История экономики

варних цін тим вищий, чим більше грошей у обігу. Монетаризм знач-

но розширив можливості неокласичної теорії, додавши до неї емпі-

ричні дослідження на основі економіко-статистичних моделей.

Висновок про вирішальний вплив грошових факторів на загально-

економічні процеси був обґрунтований М. Фрідменом і А. Шварц у

праці “Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867—1960” і сформу-

льований так:

• зміна кількості грошового запасу тісно пов’язана зі змінами еко-

номічної активності, грошового доходу й цін;

• зв’язок між грошовими та економічними зрушеннями був (в озна-

чені роки) стабільним;

• грошові зміни часто мали незалежне походження, а не були

відображенням змін економічної активності.

Цікаво, що на основі проведених емпіричних досліджень автори

тлумачать кризу 1929—1933 рр. як наслідок хибних кроків і помилок

Федеральної резервної системи США, тобто нестабільної державної

політики в галузі пропозиції грошей.

Нові монетаристські підходи зводяться до таких основних поло-

жень:

1) критики втручання держави в економіку (ідеться не про принци-

пове заперечення державного втручання, а про неприйняття кон-

кретної економічної політики, яка базується на кейнсіанських

методах державного регулювання);

2) ставки на політику регулювання грошової маси як основний ін-

струмент управління економікою;

3) проголошення приватного підприємництва єдиною рушійною

силою економічного розвитку;

4) реабілітації закону Сея, у результаті чого кейнсіанська концеп-

ція управління попитом повинна поступитися місцем теорії, що

орієнтується на пропозицію.

У сфері практичної реалізації монетаристських концепцій також

можна виокремити кілька елементів, а саме: перебудову бюджетного

механізму, відмову від бюджетного впливу на виробництво, зменшен-

ня бюджетних витрат, дерегулювання певних сфер господарства, по-

слаблення юридичної регламентації господарської діяльності, прива-

тизацію окремих секторів економіки, скорочення соціальної інфра-

структури та соціальних програм.

14. Крива Лаффера, економічна теорія пропозиції

Економічна теорія пропозиції, яка доповнила собою монетарні фор-

ми й методи регулювання економіки, також залишалась у межах нео-

консервативних пріоритетів. Вона була створена після кризи 1974 —

1975 рр. і по суті стала основою “рейганоміки”. Розробники та при-

хильники теорії пропозиції — економісти Артур Лаффер, Р. Ман-

делл, П. Робертс, журналісти Дж. Гілдер і Дж. Ванніскі, конгресмен

Дж. Кемп — визначили основні елементи економічної політики дер-

жави відповідно до концепції економіки пропозиції:

                       орієнтованість економічної політики на виробництво, пропозицію;

                       зниження податків (передусім з юридичних осіб) з метою вивіль-

                       нення частини прибутків для інвестування;

                       скорочення витрат, передусім у соціальній сфері;

                       регулювання пропозиції грошової маси.

Таким чином, монетаризм і економічна теорія пропозиції допов-

нюють один одного. Проте якщо монетаристи головний акцент роб-

лять на регулюванні кількості грошей, то прихильники економіки

пропозиції особливого значення надають використанню податкових

інструментів регулювання. Життєздатність капіталізму пов’язується

з ініціативою приватного сектора, тому економічне зростання пла-

нується стимулювати за рахунок перерозподілу національного дохо-

ду на користь середніх і великих власників шляхом, наприклад, змен-

шення податкового тягаря та скасування системи прогресивного опо-

даткування. Уявлення про стимулюючий вплив зниження податків на

інвестиційну діяльність теоретично обґрунтовується за допомогою

відомої кривої Лаффера.

На думку автора, крива повинна показати, що у вигляді податків

не можна стягувати до бюджету понад 30—35 % доходів. У заборо-

неній зоні доходи бюджету з підвищенням податкової ставки знижу-

ються. Це спричинюється до зменшення зацікавленості в інвестуван-

ні, ухилення від сплати податків, переходу до “тіньового” сектора

економіки тощо.

15. Неокласичні економічні концепції

Одним з варіантів нової неокласики є теорія раціональних очіку-

вань, яка активно розроблялась у 70—80-ті роки і повністю ігнорува-

ла державне втручання. Американські економісти Р. Лукас, Т. Сард-

жент, Н. Уоллес стверджують, що економічний індивід не тільки па-

сивно адаптується до попереднього досвіду, а й активно використо-

вує великий обсяг поточної інформації для точнішого передбачення

тенденцій господарського розвитку. Будь-які спроби вплинути на

процес відтворення за допомогою систематичної державної макро-

економічної політики ідеологи раціональних очікувань оцінюють як

безплідні не тільки в довгостроковому, а й у короткостроковому ас-

пекті. Головна ставка робиться на відродження віри в можливість

раціональної поведінки економічних агентів в умовах, коли держава

відіграє роль тільки джерела інформації.

Ця теорія вивчає передусім інфляційні очікування й тому певною

мірою спирається на теорію адаптивних очікувань, згідно з якою очі-

кування майбутньої інфляції формується на основі попередніх і по-

точних рівнів інфляції та є відносно постійним. Проте теорія раціо-

нальних очікувань має суттєву відмінність: індивіди, що діють раціо-

нально, не тільки аналізують “учора” й “сьогодні”, а й можуть перед-

бачити та спрогнозувати “завтра”, використовуючи всю доступну

інформацію. Математично це виражається формулою

xte = xt-1 + β ( xte-1 - xt-1 ) + I,

де хtе — очікуване значення x у момент t; хtе 1, хt–1 — значення x у по-

–

передній момент часу відповідно очікуване та фактичне; β — пара-

метр (коефіцієнт); I — інформація на ринку.

Теорія раціональних очікувань добре аргументована в теоретично-

му плані та підкріплена серйозною математичною базою, але прак-

тичної цінності не набрала.

Таким чином, неокласичні економічні концепції відображують рух

сучасної капіталістичної економіки в бік стихійно-ринкових начал з

метою створення ефективніших методів державного втручання на но-

вому етапі науково-технічної революції.

16. Неоінституціоналізм

Теорія трансакційних витрат. Економічна теорія прав власності. Американський економіст англійського походження Р. Коуз (н. 1910) одержав Нобелівську премію (1991) за праці з проблем трансакційних витрат — «Природа фірми» (1937), «Суперечка про граничні витрати» (1946), «Проблеми соціальних витрат» (1960).
Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тім, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як трансакційні витрати (витрати на пошук інформації про ціни, попит, необхідних партнерів, укладання контрактів тощо). Це знаменувало появу в інституціоналізмі так званого контрактного підходу до теорії інститутів, що зумовило виникнення нової междисциплінарної науки: поєднання права, економічної теорії та організації.
Господарська система — це своєрідно впорядкована система зв'язку між виробниками матеріальних і нематеріальних благ та послуг і споживачами. Координацію цього зв'язку, тобто прийняття рішення, що виготовляти, як виготовляти, для кого виготовляти, можна здійснювати двома способами: спонтанним, або стихійним, і ієрархічним.
Спонтанний порядок — це ринок, інформацію про стан якого розпорошено, а пошук її потребує значних витрат. Іншим способом одержання інформації є ієрархія, тобто система, коли з одного центру спрямовується низка наказів і доручень. Ієрархічна система має місце в будь-якій фірмі, на чолі ієрархії може бути й держава. У цьому разі виробники не шукають інформації, вони одержують наказ, що забезпечує скорочення трансакційних витрат. Проте це стосується не кожного централізованого керівництва.
Скорочення трансакційних витрат, а отже підвищення ефективності функціонування економіки, забезпечується існуванням правових норм і їх дотриманням. Зв'язок між юридичними нормами (правами власності) і трансакційними витратами було сформульовано Коузом у його знаменитій теоремі. Коуз зазначив, що визначення прав власності є важливою попередньою умовою ринкових угод.
У чому ж суть економічної теорії прав власності? Своєрідність цієї теорії полягала в трактуванні власності та її використання як методологічної й теоретичної основи економічного аналізу. Поняття «власність» прихильники теорії замінили терміном «право власності». Власність як така не є ресурсом, а тільки комплексом прав (принаймні часткою такого права) на використання ресурсу (право володіння, користування, управління тощо). Крім того, категорія власності виводиться з проблеми обмеженості ресурсів. Ті ресурси, кількість яких не обмежена, не стають об'єктом власності. З приводу їх використання між людьми не виникає ринкових відносин.
Права власності мають бути чітко визначені, і саме вони стають об'єктом купівлі і продажу. їх у кінцевому підсумку придбають ті, хто більше цінує забезпечені ними можливості виробництва і здатний одержувати від них більшу користь. Слід звернути увагу на ще один важливий висновок Коуза. Для успішного функціонування ринку, наголошував він, важливе значення мають як трансакційні витрати, так і права власності. Якщо транса-кційні витрати невеликі, а права власності чітко визначені і їх додержують суб'єкти господарювання — ринок здатний до саморегулювання.
Теорія суспільного вибору. Ця теорія сформувалась у 60-х pp. її автором визнають видатного американського економіста Дж.-М. Б'юкенена (н. 1919). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962), «Теорія суспільного вибору» (1972), «Свобода, ринок і держава» (1986) та ін.
В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Б'юкенен виходить із припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, пов"язаної з необхідністю вибору, у тім числі для дослідження політичних процесів.
Політику Б"юкенен трактує як обмін. Різниця між ринковим і політичним обміном полягає в тім, що на ринку відбувається взаємовигідний обмін, а в політиці — ні. Завжди існує політична нерівність, зумовлена економічними причинами. Це — нерівність прав і можливості одержання інформації, її свідоме перекручування, схвалення чиновниками, парламентарями рішень у власних інтересах, діяльність організованих груп тиску (лобі), які часто працюють усупереч справжнім суспільним потребам.
З огляду на ці суперечності прихильники теорії суспільного вибору пропонують реформування політичної системи з поширенням ринкових відносин на політичну сферу. Політика, наголошували вони, може і мусить будуватись на таких самих взаємовигідних договірних умовах, як і ринковий обмін.
Отже, підбиваючи підсумок, слід зазначити, що хоч інституціоналізм не має єдиної теоретичної основи, проте йому притаманні певні спільні риси:
1) критичний аналіз ортодоксальних теорій, побудований на розробленні альтернативних програм;
2) спроба інтегрувати економічну теорію з іншими суспільними науками;
3) намагання вивчати не стільки функціонування системи, скільки її розвиток (трансформацію капіталізму);
4) аналіз економічних відносин не з позицій так званої економічної людини, її розрізнених дій, а з позицій організації суспільства, держави;
5) намагання посилити суспільний контроль над бізнесом, визнання необхідності втручання держави в економіку.

17. Інституціоналізм

Ранній інституціоналізм не залишив після себе цілісної школи чи

сильного лідера. Розрізняють соціально-психологічний інституціо-

налізм Торстейна Веблена (1857—1929), соціально-правовий інсти-

туціоналізм Джона Коммонза (1862—1945) та школу кон’юнктури

Уеслі Мітчелла (1874—1948). Незважаючи на неоднорідність, пред-

ставники цієї течії економічної думки мають спільні методологічні

принципи:

• еволюційний характер теорії;

• технологічний детермінізм;

• розширене трактування предмету політичної економії, застосу-

вання так званого міждисциплінарного підходу;

• чітко означений критицизм.

Інституціоналізм був течією, яка протиставляла себе класичним та

неокласичним поглядам і виступала з різкою критикою ортодоксії, а

саме: проти теорії гедонізму (максимальної вигоди для себе), ідеології

індивідуалізму (з теорією колективних дій та інститутів), статичного

підходу (пошуку економічної рівноваги) за динамічний підхід (розгляд

явищ в історичній послідовності), проти абстрактного методу аналізу.

Інституціоналісти досліджували три групи проблем, тісно пов’яза-

них зі сферою державної політики:

• взаємовідносини праці та капіталу;

• взаємозв’язок монопольного сектора економіки з дрібним і се-

реднім бізнесом;

• взаємодію приватних і суспільних інтересів.

Інституціональні погляди Т. Веблена називають соціально-пси-

хологічними тому, що в основу розвитку суспільства й економіки як

його частини було покладено психологічні чинники — звички, пове-

дінку, традиції, уявлення, прагнення. Предмет політекономії Т. Веб-

лен визначив як поведінку людини стосовно матеріальних засобів

існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників.

Учення Т. Веблена відрізнялось особливим критицизмом — засуджу-

вались і критикувалися не тільки ортодоксальні погляди, а й сам ка-

піталістичний спосіб виробництва. Різко негативним було ставлення

Т. Веблена до процесів монополізації, зростання розмірів і сили кор-

порацій, ліквідації вільної конкуренції. Історичний розвиток він

трактував як виникнення, зростання суперечностей між інституцій-

ним і зовнішнім середовищами та поступове їх вирішення, а рушій-

ною силою історичної еволюції вважав переважно технічний і тех-

нологічний прогрес засобів виробництва.

Т. Веблен підійшов до поділу капіталістичного господарства своїм

шляхом, визначивши в ньому сфери “індустрії” та “бізнесу”. Під пер-

шою він розумів матеріальну форму капіталістичного виробництва,

тобто безпосередньо виробництво, а під другою — керуючу силу ви-

робництва, сферу обігу. Т. Веблен стверджував, що бізнес підпоряд-

кував виробництво й індустрію власним фінансовим інтересам,

а тому основною суперечністю сучасного йому світу він вважав не-

відповідність інтересів індустрії та бізнесу. Причиною суперечності

двох ворожих світів — виробництва та обігу — проголошувався

розвиток кредиту, що призводить до утворення “абсентеїстської”

власності, за термінологією Т. Веблена. Суспільні інтереси, на його

думку, повністю збігаються з інтересами індустрії. Т. Веблен не виз-

навав революційні методи розв’язання існуючої суперечності та про-

понував власний варіант вирішення проблеми: постійне зростання

місця й ролі технологічних факторів виробництва, завдяки чому має

значно підвищитися значення інженерно-технічного персоналу, а це

спричиниться до відокремлення функцій власності, контролю та

управління. У теорії Т. Веблена цей процес має назву “революція ін-

женерів”; він призводить до встановлення “влади технократії”, інте-

реси якої збігаються з інтересами суспільства. В усіх працях ученого

провідною думкою є встановлення “соціального контролю”.

18. Концепція індустріального і постіндустріального суспільства

В умовах посилення науково-технічної революції деякі економісти

(Дж. К. Гелбрейт, У. Ростоу та ін.) висунули технократичні теорії,

у яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні яви-

ща змінами в галузі техніки. На думку вчених, технічний прогрес і

розвиток великого машинного виробництва привели розвинені краї-

ни до “індустріального суспільства”, що характеризується високим

рівнем промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім

ринком, поглибленим професійним поділом праці, розвиненою сис-