямів до розв'язання указаних проблем можна було б  вважати впровадження у діючу  практику оцінки кредитоспроможності позичальника аналіз грошового потоку клієнта, що надає можливість оцінити обороти його коштів за певний період і більш повно охарактеризувати можливості погашення позичок. Крім того, доцільно було б розглянути питання про створення міжбанківської інформаційної бази до якої за результатами аналітичної роботи комерційних банків із підприємствами різних галузей економіки, заносилися б дані про оптимальні критеріальні значення показників фінансового стану позичальників, які належать до відповідних галузей, що в результаті дало б можливість більш точно прорахувати і вагові значення різних коефіцієнтів. Значної уваги з боку банку потребує також оцінка професіоналізму та ділових якостей керівництва підприємства (вік, освіта, стаж роботи, термін перебування на керівній посаді, наявність власної частки у капіталі господарства), а також аналіз кредитної історії позичальника і результатів організації грошово-кредитних відносин з ним у минулому.

Цілком очевидно, що аналіз кредитоспроможності позичальника не повинен обмежуватись виключно оцінкою ліквідності і фінансової стійкості підприємства, позаяк отримання повної, вичерпної інформації про діяльність підприємства, історію його взаємин із кредитними установами, якість управління, ефективність організації виробничого процесу є необхідним в силу тієї ключової ролі, яку відіграє дана аналітична робота у створенні базових передумов для мінімізації ризику за позичковими операціями банку, а відтак і ефективності організації грошово-кредитних відносин загалом. З таких позицій розгляд шляхів удосконалення методики оцінки кредитоспроможності має передбачати по суті використання якомога більшого складу показників, котрі характеризували б реальні можливості ефективного використання і своєчасного погашення підприємством позичених коштів.

У даному зв'язку необхідно  відзначити ще один важливий момент. Зрозуміло, що оптимальним варіантом розрахунку фінансових коефіцієнтів, які характеризують різноманітні аспекти діяльності позичальника, є проведення не лише ретроспективного аналізу - на основі фактичних даних із наданої клієнтом звітності, але й аналізу перспективного, що може здійснюватись на основі прогнозних величин, представлених клієнтом, або розрахунку самого банку, виходячи із тих тенденцій, що склалися у динаміці змін відповідних показників у минулі періоди. Аналіз на перспективу має сприяти ефективному спостереженню за впливом виявлених ризиків на діяльність клієнта і прогнозуванню появи чи відсутності нових ризиків, котрі зумовлюють можливість невиконання позичальником своїх зобов'язань за отриманими кредитами.

Разом з тим оцінка кредитоспроможності позичальника в майбутньому може достатньою мірою  спиратися на стан справ у минулі періоди лише за умов стабільної економічної  ситуації або принаймні стабільного положення клієнта. Коли ж мають місце високі темпи інфляції, спад виробництва, непередбачувані правові умови ведення господарської діяльності, точність прогнозів на перспективу суттєво знижується. Напрямом же до вирішення цієї проблеми (окрім безпосереднього коригування динаміки показників на темпи інфляції) може слугувати розширення складу фінансових коефіцієнтів, які використовуються банком для аналізу кредитоспроможності позичальника, що дає можливість отримати різнобічну оцінку його господарської діяльності та до деякої міри нівелювати розбіжності, що можуть виникати між прогнозованими і фактичними тенденціями, що складаються у процесі індивідуального відтворення.

Систему таких коефіцієнтів необхідно було б розширити передусім в плані детальнішої оцінки фінансової стійкості і ефективності господарської діяльності позичальника.

Показники фінансової стійкості  характеризують фінансовий стан підприємства з точки зору оцінки банком структури  і співвідношень між різними джерелами грошових ресурсів клієнта та їх впливу на рівень кредитного ризику. У даному разі йдеться про необхідність оцінки того аспекту діяльності позичальника, який визначає, наскільки раціонально сформована структура джерел коштів, що використовуються у виробничому процесі, і, відповідно, наскільки ефективним є залучення банківських кредитів. Нині для цієї мети комерційними банками нашої країни у більшості випадків використовуються такі показники, як коефіцієнт забезпеченості власними джерелами, коефіцієнт фінансової незалежності, питома вага власних оборотних коштів у валюті балансу, а також коефіцієнти автономності, маневреності, переливу капіталу.