История экономики

1. Економічна думка античності та Середньовіччя

Економічна думка Стародавньої Греції висвітлила економічні проблеми генезису, розквіту та кризи рабовласництва. У VІІ—VІ ст. до н. е. рабовласництво дістало великого поширення; завершується формування полісної системи, швидко розвивається торгівля. Видатним реформатором цього періоду був Солон (638—559 до н. е.), реформи якого (594 р. до н. е.) передбачали поділ общинних земель і можливість їх продажу, відміну боргового рабства, установлення майнового цензу для громадян (розподіл населення на чотири категорії), створення демократичних правових інститутів (таких як народні збори, демократична рада, суд присяжних тощо).

Орієнтація на натуральне господарство й захист аристократичних форм державного устрою характерні для праць Ксенофонта (430—355 до н. е.) і Платона (427—347 до н. е.). Ксенофонт засуджував політичний і економічний устрій Афін та ідеалізував порядки аграрної Спарти, недооцінюючи такі види діяльності, як ремесло й торгівля. Саме він вперше проаналізував поділ праці як економічну категорію, розкрив протилежність фізичної та розумової праці, вказав на відмінності між споживною й міновою вартістю товару. Незважаючи на негативне ставлення до торгівлі й лихварства, учений визнавав необхідність грошей для виконання ними функцій засобу обігу та збереження скарбів.

Натурально-господарська концепція Платона знайшла відображення у творах “Держава” та “Закони”. В ідеальній державі, за Платоном, має бути три стани: філософи, які керують суспільством; воїни-оборонці; землероби, ремісники та торговці. Кожний клас повинен виконувати певні функції, маючи різні права та обов’язки. Рабів Платон не відносив до жодного з класів. На його думку, рабство — природна й вічна форма експлуатації. Згідно з концепцією Платона, філософи та воїни для виконання функцій управління й захисту мають бути позбавлені будь-якої власності, а ремісники й землероби повинні забезпечувати їх необхідними матеріальними благами. Передбачалася також рівність розподілу благ та спільність жінок і дітей, що дає змогу класифікувати цей проект як примітивний комунізм. Характерна риса вчення Платона — засудження прагнення людини до збагачення, торгівлі, лихварства (“де торгівля — там обман”).

Найвищий злет економічної думки Стародавньої Греції пов’язаний з іменем Арістотеля (384 —322 до н. е.). Критично сприйнявши ідеї свого вчителя Платона, він подав у працях “Нікомахова етика”, “Політика” власну економічну концепцію, центральним пунктом якої став принцип справедливого (еквівалентного) обміну. Арістотель довів, що обмін (торгівля) виникає насамперед не з жадоби збагачення (як писав Платон), а з існування потреб, які не може задовольнити власне господарство. Товарний обмін — не лише мінова пропорція між товарами, а й економічні відносини власників цих речей, якими рухає потреба, що дає змогу порівнювати товари. Таким чином, сааме взаємні потреби породжують товарний обмін. Арістотель увів поняття економіки та хрематистики як різних шляхів збагачення й задоволення потреб. Економіка — необхідна діяльність з придбання споживних вартостей, що зумовлюється природними причинами й має межу. Хрематистика — це мистецтво заробляти багатство шляхом торгівлі, спосіб наживати майно. Аналізуючи форми вартості, Арістотель вважав речі за такі, що можуть задовольняти потреби та використовуватися для обміну. Він проаналізував розвиток форм торгівлі: від мінової торгівлі (Т—Т) до товарного обігу (Т—Г—Т) та обігу грошей як капіталу (Г—Т—Г).

Економічна думка Стародавнього Риму суттєво відрізнялася від поглядів давньогрецьких учених унаслідок розвиненішого рабовласницького виробництва, яке набрало найжорстокіших форм. Цьому сприяли значна територіальна експансія Риму, побудова могутньої імперії, постійний потік рабів-іноземців, праця яких застосовувалася переважно в сільському господарстві, а не тільки в торгівлі й ремеслі.

Звідси основна проблематика творів римських учених — аграрна сфера економіки, організація рабовласницького виробництва.

Катон Старший (234 —149 до н. е.) — виразник інтересів рабовласників, господарства яких орієнтувалися на ринок. На його думку, сільське господарство — найпривабливіша сфера економіки. Він закликав надати рабовласницьким віллам і латифундіям товарного характеру, продавати залишки продукції, використовувати переваги розподілу праці, інтенсифікувати рабську працю.

Проблеми раціональної організації рабовласницького господарства знайшли відображення у творах римських агрономів Варрона (116—27 до н. е.) і Колумелли (І ст. н. е.). Варрон, традиційно надаючи вирішальне значення сільському господарству, закликав до поєднання землеробства з тваринництвом як перспективнішою галуззю.

Проте він залишався прихильником самозабезпечуваності рабовласницьких латифундій, ігноруючи необхідність товарного обміну. Колумелла першим серед римських учених усвідомив неефективність рабської праці й екстенсивного розвитку латифундій. Він запропонував сформувати систему дрібного селянського землекористування (колонату).

Протилежні економічні погляди мав Марк Туллій Ціцерон (106—43 до н. е.). Він був прихильником приватної власності, великого землеволодіння, посилення експлуатації колоній, розвитку торгівлі. У поглядах Ціцерона на торгівлю та позичковий капітал відбилися суперечності між натуральним і товарним господарством у Стародавньому Римі.

Економічні трактати середньовічного Китаю стали продовженням традиції, яка склалася в економічних ідеях давнини. Яскравим прикладом цього є праця Лі Гоу “План збагачення держави, план посилення армії, план заспокоєння народу” (ХІ ст.) — класичний взірець конфуціанського світосприйняття. Фінанси держави, на думку Лі Гоу, є основним інструментом її збагачення. Державне регулювання має здійснюватися для того, щоб “у низах не відчували нестатків, а у верхах був достаток”. Споживання матеріальних благ слід здійснювати з урахуванням соціального рангу людей. Багато уваги у трактаті Лі Гоу приділено регулюванню цін, тобто “вирівнюванню” ринкових цін на зерно впродовж року. Держава таким чином повинна послаблювати сезонні коливання цін на сільськогосподарську продукцію. Програма нагромадження державою запасів продовольства на випадок непередбачених обставин безпосередньо пов’язана у Лі Гоу з вирішенням проблеми споживання.

Економічні погляди арабських учених у період виникнення ранньо-феодальної держави певним чином відбив Коран, перші записи якого належать до кінця VІІ — початку VІІІ ст. У проповідях Мухаммеда пропагується божественна природа соціальної та майнової нерівності в суспільстві.

Багато уваги економічним проблемам приділяв видатний мислитель середньовіччя Ібн Хальдун (1332—1406), діяльність якого пов’язана з арабськими країнами Північної Африки. Йому належить прогресивна для того часу теорія суспільного прогресу, в основі якого лежать економічні чинники (“соціальна фізика”). Згідно з цією теорією на початку свого розвитку людство перебувало у стані дикості; далі людське суспільство проходить два основні етапи: примітивність і цивілізацію, які відрізняються за способом добування засобів існування. На першому етапі люди займалися в основному землеробством і тваринництвом, а на другому до цих занять додалися ремесла, торгівля, наука та мистецтво. Вступ до цивілізації зумовлювався тим, що люди почали виробляти більше продукції, ніж необхідно для існування. Перехід суспільства від примітивності до цивілізації — це, за Ібн Хальдуном, генезис відносин панування й залежності.

Ібн Хальдун дослідив такі категорії товарно-грошових відносин, як ціна й вартість, суттєво їх не розрізняючи. На змінювання цін впливають демографічна ситуація у країні, природні чинники, державні податки та збори на ринку. “У всьому, що купується й перетворюється на гроші, — наголошував Ібн Хальдун, — обов’язково міститься людська праця... Від кількості праці людини, її місця серед інших видів діяльності та потреб людей … залежить вартість цієї праці”.

Економічна думка західноєвропейського середньовіччя була втиснута в релігійно-етичну оболонку через панування у країнах Західної Європи ідеології католицизму.

Економічні ідеї канонічного права були систематизовано викладені й розвинені у вченні італійського ченця Фоми Аквінського (1225—1274). Він обґрунтував існування рабства та кріпосництва, але верховним володарем усіх речей проголосив Бога. У його праці “Сума теології” центральною стала проблема “справедливої ціни”, яка досягається шляхом урівноваження корисності обмінюваних речей. Суспільство поділене Богом на стани, яким належить мати певний рівень життя й достатку, забезпечений відповідним доходом. “Справедлива ціна” — це та, що надає звичний для певного суспільного стану доход після відрахування всіх витрат виробництва.

Гроші вчений аналізував як засіб торгівлі та обігу, який має певну внутрішню цінність. Як і Арістотель, Фома Аквінський вважав, що гроші не можуть породжувати гроші, а тому засуджував лихварство. Обстоюючи інтереси церковних і світських феодалів, він обґрунтовував справедливість отримання земельної ренти як частини виготовле-

ного землею продукту й винагороди за працю з управління господарством. Неабияке значення для подальшого розвитку економічної науки мало твердження Фоми Аквінського про те, що отримання прибутку торговцями — це винагорода за ризик і підприємливість та оплата їхньої власної праці.

Видатним представником середньовічної економічної думки був французький учений Нікола Орем (Оресм) (1323—1382). У своєму творі “Трактат про походження, природу, юридичне обґрунтування і зміну грошей” він висловив думку про те, що гроші — це інструмент, створений людьми для полегшення обміну товарів. Таким чином, Ніколі Орему належить одна з перших спроб обґрунтувати металістичну теорію грошей. На основі своїх висновків про походження та природу грошей він підійшов до розуміння існування об’єктивних закономірностей грошового обігу.

2. Меркантилізм

Починаючи з ХІV ст. в економіці передових країн Західної Європи натуральне господарство витіснялося товарно-грошовими відносинами, умовою господарського життя ставав товарний обмін. Багатство — як приватне, так і національне — стало виражатися тепер не сукупністю натуральних благ і послуг, що належали феодалам, а грошима, тобто загальним еквівалентом товарної економіки. Основним предметом економічної думки пізнього середньовіччя стали гроші, а сила держав почала вимірюватися безпосередньо їх грошовими ресурсами. Ця епоха характеризується швидким збільшенням лихварського та купецького капіталу, джерелом яких є сфера обігу.

Великі географічні відкриття (наприкінці XV ст.) помітно позначилися на економічному житті європейських держав:

• збільшились обсяги зовнішньої торгівлі, яка набрала міжконтинентального характеру;

• розширились ринки збуту продукції, яку виробляли європейські країни;

• європейські ринки забезпечувалися дешевою продукцією та сировиною завдяки створенню промислових і сільськогосподарських мануфактур у колоніях;

• великі поклади дорогоцінних металів на американському континенті стали надбанням європейських держав.

На основі узагальнення зазначених економічних процесів у країнах Європи на початку ХV ст. виникло економічне вчення меркантилізм (від ісп. mercante — купець), основні постулати якого є результатом не теоретичного аналізу, а опису явищ економічного життя та їх класифікації. Меркантилізм емпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного нагромадження капіталу, визначив сферу обігу як

вирішальну для нагромадження багатства. Як економічне вчення меркантилізм є обґрунтуванням економічної політики держави. Спочатку це вчення відігравало вторинну роль щодо вже існуючих методів збагачення держави, а з розвитком своєї економічної доктрини (особливо в ХVІІ ст.) почало справляти вирішальний вплив на економічну

політику.

У цілому для теорії меркантилізму характерні такі риси:

• предметом дослідження є виключно сфера обігу;

• гроші розглядаються як найвища й абсолютна форма багатства;

• нагромадження багатства у грошовій формі можливе лише за умови прибутковості зовнішньої торгівлі чи безпосередньо у процесі видобутку дорогоцінних металів;

• вороже ставлення до конкуренції як на внутрішньому, так і на зовнішніх ринках;

• ідеологія активного державного втручання в економічне життя.

Виходячи з того, що меркантилізм виник спершу як економічна політика держави (передусім протекціоністська) і лише з часом набрав характеру теоретичних настанов, визначимо основні риси подібної державної політики.

1. Запровадження державної регламентації зовнішньої торгівлі: сприяння імпорту дешевої сировини; встановлення високого ввізного мита на промислові товари; заохочення експорту готової продукції.

2. Державне регулювання внутрішнього виробництва й ринку: надання привілеїв і монопольних прав у виробничій і торговельній діяльності; регламентація чисельності та кваліфікації робітників, а також цін, стандартів якості та умов виробництва продукту.

3. Сприяння збільшенню чисельності населення з метою підтримки низького рівня заробітної плати.

4. Недостатня увага до розвитку сільськогосподарських галузей.

5. Виправдання колоніальної експансії.

6. Абсолютна монополізація сфери зовнішньої торгівлі.

В еволюційному розвитку меркантилізм пройшов два етапи:

• ранній, або монетаризм (ХV ст.);

• зрілий, або розгорнута меркантилістська система (ХVІ — початок ХVІІІ ст.).

Різке збільшення товарообігу зовнішньої та внутрішньої торгівлі наштовхнулось у ХІV—ХV ст. на реальну перешкоду — обмеженість існуючих запасів дорогоцінних металів (золота й срібла). За таких обставин країни, які мали природні родовища дорогоцінних металів, були багатшими від сусідів. Іспанія та Португалія стали наймогутнішими країнами Європи в ХVІ ст. саме за рахунок найбільших запасів “стратегічних” металів, отриманих від колонізованих територій. Це посилювало впевненість суспільства в тому, що приріст грошового запасу країни є джерелом збільшення національного багатства.

Ототожнення багатства з грошима стало основою економічної доктрини іспанської держави. Провідний ідеолог іспанського монетаризму Хуан де Маріана (1536—1624) на початку ХVІІ ст. вимагав заборонити будь-яку зовнішню торгівлю, крім вивезення іспанських товарів у обмін на іноземну золоту монету. Така політика примусового виключення Іспанії зі світової торгівлі призвела менш ніж через століття до суттєвої затримки економічного розвитку країни.