Шпаргалка по "Экономике"

           • державні;

           • комунальні (місцеві);

           • іпотечні;

           • промислові.

           Державні облігації  випускаються державою, комунальні —  органами місцевої влади, іпотечні — іпотечними та аграрними банками, промислові — акціонерними та господарськими товариствами. Ці ж організації гарантують виплату фіксованого доходу.

           Поява акцій пов'язана  з виникненням акціонерного капіталу — об`єднання індивідуальних капіталів і залучених ними грошових коштів в один. Організаційною формою цього капіталу є акціонерне товариство.

           Крім акцій та облігацій, на ринку цінних паперів  продаються також конверсійні боргові зобов'язання та опціонні позики. Конверсійні боргові зобов’язання надають кредитору право обміняти їх через певний час на акції компанії, що їх випустила. Опціонні позики дають їхнім власникам першочергове право на придбання нових акцій при розширенні акціонерного капіталу 
фірми.

           Всі вище перераховані цінні папери здійснюють свій рух  на фондовій біржі і називаються біржовими цінностями.

           Проте є цінні  папери, які обертаються лише на первинному ринку цінних паперів. До них відносять спеціальні цінні папери — векселі, чеки, депозитні сертифікати, боргові зобов'язання державної скарбниці.

           Вексель — письмове боргове зобов'язання, яке дає його власникові право вимагати від боржника повернення грошової суми у зазначений термін. У процесі обігу вексель може переходити від однієї особи до іншої. Банки або спеціальні кредитні установи скуповують векселі до закінчення зазначеного в 
них терміну оплати з метою одержання дисконту (облікового процента) з клієнта. Така операція називається обліком векселів.

           Чек — грошовий документ встановленої форми, що містить розпорядження особи, яка видала його банку оплатити його зі свого рахунку. Такий рахунок називається чековим. Чек є різновидом кредитних грошей.

                     Депозитний сертифікат — письмове свідоцтво банку про депонування (внесення) грошових засобів, що засвідчує право вкладника на одержання певних сум із банківського рахунку (депозиту). Вони є строкові і до запитання.

           Обігові депозитні сертифікати, що з'явились останнім часом, можуть передаватись іншій особі або продаватись банку із втратою проценту.

           Приватизаційні  сертифікати (ваучери) — засвідчують право громадян на частку державного майна. Можуть обмінюватись на інші цінні папери, зокрема акції.

           Боргові зобов'язання державної  скарбниці поділяються на скарбничі бони і скарбничі векселі. Скарбничі бони — середньострокові і довгострокові державні зобов'язання, які випускаються казначейством (міністерством фінансів) на 5—10 років. Доход за ними сплачується за купонами, випуск здійснюється за номінальною вартістю. Це — ринкові державні цінні папери. Скарбничі векселі — короткострокові (до 1 року) зобов'язання держави. Реалізуються серед банків зі скидкою, викуповуються за повною вартістю, що й складає доход за ними. 

           58. Валютний курс: його  види та чинники,  які на нього  впливають.

           Валютний  курс — це співвідношення обміну національної грошової одиниці на грошові одиниці інших країн або ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни.

           Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається валютним котируванням. Воно дає змогу визначити співвідношення двох грошових одиниць, запропонованих для обміну.

           Котирування проводять державні (національні) і великі комерційні банки. Розрізняють офіційне і вільне (ринкове) котирування валют. За офіційними котируваннями здійснюються всі валютні операції держави. У міжбанківській торгівлі валютою щоденні котирування коливаються навколо офіційного курсу.

           Валютне котирування  може бути прямим і оберненим (непрямим). Якщо котирування пряме 1, 10, 100 одиниць іноземної валюти дорівнюють X одиниць національної валюти, а якщо обернене — 1, 10, 100 одиниць національної валюти дорівнюють Х одиниць іноземної валюти.

           В більшості країн для встановлення курсу національної валюти використовується пряме котирування, у Великобританії — обернене котирування, а в СІМА застосовуються обидва котирування.

           Приклад котирування деяких валют:

           Нью-Йорк  на Париж  — 1 дол. США = 5,7045 фр. фр.;

           Лондон на Нью-Йорк — 1 ф. ст. = 1,6853 дол. СІЛА;

           Лондон на США  — 1 ф. ст. = 1,6940 дол. США.

           Котирування завжди дається з точністю до чотирьох знаків після коми.

           На валютному ринку  його учасники використовують два курси: курс продавця і курс покупця. Курс продавця — це курс, за яким банк-резидент продає іноземну валюту за національну, а курс покупця — це курс, за яким він купляє іноземну валюту за національну. Курс продавця завжди вищий за курс покупця.

           Різниця між ними називається маржею. За рахунок маржі банк покриває видатки і формує прибуток за валютними операціями.

           Під час валютних операцій виникає необхідність встановлення крос-курсу. Це курс, отриманий з курсів двох валют до третьої. Або — котирування двох іноземних валют, жодна з яких не є національною валютою учасника угоди, який встановлює курс. Наприклад, курс долара до марки, встановлений Національним банком України.

           Схема розрахунку:

           X швейцарських франків = 100 шведських крон;

           3,7946 шведської крони  = 1 дол. СІМА;

           1 дол. СЧІІЛ = 1,9872 швейцарського франка.

           Звідси НЮ шведських  крон = 52,3692 швейцарського франка.

           Розрізняють фіксовані  (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. Перший встановлюється державою па основі стану платіжною балансу, рівня інфляції та інших факторів (як правило центральним національним банком країни), а другий визначається за підсумками торгів на міжбанківській валютній біржі (тобто визначається співвідношенням попиту і пропозиції). Суттєво впливає на валютний курс стан зовнішньоторговельного балансу країни.

Основними факторами, які впливають на формування валютного курсу є:

• попит населення на товари іншої держави;
• зростання національного доходу;
• зміна внутрішніх цін у країні;

           • грошова політика держави

           31. Підприємництво та його функції.

           Діяльність будь-якого  підприємства нерозривно пов'язана  з поняттям підприємництва. Воно з'явилося в економічній науці ще у XVIII ст.

           Підприємництво — активний елемент бізнесу, що являє собою ініціативну діяльність людей з випуску продукції, виконання робіт чи надання послуг з метою отримання прибутку.

           Людей, які займаються такою діяльністю, називають підприємцями. Вони беруть на себе ризик, пов'язаний з організацією нового підприємства, реалізацією нової ідеї чи випуском нової продукції.

           Підприємництво  — це самостійна, ініціативна діяльність, яка спрямована на виробництво товарів та надання послуг з метою одержання прибутку і передбачає здійснення нововведень, використання власних коштів, а також готовність ризикувати. Проте лише одиниці стали справжніми бізнесменами. Адже лише 5% населення, за свідченнями науковців, мають необхідні риси для проведення підприємницької діяльності. Які ж вимоги ставить сучасний ринок перед особистістю підприємця-бізнесмена? Насамперед це:

           • ініціативність та готовність до пошуку нових можливостей;

           • наполегливість у  подоланні перешкод;

           • готовність до ризику;

           • орієнтація на ефективність виробництва та якість продукції;

           • рішучість і  відповідальність;

           • цілеспрямованість;

           • прагнення володіти повною інформацією;

           • чіткість, систематичність, планомірність у роботі;                                        • здатність переконувати людей та налагоджувати контакти;

           • наполегливість; 
                   • незалежність і впевненість у собі.

           Окрім того, серйозний  сучасний бізнесмен повинен бути високоосвіченою людиною, орієнтуватися у складних перипетіях економіки, досконало знати виробництво, володіти необхідною інформацією тощо.

           У сучасній економіці  діють два типи підприємців — підприємець-власник та підприємець-менеджер. Перший тип є власником усього підприємства чи його співвласником, а другий — висококваліфікований управлінець, що не має власного майна і працює за наймом. Його капіталом є талант і знання.

           Підприємницька діяльність різноманітна за своїми формами. Розрізняють виробниче, комерційне та посередницьке підприємництво.

           Виробниче підприємництво спрямоване головним чином на випуск товарів чи надання послуг. Воно представлене підприємствами різних галузей, закладами освіти, культури, охорони здоров'я тощо.

           Комерційне  підприємництво передбачає проведення торгівельних та обмінних операцій з купівлі-продажу товарів та послуг. В останні роки починає розвиватися фінансовий ринок, де об'єктами купівлі-продажу є гроші, валюта, цінні папери. З'являються і нові суб'єкти підприємництва — комерційні банки, фондові біржі, інвестиційні та страхові компанії.

           Посередницьке підприємництво призначене для налагодження зв'язків між виробниками та споживачами. Такі фірми надають інформаційні, консультаційні та інші послуги і є необхідними атрибутами ринкової економіки. В Україні цей вид підприємництва розвинений ще дуже слабко.

           Зацікавленість держави  у розвитку підприємництва полягає  в удосконаленні структури ринку — стимулюється конкуренція, задовольняються потреби населення, створюються додаткові робочі місця. На сьогодні в Україні у малому бізнесі залучені 53,4% усіх працюючих, що автоматично накладає на державу певні зобов'язання щодо надання гарантій, послаблення податкового тиску, регулювання цієї сфери економіки.

           42. Грошово-кредитна  політика держави

           У періоди виникнення найбільших економічних криз стало  зрозумілим, що без втручання держави  вийти з них практично неможливо. Держава повинна регулювати економіку, сприяючи її піднесенню в періоди спадів та дещо стримуючи в періоди піднесення. Якими ж методами можна здійснювати таке регулювання?

           Виявляється, що основними  інструментами впливу держави на економіку бюджетна і грошово-кредитна політика. Бюджетне регулювання здійснюється через податки, про що йшлося в попередньому параграфі. Тому розглянемо докладніше, як держава проводить грошово-кредитне регулювання.

           Грошова політика держави має на меті контролювати надання кредитів Замками та величину грошової маси (кількості грошей, що перебувають в 5ііу). І Провідна роль при її втіленні в життя належить центральному банку країни. У різних державах вони мають свої назви: в США — Федеральна резервна система, у Німеччині — Бундесбанк, в Україні — Національний банк України. Він регулює кількість грошей в обігу, проводячи операції з облігаціями державної позики. Для збільшення грошової маси центральний банк скуповує їх в комерційних банків і населення, тим самим випускаючи додаткові гроші в обіг. Коли ж вимагається стримати інфляцію, держава продає свої облігації, зменшуючи кількість грошей в обігу. Таким чином через ринок цінних паперів регулюється готівкова грошова маса.