Банкывський кредит

У той же час, для більш  повної характеристики указаного аспекту діяльності позичальника дана група показників могла б бути доповнена ще рядом коефіцієнтів, що відображають структуру коштів підприємства і їхніх джерел. У числі таких показників можна навести, зокрема: 1) коефіцієнт власності; 2) коефіцієнт залучених коштів; 3) коефіцієнт мобільності оборотних коштів; 4) коефіцієнт оборотного капіталу. Указаний аналіз, таким чином, має передбачати такі напрями оцінки діяльності клієнта, котрі у своїй сукупності можуть забезпечити прийняття оптимального рішення про можливість і доцільність видачі йому кредиту (рис. 3.1).

Загалом з урахуванням  того, що комплексний аналіз кредитоспроможності являє собою ключовий інструмент мінімізації кредитного ризику (як у формі попередньої оцінки, так і у процесі подальшого моніторингу) його значення на мікроекономічному рівні важко переоцінити. Однак оптимізація даної системи, цілком очевидно, не може обмежуватись лише вдосконаленням самої методики указаного аналізу, позаяк важливою передумовою активізації кредитного процесу є адекватна оцінка ефективності здійснюваних комерційним банком кредитних вкладень.

 

Рис. 3.1. Характеристика основних напрямів оцінки кредитоспроможності клієнта банку

Отже, якщо врахувати  все вище викладене в практиці оцінки кредитоспроможності позичальника, то це дасть змогу зменшити кредитний ризик. Адже, наслідком кредитних ризиків є втрати частини доходу і прибутку банку, тобто зниження фінансових результатів його роботи. Тому кредитні ризики справді можна вважати фінансовими ризиками, тобто ризиками, які впливають на фінансові показники роботи банку.

Значний вплив на ступінь  неповернення позик, що рівнозначно  призводить до появи кредитних ризиків, є:

– кризовий стан економіки  перехідного періоду, який виражається  не тільки падінням виробництва, фінансовою нестійкістю багатьох підприємств і організацій, але й руйнуванням ряду господарських зв’язків;

– економічний розвиток регіону, його спеціалізація, виробнича  активність підприємств і організацій, а також конкуренція серед  кредитних установ;

– ступінь концентрації кредитної діяльності банку в будь-якій сфері (галузі), яка чутлива до змін в економіці, а також в нових, маловивчених, нетрадиційних сферах;

– законодавче забезпечення кредитної діяльності та стан господарсько-судової  системи;

– кредитування клієнтів, які зазнають певних труднощів економічного характеру, а також нових та недавно залучених клієнтів;

– внесення частих змін в політику банку щодо надання  кредитів та формування кредитного портфеля;

– проблеми, які пов’язані  із забезпеченням кредиту, тобто  з юридичними, кон’юнктурними факторами та ліквідністю;

– проблеми, пов’язані  із суб’єктивізмом банківських працівників  щодо організації кредитних відносин;

– форс-мажорні обставини, тобто катастрофи, військові дії, землетруси тощо.

Однією з головних причин появи проблемних кредитів є суб’єктивізм і помилки працівників банку в процесі організації кредитних відносин. Вони виникають на попередньому, підготовчому й під час супроводження кредиту. Адже в діючій практиці організації процесу кредитування основне місце займає кредитний відділ, на який покладені всі функції кредитного забезпечення клієнтів – від попереднього розгляду заявки клієнта до аналізу кредитоспроможності й супроводу кредиту.

В економічній літературі не раз висувалися пропозиції щодо розмежування повноважень працівників кредитного відділу з кредитного обслуговування клієнтів, що дало б змогу обмежити кількість помилок та суб’єктивних рішень у процесі кредитування. Одні автори в структурі кредитного підрозділу виділяють інформаційний сектор, сектор аналізу та супроводження кредиту [   ]. Інші виокремлюють сектор управління кредитними ризиками та моніторингу кредиту [    ]. Тоді ж як у міжнародній банківській практиці забезпечення кредитного процесу покладено на: відділ кредитної політики та маркетингу, кредитного аналізу, безпосередньо на кредитний відділ, відділ кредитної документації. Безперечно, що всі пропозиції структуризації кредитного підрозділу зводяться до визначення незалежної оцінки ступеня кредитного ризику, його мінімізації в процесі використання кредиту позичальником й ефективною роботою щодо повноти повернення позик та відсотків за користування нею, що значно дозволить зменшити ризиковість кредитного портфеля банку та покращити його якість.

Отже, для реалізації процесу кредитування як з боку банку, так і з боку боржника необхідно, щоб їхні інтереси збігалися, тобто, щоби необхідність, доцільність та можливість кредитування відповідали одночасно обидвом інтересам, з одного боку, і сам процес кредитування був достатньо деталізований та прозорий із відокремленням конкретних завдань, обов’язків та відповідальності окремих посадових осіб, які забезпечують реалізацію конкретних етапів кредитування, з іншого.

Для недопущення впливу внутрішньобанківських чинників на виникнення проблемних кредитів необхідно розмежувати обов’язки між співробітниками кредитного відділу та централізувати видачу позик. Таке розмежування функцій повинно передбачати, перш за все, інформаційне забезпечення діяльності видачі кредиту, проведення аналізу кредитоспроможності клієнта співробітником, який не має безпосереднього контакту з клієнтом, або спеціальним аналітичним бюро та нагляд за цільовим використанням кредиту. Це пов’язано з тим, щоби виключити можливість потрапляння співробітника кредитного відділу в залежність від клієнта.

Тому, відповідно до принципів  розподілу кредитних функцій, у  кредитному відділі доцільно створити наступні сектори, які входять до фронт-офісу: інформаційний, сектор аналізу  або кредитної експертизи, та сектор супроводу. Якщо інформаційний сектор переважно займається попереднім розглядом, обробляє та упорядковує вхідну інформацію щодо кредитування клієнта, то сектор аналізу проводить остаточну обробку її, тобто оцінює загальноекономічні аспекти діяльності потенційного боржника, окупність кредитованих проектів, визначає платоспроможність заявника та його кредитний рейтинг і на підставі цього аргументує висновок щодо прийняття рішення про кредитування. Сектор супроводження здійснює нагляд за наданими кредитами, тобто веде кредитні справи позичальників, перевіряє цільове використання кредиту, стан його погашення, а також здійснює контроль за діяльністю підприємства.

Другий етап кредитування – підготовчий етап, який полягає  в аналітичній оцінці доцільності  проведення кредитної операції, розпочинається поглибленим аналізом господарсько-фінансової діяльності клієнта на основі представленого ним пакета документів. Крім цього, кредитний експерт проводить аналіз бізнес-плану з техніко-економічним обґрунтуванням кредитної операції з точки зору наявності умов для його виконання та реальних джерел повернення боргових зобов’язань банку, а також проводить аналіз ризиків, які притаманні даній кредитній операції. На даному етапі проводиться також оцінка забезпечення кредиту із залученням фахівця з оцінки майна або незалежних експертів, які перевіряють стан та умови збереження заставленого майна, його оцінку та ліквідність і готують висновок щодо доцільності прийняття у заставу цього майна або необхідності додаткової, більш ліквідної застави або іншого забезпечення.

Після детального вивчення документів, проведеного аналізу  господарсько-фінансової діяльності, ефективності проекту, що кредитується, оцінки застави кредиту, а також  висновків юридичного відділу та служби безпеки банку кредитний  експерт на кредитний комітет банку готує експертну оцінку щодо доцільності надання кредиту.

 Третій етап кредитування  передбачає прийняття рішення  про проведення чи відмову  у проведенні кредитної операції  кредитним комітетом банку. У  випадку відмови позичальнику  у наданні кредиту, висновок кредитного комітету повинен бути детально аргументованим, а також в ньому повинні бути чітко визначені умови, за яких йому може бути наданий кредит.

Після прийняття рішення  кредитним комітетом про видачу кредиту, яке оформляється протоколом і укладенням кредитної угоди, що реєструється сектором реєстрації кредитної документації бек-офісом, настає наступний четвертий етап кредитування – порядок видачі кредиту. Він починається підготовкою проектів кредитного договору та договору застави юридичним відділом банку на підставі копії виписки з протоколу кредитного комітету про надання кредиту.

Після видачі кредиту  банк повинен вжити всіх заходів  для забезпечення його повернення. Нагляд за використанням позики банки  здійснюють для впевненості в  стійкості фінансового стану і у виконанні клієнтами умов кредитної угоди, а також для пошуку нових можливостей ділового співробітництва. Нагляд за кредитом необхідний для виявлення на ранніх стадіях ознак тимчасових фінансових труднощів з погашенням кредитів. Такий нагляд необхідний як на початкових стадіях процесу кредитування для максимального збільшення ефекту від коригуючих дій банку і зниження його збитків, так і на етапах аналізу кредитної заявки та її виконання.

Більшість банків періодично переглядають свої взаємовідносини з клієнтами шляхом аналізу фінансового стану боржника: тенденцій його розвитку, його минулі та майбутні можливості щодо обслуговування свого боргу, а також дохідність його операцій і його стан на ринку. Після такого аналізу банк вирішує – підтримувати чи не підтримувати ділові відносини з клієнтом. Ділове співробітництво банку з клієнтом передбачає, що банк повинен мати точну інформацію про плани розвитку клієнта і всі його фінансові потреби.

Проблемні кредити виникають  переважно внаслідок причин, пов’язаних із боржником. Проте не потрібно відкидати і банківську сторону, яка хоча в деякій мірі, але все ж причетна до створення передумов проблемності кредитів. Серед основних факторів впливу на своєчасне і повне погашення кредиту, пов’язане з роботою банків, є некваліфікована робота банківських спеціалістів, а також фінансові зловживання та перевищення своїх службових повноважень спеціалістами кредитних відділів.

Потенційні і реально  існуючі проблемні кредити вимагають  прийняття наступних процедур: ведення обліку проблемних кредитів, створення резервів за ними, модифікація кредитної угоди, реалізація забезпечення та списання кредитів.

 

 

Рис. 3.2. Схема роботи банків з проблемними кредитами

Після того, як були виявлені ознаки проблемності активів і кредити віднесені до категорії, які нижче стандартних, банку необхідно створити адекватні резерви проти можливих збитків. Загальна політика комерційних банків у сфері резервування наступна: банки створюють загальні резерви на стандартні кредити і спеціальний – на нестандартні, тобто кредити під контролем, субстандартні, сумнівні, а також на безнадійні.

Особливостями модифікації  кредитної угоди є те, що банк і боржник взаємодіють на партнерських умовах. Вони спільно розробляють  підходи і програму для “порятунку” кредиту. Доцільно зауважити, що внаслідок унікальності проблемних кредитів, які залежать від умов їх надання та джерел погашення, а також від причин їх виникнення, в практиці не існує універсальних правил їх “порятунку”. Тому додаткова (модифікована) угода між банком і боржником повинна враховувати наступне:

1) розробку програми  зміни структури заборгованості  відповідно зі стабілізаційними  заходами фірми-боржника;

2) одержання додаткової  документації і зобов’язань щодо  повернення кредиту;

3) робота з керівництвом фірми щодо виявлення проблеми і пошуку її вирішення;

4) розробка програм  скорочення видатків;

5) одержання додаткового  забезпечення позики тощо.

Якщо на момент настання терміну виконання зобов’язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, то заставодержатель набуває права звернення стягнення на предмет застави

Таким чином, організація  роботи банків щодо кредитування клієнтів на основі запропонованої технологічної  карти кредитування дозволить (див. додаток Б):

– по-перше, прозоро і  зрозуміло для клієнтів організувати процес кредитування;

– по-друге, забезпечити  чіткість виконання процедур з кредитування для спеціалістів банку.

 

 

Висновок до розділу ІІІ

При написанні третього розділу „Шляхи вдосконалення практики банківського кредитування господарюючих суб’єктів” ми проаналізували сучасний стан видачі кредиту і проблеми із якими стикається банк в процесі своєї роботи.

В результаті ми прийшли  до висновку, що необхідно реформувати  законодавчу базу, тобто прийняти нові закони та положення, які б сприяли розвитку банківського кредитування, розширили базу надання довготермінових кредитів господарюючим суб’єктам.

Кредитоспроможність позичальника доцільно оцінювати з точки зору його “спроможності” повернути основний борг та проценти за ним, тобто здатність повернути позику за певних необхідних умов. Останні пов¢язані з готовністю клієнта виконати боргові зобов¢язання, тобто виступають як суб¢єктивний фактор, який втілений у ділові якості клієнта. Окрім оцінки кредитоспроможності за прогнозом грошових потоків, для клієнтів реального сектору економіки основними напрямами також є репутація і якості боржника та його поточний фінансовий стан. Зв’язок між значеннями показників, які входять у дані напрями, та ризиковістю кредитної операції полягає у присвоєнні їм рейтингової оцінки та її вплив на інтегровані показники оцінки кредитоспроможності.

Процес кредитування – це багатогранний і складний процес як з точки зору його організації, так і з точки зору його ризиковості. Тому організаційне забезпечення процесу кредитування передбачає: дотримання принципів організації кредитування, розмежування функцій осіб, які реалізують кредитні відносини, та закріплення за ними завдань і відповідальності в процесі кредитування.