История экономики

Раціональний зміст монетаризму найповніше розкрив італійський банкір Б. Даванзатті (1529—1606) у праці “Читання про монету” (1582). Метафорично порівнюючи монету з кров’ю економічного організму, він наголошував, що будь-яке багатство можна обернути на гроші. Таким чином, ранній меркантилізм — це не примітивне ототожнення багатства із грошима, а відкриття сутнісного зв’язку між товарами й послугами та грошима, які дають змогу порівнювати цінності. Італійський економіст виокремлював також функції міри вартості та засобу обігу як властивості грошей, що роблять їх потрібними для суспільства.

Прикладом практичного застосування монетаристської доктрини є Англія. Саме ця країна породила основний елемент монетаризму —систему грошового балансу. Вважаючи найбільшим злом відплив з країни золота й срібла, закон 1381 р. забороняв вивозити гроші за кордон, а борги іноземним державам мали повертатися за рахунок англійських товарів. Будь-який іноземний купець, який продав свою продукцію в Англії, на отримані гроші повинен був купувати товари англійського виробництва. Пізніше англійський уряд удався до випуску неповноцінної англійської монети. Спочатку такі дії сприяли пожвавленню грошового обігу, але починаючи з ХVІ ст. результат змінився на протилежний: ціни почали швидко підвищуватися, а гроші —відпливати з країни за кордон і осідати у вигляді скарбів. Об’єктивні засади існування монетарної системи меркантилізму були вже вичерпані.

На початку ХVІІ ст. практично в усіх західноєвропейських країнах проблема недостатньої кількості грошей відійшла в минуле, кількість грошового металу збільшилась у кілька разів. На кінець ХVІ ст. припадає швидкий розвиток зовнішньоторговельних монополій Англії та Голландії. Пізніше такі компанії, як Ост-Індська та Вест-Індська, що фактично вийшли з-під державного контролю, робили спроби нав’язати державі власну економічну політику.

Класиком зрілого меркантилізму, який пропагував погляди об’єднаного в монополії купецького капіталу, був один з керівників Ост-Індської компанії Томас Мен (1571—1641). Він спростував твердження про вигідність дотримання грошового балансу не тільки для торгових компаній, а й для держави в цілому. Збільшення кількості грошей у країні можна досягти не забороною їх вивезення, а навпаки, активною зовнішньою торгівлею: перевищенням вартості експорту над вартістю імпорту. Вивезення грошей Т. Мен ототожнював із сівбою, що дасть у майбутньому великий урожай.

У працях Т. Мена та його сучасників Л. Робертса, Ч. Девентанта, А. Серри було сформульовано доктрину торгового балансу — найважливішу частину економічного вчення зрілого меркантилізму. У розумінні цих авторів гроші є важливими саме як вихідний пункт кругообороту Г—Т—Г, що здійснюється в зовнішній торгівлі. На відміну від монетаризму на перший план висуваються не гроші як засіб обігу, а грошовий капітал у раціональній формі світових грошей. Представники пізнього меркантилізму основним джерелом національного багатства вважали прибуток капіталу, що функціонує в зовнішній торгівлі. Основне питання, що його ставили меркантилісти у своїх творах, — як збільшити цей прибуток. Відповідей було дві: через посередницьку торгівлю та через розвиток експортної промисловості, яка працює на вітчизняній або дешевій привізній сировині, причому другому напрямку віддається перевага. “Ми повинні піклуватися про те, щоб збільшити виробництво речей, які є найменш обтяжливими для країни й мають найбільшу вартість у інших країнах”, — писав С. Фортрей у 1663 р..

Зростання прибутків меркантилісти пов’язували також зі зниженням витрат виробництва експортоспроможних галузей. Основним методом зниження витрат визнавалось обмеження заробітної плати найманих робітників. У працях голландських меркантилістів П. де ла Корта і Ж. де Вітта (середина ХVІІ ст.) пропонувалося законодавчо обмежувати заробітки.

Основним знаряддям збагачення торгового капіталу в ХVІІ—ХVІІІ ст. були заходи державної влади. Первісне нагромадження капіталу в Європі спиралося на державне регулювання.

У передових країнах Європи — Англії й Голландії — торговий капітал, що об’єднувався в монопольні компанії, був досить сильний і не потребував урядової підтримки. У Франції, навпаки, державна влада була змушена впродовж ХVІІ ст. розробити цілу систему протекціоністських заходів для забезпечення активного торгового балансу.Апогей державного втручання в економіку припав на епоху правління міністра фінансів Жана Батіста Кольбера (1619—1683), тому практич-

ний французький меркантилізм увійшов у історію під назвою кольбертизму. Уряд Франції намагався звести до мінімуму імпорт промислових товарів і всіляко сприяв розвиткові вітчизняної промисловості (як експортної, так і імпортозамінної). За державний рахунок утворювались експортні мануфактури, промисловці отримували неабиякі привілеї (наприклад, звільнялися від податків).

Зрілий меркантилізм дістав назву комерційної, або мануфактурної, системи. Економічне вчення пізнього меркантилізму відбивало процеси первісного нагромадження капіталу та переростання торгового капіталу, що був зайнятий у зовнішній торгівлі, у промисловий капітал експортних галузей національних економік.

Таким чином, пізній меркантилізм, відійшовши від абсолютизації сфери зовнішньої торгівлі, створював підґрунтя для появи нового напрямку економічної думки, предметом розгляду якого став переважно процес виробництва матеріальних благ. З точки зору сучасної економічної науки значення меркантилізму полягає:

• в обґрунтуванні активної державної економічної політики, сутність якої полягає в захисті внутрішнього ринку від іноземної конкуренції (принагідно зазначимо, що Дж. М. Кейнс саме меркантилістів називав своїми ідейними попередниками);

• у формулюванні доктрини активного торгового балансу (позитивного сальдо зовнішньої торгівлі), яка залишається фундаментальним принципом сучасних зовнішньоторговельних відносин.

Тому і перша школа буржуазної політичної економії ( виникла в 15 ст. ) — меркантилізм ( італ. mercante – торговець, купець ) —  помилково вважала, начебто джерелом багатства сус­пільства є обіг, торгівля,  а не сфера виробництва. Меркантилісти вважали, що добробут держави полягає в накопиченні якомога більшої кількості грошей ( золота, срібла ), тому прагнули  переваги вивезення товару  за кордон (експорту) над ввезенням (імпортом) – це має назву „активний торговий баланс”. Інакше кажучи, держава в сфері економіки повинна проводити активну політику

3. Школа фізіократизму

Школа фізіократизму (від грецьк. physis — природа і kratos — влада) виникла й розвивалась у період мануфактурного капіталізму у Франції. Оскільки сільське господарство Франції було центром економічних суперечностей, аграрне питання для фізіократів стало найважливішим. Політика меркантилізму, яку проводив Ж. Б. Кольбер, не тільки підривала сільське господарство, а й перешкоджала технічному прогресу та вільній конкуренції у промисловості.

Засновником фізіократизму став Франсуа Кене (1694 —1774), який заклав підвалини фізіократичної школи та сформулював її теоретичну й політичну програму. Продовжив його дослідження видатний державний діяч Франції другої половини ХVІІІ ст. Анн Тюрго (1727—1781). Ідеї фізіократизму пропагували багато політичних і державних діячів (В. Гурне, В. Мірабо, Дюпон де Немур). Розквіт школи фізіократів припав на 60—70-ті роки ХVІІІ ст. В основу теоретичних пошуків фізіократів було покладено концепцію “природного порядку” Ф. Кене. Суспільні закони визнавалися законами “природного порядку”, які встановлені Богом для відтворення й розподілу матеріальних благ і вигідні людському суспільству. Право власності, згідно з поглядами Ф. Кене, є основою природного права.

На відміну від англійської класичної школи, яка зосередила свою увагу на проблемах поділу праці, вартості, прибутку, заробітної плати, у першу чергу аналізуючи промислове виробництво, Ф. Кене об’єктом свого дослідження зробив землеробство, яке оголосив єдиною продуктивною галуззю, де створюється нове багатство. Продуктивними визнавалися лише витрати в сільському господарстві, промислові ж витрати оголошувалися безплідними. Фізіократи висунули ідею еквівалентності обміну та спростували погляди меркантилістів щодо створення багатства в процесі обміну. Представники фізіократичної школи вважали, що ефективні методи збагачення країни пов’язані з матеріальним виробництвом.

Одне з центральних місць у економічній теорії фізіократів посідає вчення про “чистий”, або додатковий, продукт, походження якого пов’язувалося зі сферою матеріального виробництва. Під чистим продуктом фізіократи розуміли надлишок продукції, отриманої в землеробстві, над витратами виробництва. Ф. Кене стверджував, що промисловість не створює чистого продукту, а лише споживає надане землеробством. Учений розглядав чистий продукт, з одного боку, як продукт самої землі, дар природи, з іншого — як результат додаткової праці найманого працівника. Продуктивною визнавалася лише та праця, яка створює додаткову вартість, чистий продукт, тобто праця в землеробстві. У зв’язку з цим фізіократи ототожнювали додаткову вартість з рентою, ігноруючи категорію прибутку. Фізіократичній школі належить перший поділ населення на великі соціальні групи (класи) за економічною ознакою — участю у створенні й розподілі суспільного багатства:

• до продуктивного класу належать фермери й сільськогосподарські робітники;

• до непродуктивного (безплідного) — торговці, ремісники та промисловці;

• третій клас формують земельні власники.

Найбільше наукове значення має вчення Ф. Кене про капітал. Дослідження витрат виробництва дало змогу розмежувати складові капіталу на первісні та щорічні аванси, що фактично відповідає поділу капіталу на основний та оборотний. До первісних витрат (капі-таловкладень, або інвестицій) були віднесені витрати на сільськогосподарські будівлі, знаряддя праці, худобу тощо, до щорічних (витрат виробництва) — витрати на закупівлю насіння, утримання худоби, наймання робітників. Різниця між двома складовими капіталу правильно пов’язувалася з відмінністю способів їх входження до вартості виробленого продукту. Такий поділ Ф. Кене відносив тільки до продуктивного капіталу, який функціонував у землеробстві у вигляді запасу засобів сільськогосподарського виробництва. Учений повністю ігнорував грошову форму капіталу та промисловий капітал, і це не могло не спричинити обмеженості його поглядів.

Учення про складові капіталу стало для Ф. Кене вихідним пунктом аналізу процесу відтворення й обігу всього суспільного капіталу, опис якого він навів у відомій “Економічній таблиці” (1758). Ф. Кене вперше в історії політичної економії запропонував і використав поняття “відтворення” як постійне повторення процесу виробництва та збуту. Велика економічна таблиця, опублікована пізніше, та її аналіз за допомогою математичних розрахунків довели, що створений у землеробстві валовий і чистий продукт Франції обертається в натуральній і грошовій формі. Головна проблема, яку вирішував Ф. Кене, — відшукання головних народногосподарських пропорцій, які забезпечують розвиток економіки країни. Економічна таблиця — це схема, що показує, як проходить реалізація щорічного продукту суспільства та як формуються передумови відтворення. Ф. Кене свідомо абстрагувався від деяких моментів: спрощував процес реалізації, робив припущення про незмінність цін, ігнорував обмін усередині класів і зовнішню торгівлю, розглядав лише просте відтворення. Геніальність “Економічної таблиці”* — у тому, що вона є першою вдалою спробою показати головні пропорції й лінії реалізації суспільного продукту, об’єднавши численні акти купівлі-продажу та рух грошей і товарів. Ідеї, закладені у творах Ф. Кене, стали першоосновою майбутнього економічного моделювання.

Школа фізіократів (гр.physis-природа + kratos-влада ) – 2-га половина 18 ст. - засновник цієї школи французький економіст Франсуа Кене (1694—1774) у праці «Економічна таблиця» доводив, що єдиним джерелом багатства є сільське господарство. Фізіократи обгрунтували, що джерелом нових продуктів, додаткової вар­тості є не сфера обігу, а саме сфера виробництва. Проте  вони вважали продуктивною лише зем­леробську працю, а в промисловості, на їхню думку, працівник лише змі­нює форму речовини, яка дається йому землеробом. Фізіократів було приречено на  невдачу, бо вони ставили в центрі свого вчення  сільське господарство в той момент, коли в світі  назрівав промисловий переворот.

4. Класична школа

Класична буржуазна політична економія (термін “політична економія” увів у 1615 р. французький економіст Антуан Монкретьєн) виникла в період зародження й утвердження капіталістичного способу виробництва. К. Маркс, вивчаючи історію економічної думки, зазначав: “Під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію починаючи з В. Петті, яка вивчає внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва”. Таке трактування класичної школи дещо обмежене і не розкриває всієї ідейної спадщини економістів-класиків, оскільки проблематика їхніх творів не вичерпується цим визначенням.

Класична школа економічної науки базується на таких основних теоретичних засадах:

1) ідеї природного порядку, згідно з якою все у світі (у тому числі людське суспільство й окрема особа) підпорядковується законам Природи. Людина діє природно, коли використовує всі доступні їй засоби — здібності, розум, майно — з метою забезпечення власного суспільного існування, задоволення матеріальних і духовних потреб. Звідси випливає право вільного розпорядження особистою працею й майном, свобода обміну та конкуренції, неприпустимість існування монополій, недоторканність приватної власності;

2) концепції “економічної людини”, якою рухає єдине прагнення —особиста вигода, егоїзм, тоді як від інших мотивів поведінки (таких як культура, звичаї, релігія) класики абстрагуються;

3) ідеології економічного лібералізму (від фр. laissez faire — дозволяйте робити все), відповідно до якої держава не повинна втручатись у виробничу, торговельну й фінансову діяльність індивідів, а також відсутні будь-які заборони та обмеження на торгівлю, переливання капіталу, цінова регламентація виробництва,

закони про мінімальну заробітну плату тощо. Це пояснює той

факт, що більшість класичних уявлень побудовано на припущен-

ні про абсолютну (чисту) конкуренцію в усіх галузях і повну ін-

формованість суб’єктів господарювання;

4) радикальній зміні методології дослідження економічної науки —

від поверхневості та описовості меркантилізму до методів науко-

вої абстракції, аналізу та синтезу, індукції та дедукції;

5) розробці нового категоріального апарату, дослідженні таких

економічних категорій, як вартість, ціна, прибуток, рента, капі-

тал тощо;

6) розгляді внутрішніх сутнісних взаємозв’язків економічних явищ

і формулюванні абстрактних економічних законів у поєднанні з

практичною спрямованістю економічного вчення, його реаліза-