История экономики

ня вартості (працею, що витрачена, і працею, що купується) майже

ідентичні. Він неодноразово зазначав, що трудова теорія вартості

може бути застосована лише в докапіталістичних умовах, бо за капі-

талізму закон вартості порушується. За умов капіталістичного ви-

робництва, писав А. Сміт, обмін здійснюється безвідносно до вит-

рат праці, а тому вартість поділяється на заробітну плату, прибуток

і ренту (третє визначення). Ігнорування постійного капіталу як скла-

дової вартості дістало назву догми Сміта. Останнім, четвертим ви-

значенням вартості в А. Сміта є таке: “Заробітна плата, прибуток і

рента є трьома первісними джерелами будь-якого доходу, так само

як і будь-якої мінової вартості” [50, с. 59]. Зведення вартості до до-

ходів прямо протилежне трудовій теорії вартості.

А. Сміт започаткував класовий поділ суспільства за критерієм від-

ношення до засобів виробництва. Кожен клас отримує свій головний

доход: робітники — заробітну плату, капіталісти — прибуток, влас-

ники землі — ренту. Крім первісних доходів у результаті виробниц-

тва існують ще й вторинні як наслідок перерозподілу. Заробітну пла-

ту — доход робітника — А. Сміт оголошував продуктом праці, або

природною винагородою за працю. Категорію заробітної плати він

розглядав позаісторично, але не обмежував її фізичним прожитко-

вим мінімумом людини, наголошував на значенні співвідношення

сил робітників і капіталістів у встановленні заробітної плати. Вихо-

дячи з трудової теорії вартості А. Сміт визначив прибуток як про-

дукт неоплаченої праці найманого робітника. В іншому випадку він

розумів під прибутком доход промислового капіталіста, що зали-

шився після сплати ренти земельному власнику та відсотка власнику

грошового капіталу. Прибуток розглядався як породження всього

авансованого капіталу, а його отримання визнавалося кінцевою ме-

тою капіталістичного виробництва. Земельну ренту, як і прибуток,

А. Сміт проголосив відрахуванням із продукту праці робітника, на-

голошуючи на її значенні як виключному доході землевласника. Він

пов’язував існування ренти з багатьма чинниками — від монополії

приватної власності на землю до визначення ренти як результату дії

сил природи чи як джерела вартості.

На відміну від фізіократів, які вважали продуктивним лише капі-

тал, зайнятий у сільському господарстві, А. Сміт увесь суспільний

капітал розглядав як продуктивний. Згідно з трудовою теорією вар-

тості капітал визначався як вартість, що приносить прибуток на ос-

нові експлуатації найманої праці. Бачення капіталу як нагромаджено-

го запасу для розвитку виробництва зумовило його поділ на основ-

ний і оборотний (А. Сміт першим запровадив ці терміни). Під оборот-

ним капіталом він розумів товарний і грошовий капітал, тобто капі-

тал у сфері обігу. Продовольство, матеріали, готові вироби, гроші —

це елементи оборотного капіталу країни. Гроші вчений пафосно на-

зивав “великим колесом обігу”, проте зазначав, що доход суспільства

набирає форми матеріальних товарів, а не “колеса”, яке їх переносить

і поширює.

Класична політична економія. Важливим кроком у розвитку економіч­ної теорії стали поява і розвиток класичної буржуазної політичної еконо­мії. Вона дістала свою назву тому, що основним об'єктом дослідження стало виробництво незалежно від його галузевих особливостей, а також розподіл благ. Започаткував цей напрям у економічній думці Уїльям Петті (1623—1687). Саме він на відміну від меркантилістів, що спиралися на поверхові явища економічного життя, зробив спробу проникнути в сут­ність економічних процесів і пояснити їх. 

Англійський економіст Адам  Сміт (1723—1790) у «Дослідженні про природу і причини багатства народів» (1776) довів, що разом з поді­лом праці розвивається обмін, що гроші — це не вигадка людей, а атри­бут самого обміну, що вони є товаром. Вартість товарів А. Сміт визна­чав тільки за втіленою у них працею.  Якщо згідно з концепцією фізіократів додаткова вартість створюєть­ся лише землеробською працею, то А. Сміт поширює її на всі сфери вироб­ництва. Якщо у фізіократів додаткова вартість виступає лише у формі земельної ренти, то в нього — у формі земельної ренти, прибутку і відсот­ка. Він започаткував теорію капіталу, визначив узагальнюючі структурні елементи — основний та оборотний капітал, розкрив їхню роль і значен­ня.   

Англійський економіст Давід Рікардо (1772—1823) в своїй головній праці «Засади політичної економії і оподаткування» (1817) свідчить, що  життєздатність капіталістичного виробництва зумовлена вільною конку­ренцією, яка забезпечує реалізацію інтересів як особи, так і суспільства. Заслугою Д. Рікардо є реалістичний аналіз класових суперечностей капіталістичного суспільства. Він показав, що заробітна плата робітників і прибуток капіталістів рухаються у проти­лежних напрямах. Це обумовлює протилежність інтересів капіталістів та найманих робітників. Також  Д. Рікардо довів, що інтереси землевласників про­тилежні інтересам робітників і капіталістів. Адже зі зростанням земельної ренти підвищується ціна продуктів сільського господарства, що потребує підвищення заробітної плати. Це, в свою чергу, зумовлює зниження при­бутку капіталістів. Ці висновки дуже важливі.

5. Розвиток ідей класичної школи

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) трудовій теорії вартості про-

тиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Смі-

та. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вар-

тість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зарахову-

вав витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований

капітал. Таким чином, Т. Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо

у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від

праці. Прибуток він визнавав номінальною надбавкою до ціни това-

ру, а сфера обігу — такою, де цей надлишок з’являється за рахунок

продажу товару дорожче від вартості. Із цього випливало, що кожен,

хто вигравав би як продавець, одразу втрачав би як покупець, тобто

прибуток завжди лишається нереалізованим. Вирішення проблеми ре-

алізації Т. Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств на-

селення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не

виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами.

У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці “Прин-

ципи політичної економії” (1820) Т. Р. Мальтус, по суті, спростовує за-

кон Ж. Б. Сея (який ми розглянемо далі), аргументуючи невідповід-

ність між попитом і пропозицією категорією “недоспоживання”.

Т. Р. Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення

(“Дослід про закон народонаселення”, 1798) у зв’язку з виникненням

економічних криз, що призводили до втрати роботи й засобів існуван-

ня значною частиною робітників. Ідеологічне підґрунтя його книги —

боротьба за обмеження впливу соціалістичного вчення, проти вимог

рівномірного розподілу матеріальних благ між усіма верствами насе-

лення. Т. Р. Мальтус вважав (подібно до китайських філософів), що

уникнути бідності широких народних мас можна шляхом морально-

го виховання й освіти населення, а “закони про бідних” лише усклад-

нюють ситуацію, оскільки привчають людей до безвідповідальності

та утриманства.

Т. Р. Мальтус спробував відкрити “вічний” закон народонаселен-

ня, базуючись на концепції спадної родючості ґрунту, згідно з якою

засоби існування людей не можуть зростати швидше, ніж в арифме-

тичній прогресії. Учений стверджував, що аналогічно до природи,

де рослини й тварини здатні безмежно розмножуватися, населення

збільшується в геометричній прогресії. У невідповідності темпів зро-

стання населення та засобів існування Т. Р. Мальтус і бачив свій

“вічний” закон, який діє постійно, неминуче прирікаючи надлишок

населення на нестатки, голод і смерть. Закони природи він механіч-

но переніс на суспільство, хоча на відміну від живої природи світ лю-

дей не тільки витрачає та споживає, а й виробляє та збільшує своє

багатство.

Жан Батіст Сей (1767—1832) був першим економістом за межами

Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати

А. Сміта. У своїй головній праці “Трактат політичної економії” (1803)

він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою

вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та

споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний

підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж. Б. Сей

протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює

корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох

факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули до-

ходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть

участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля —

і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей

розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробіт-

ну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність

між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також

винагородою за працю, пов’язану з керуванням, певним талантом і

ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію

факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор —

підприємницьку здібність (її має лише 5–7 % працездатного насе-

лення) [31, c. 37—38]. Свого часу теорія трьох факторів була цін-

ною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове зна-

чення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва

на рівні підприємств. На підтвердження цього наведемо формулу

неокласичної виробничої функції Кобба — Дугласа, запропоновану

в 1928 р.:

Y = AK α Lβ ,

де Y — обсяг виробленої продукції; A — коефіцієнт, що враховує до-

даткові умови виробництва; K, L — виробничі фактори — відповідно

капітал і праця; α, β — показники, що мають такий економічний

зміст: у разі збільшення фактора K (L) на 1 % обсяг продукції збіль-

шується на α % (β %) при постійному факторі L (K).

Теорія збуту, запропонована Ж. Б. Сеєм, обґрунтувала гармоній-

ність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз пере-

виробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників

є обмін товарів. Ж. Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас

покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можли-

ве лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюєть-

ся недовиробництвом в інших.

Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний

попит, називається законом Сея, або законом ринків. Загальні кризи

перевиробництва, періодично повторювані з 1825 р., по суті, спросту-

вали це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі

без винятку галузі виробництва. Проте закон Сея й донині зберігає

одіозний характер. За ставленням до нього, тобто до питання про

можливість саморегулювання ринкової економіки без будь-якого зов-

нішнього впливу (зокрема, державного), відбувається поділ сучасних

економістів на прихильників класичної ліберальної традиції та аль-

тернативних (передусім кейнсіанських) методів.

Неокласична політична економія. Якщо класична політична економія намагалась розкрити внутрішню сутність явищ буржуазного („буржуазія” – фр. горожане) суспільства, то неокласична зосередилася на вивченні поведінки Homo economicus – „людини економічної”, яка в ролі продавця робочої сили, споживача чи підприємця намагається максимізувати свій дохід, звівши при цьому до мінімуму витрати.

Експлуатація робітничого класу, яку ніс із собою капіта­лізм, підштовхнула   представників утопічного соціалізму  до гострої критики капіталістичного способу виробництва. Безперечно, це спонукало робітників до  боротьби за поліпшення умов праці та життя. Тому загострю­валася потреба захисту існуючих капіталістичних порядків.

Це завдання спробував вирішити критик класичної школи політекономії -  англійський економіст Томас-Роберт Мальтус (1766—1834), який у праці «Досвід про закон народонаселення» (1803) намагався обґрунтувати, що населення зростає у геометричній прог­ресії, а засоби існування — в арифметичній, а це неминуче  погіршує рівень життя найманих працівників. Через це не капіталістичні виробничі відносини, а природний закон зростання народонаселення виз­начає життя населення. Звідси випливало, що ні революції, ні соціальні реформи не можуть змінити його становища. Єдиний вихід — це зменшен­ня чисельності населення. І тут прийнятні найрізноманітніші засоби: і утри­мання від шлюбу, і голод, і епідемії, і навіть війни.