Шпаргалка по "Экономике"

4.    акціонерне тов. – статутний фонд розділений на частини, про пайову участь у статутному фонді свідчить цінний папір – акція.

За територіальною цілісністю і ступенем підпорядкування: головні – це під-ва, які контролюють інші під-ва;

дочірні – це юридично-самостійне організаційне утворення, що здійснює комерційні операції і складає звітний баланс, але контролюється головною компанією;

асоційовані – є формально самостійними, вони залежать від головного під-ва і підпорядковуються його стратегічним цілям; філія – не користується юридичною або формальною самостійністю, не має власного статуту, балансу і діє від імені та за дорученням головного під-ва і має однакову з ним назву.

16.Держава та її економічні функції .

Міра державного втручання в економіку у різних країнах не однакова і залежить від багатьох причин: історичних, політичних, ідеологічних. Сучасна економіка в світі – це змішана економіка, яка функціонує на засаді поєднання механізмів ринкового самоврядування і державного втручання в економіку.

З практичного погляду державне регулювання економіки – це сфера діяльності держави для цілеспрямованого впливу на поведінку учасників ринкових відносин з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Виділяють декілька основних функцій держави:

1.                Створення відповідної законодавчої бази, яка б сприяла нормальному функціонуванню економічної системи; створення і вдосконалення відносин власності;

2.                Захист та підтримка конкуренції. Реалізується як законодавчим шляхом, шляхом податкового регулювання, антимонопольним  законод.

3.                Регулювання цін.

4.                Перерозподіл доходів та багатства від багатих до бідних.

5.                Перерозподіл ресурсів між галузями. Діяльність деяких галузей супроводжується такими втратами, які мають негативний вплив на все суспільство.

6.                Стабілізація економіки. На державу покладається обов’язок  боротьби з інфляцією і безробіттям; методи грошово-кредитної та  фіскальної політики.

17.Аграрні відносини. Особливості функціонування капіталу у с/г

Аграрні відносини – це відносини, які виникають з приводу:

-                    привласнення й використання землі та інших засобів с/г виробництва;

-                    виробництва, розподілу, обміну і споживання с/г продукції та послуг.

Суб’єкти аграрних відносин: суспільство вцілому в особі держави; виробничі колективи (с/г кооперативи, сел.спілки, колгоспи, підрядні і орендні формування); індивідуальні виробники (фермери, сімейні та індивідуальні господарства, колгоспники, службовці)

Агропромислова інтеграція – це процес зближення галузей, які технічно, економічно, організаційно тяжіють до с/г. Завдяки подібній інтеграції формується АПК який включає безпосередньо виробників у різних підгалузях с/г, виробників знарядь праці для с/г і під-ва, що здійснюють обслуговування с/г сектору (переробка, транспортування, реалізація). Організаційною формою АПК виступає агробізнес, тобто великі багато профільні агропромислові під-ва.

Особливості аграрних відносин:

-                    земля – це головний об’єкт і засіб виробництва. Усі землеробські знаряддя і засоби праці, які б досконалі вони не були, служать для того, щоб за допомогою їх обробляти землю. Від якості землі та її використання залежить продуктивність рослинництва. Така важлива галузь с/г, як тваринництво може успішно розвиватись лише на основі ефективного використання земельних угідь.;

-                    сезонний характер виробництва;

-                    кінцевий результат є сума зусиль природи і людини;

-                    складність і різноманітність економічних зв’язків.

Закон „Про форми власності на землю” передбачає державну, колективну, приватну форму власності, а також власність іноземних громадян.

Важливе місце має економічна оцінка землі. Вона означає визначення цінності землі й має такі показники: валовий продукт землеробства (продуктивність земель при досягнутій протягом ряду років інтенсивності землеробства) і окупність витрат (кількість продукції на одиницю витрат); диференціальний дохід від землеробства (величина додаткової частини чистого доходу, яка утворюється в результаті більш високої продуктивності праці на відносно кращих землях порівняно з гіршими). Всі землі поділяються на 3 групи: кращі, середні, гірші.

Аграрні відносини тісно пов’язані з власністю на землю. В Україні проведено розпаювання землі та приватизацію. Приватизація – це етап роздержавлення, який передбачає передання працівникам символу власності на частину засобів виробництва або продаж їх у приватну власність. Приватизація у аграрній сфері повинна була вирішити два завдання: забезпечити функціонування високоефективного с/г і відродити селянство, здатне вести виробництво на рівні світових стандартів.

В умовах товарно-грошових відносин виникає особливий вид доходу, що пов’язаний з утворенням ренти. Вона властива насамперед с/г.

Земельна рента – це нетрудовий дохід, який отримує земельний власник. Підставою для отримання такого доходу є право власності на землю. Сучасна капіталістична рента виникає на основі прикладання капіталу до землі й тому виступає в загальній масі додаткового продукту як надлишок над середнім прибутком.

18. Економічні відносини в кредитно-банківській сфері. Вплив грошово-кредитної політики на рівень суспільного          виробництва.

Підприємства усіх форм власності поряд із власними коштами використовують позичені фінансові ресурси, до яких належать банківські кредити. Усі під-ва мають рахунки і різноманітні партнерські відносини з комерційними банками, мають доступ через них до банківських кредитів. Національний банк здійснює державну політику в сфері грошового обігу та кредиту, координує роботу комерційних банків, здійснює контроль за їх діяльністю. Безпосередньо під-ва Нац.банк не обслуговує. Всі напрями діяльності між під-вом і комерційним банком регулюються двосторонніми договорами. Законодавством У. встановлено, що кожне підприємство має право відкривати розрахунковий рахунок в одному або декількох комерційних банках, який використовується для проведення розрахунково-касових операцій.

Банки й банківська система. Структура банківської системи та її еволюція. Найважливіший елемент банківської системи — банки. Базовими операціями банку є акумулювання коштів, надання їх у позичку та здійснення розрахунків між економічними суб'єктами.

Банки виникають на основі розвинутих товарно-грошових відносин й існують у декількох суспільно-економічних формаціях (феодалізм, капіталізм, соціалізм). Поняття "банк" походить від Італійського слова "banca" (лавка, на якій середньовічні міняйли розкладали монети для обміну).

Банк — особливий фінансовий інститут, що акумулює грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери тощо), надає кредити, випускає в обіг гроші та цінні папери, здійснює грошові розрахунки, операції з золотом та інші функції.

Кредиторами під-в можуть бути: банки та спеціалізовані кредитні та фінансові інститути, інші підприємства, держава та міжнародні фінансово-кредитні установи через уповноважені банки. Кредит може надаватися у товарній та грошовій формах. Кредити, які надаються комерційними банками за терміном надання поділяються на:

-        короткотермінові (строком до 12 місяців),

-        середньотермінові (1-3 роки),

-        довготермінові (від 3 років).

Довготермінові і середньо термінові кредити надаються підприємствам на капітальні вкладення, пов’язані з реконструкцією, технічним переозброєнням, впровадженням нової техніки і вдосконаленням технології виробництва. Короткотермінові кредити можуть надаватися підприємствам для придбання виробничих запасів, для погашення сезонних витрат, витрат на освоєння випуску нових виробів, на придбання товарів не власного виробництва для реалізації, напівфабрикатів для подальшої обробки, у разі потреби підприємств у котах для розрахунків з робітниками і службовцями по заробітній платі.

Рушійним мотивом кредитних відносин є отримання додаткового прибутку суб’єктів кред.віносин: кредитор отримує його у вигляді відсотків на кошти, надані у позику, а боржник – у вигляді прибутку на одержані кошти, використані у підприємницькій діяльності чи на розширення власного споживання. Завдяки цьому кредит справляє важливий стимулюючий вплив на поведінку екон. суб’єктів.

Інструменти монетарної (грошово-кредитної) політики:

1.)операції на відкритому ринку – найпоширеніший метод, який полягає у купівлі-продажу цінних паперів Центральним банком у комерційних банків, інших фінансових та нефінансових організацій, фірм, домогосподарств. Коли Центр. Банк купує цінні папери тим самим маса грошей в обігу збільшується, що веде до зменшення ставки відсотку, гроші стають дешевшими. Це є політика дешевих грошей. Продаж цінних паперів навпаки веде до вилучення грошей з обігу. Як наслідок грошей стає менше і ставка відсотку зростає. Така політика має назву „політика дорогих грошей”.

2.)зміна облікової ставки. Облікова ставка – це відсоток, який має сплатити комерційний банк Центральному за наданий кредит. Якщо Центр.банк збільшує облікову ставку зменшуєтсья можливість комерційних банків видавати кредити населенню, це призводить до росту відсоткової ставки – це є політика дорогих грошей. Зменшення облікової ставки призводить до зменшення ставки відсотку – це є політика дешевих грошей.

3.) зміна норми резервування. Збільшення норми резервування веде до скорочення маси грошей – це є політика дорогих грошей і навпаки.

Політика дешевих грошей використовуєтсья для стимулювання виробництва, політика дорогих грошей – для стримання інфляції.

Переваги монетарної політики: її можна швидко змінити; більш захищена від політичного тиску; менш помітна порівняно з фіскальною (загалом її насліки відчуває населення). Недоліки: циклічна асиметрія – проведення політики дешевих грошей не в повній мірі спричинює збільшення обсягів виробництва;не завжди є підприємці, готові ризикнути; гроші можна взяти не для інвестування, а погашення позик.

19. Фінансова система і фінансова політика держави.

Фінанси – це грошові фонди які утворюються у процесі відтворення.

Складові частини фін. системи: фінанси суб’єктів госп-ня; бюджетна система; позабюджетні фонди; фінанси невиробничої сфери; фінанси нас-ня; зовн.держ.фін. зобов’язання; фінансова інфраструктура.

Фін.система складається з 3 взаємопов’язаних підсистем:

-        державні фінанси,

-        фінанси п-в,

-        фінанси населення.

державні фінанси – це зосереджені в розпорядженні д-ви грош.фонди і відповідний механізм їх формування та використання.

Фінанси п-в – це сукупність грош.ресурсів, що забезпечують процес відтворення на п-ві, форм і методів їх утворення та витрачання.

Фінанси населення  функціонують у вигляді фондів, що формуються у громадян з їхніх доходів, отриманих за рахунок трудової господарської, підприємницької та ін.видів д-ті.

Основною частиною фінансових ресурсів країни є доходи бюджету.

Бюджет – це план утворення і використання фінансових ресурсів. Доходи бюджетів утворюються за рахунок надходжень від податків, зборів і інших обов’язкових платежів. Видатки здійснюються за такими напрямками: фінансування економічної діяльності, витрат на державне управління, національну оборону, забезпечення громадського порядку, витрат на науку, освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення. Збалансованість бюджетів є необхідною умовою фінансової політики держави. В Україні, яка трансформує свою соціально-економічну систему, здійснює перехід до ринкових умов господарювання, бюджет виконує роль основного регулятора цих процесів.

Стан бюджету як фінансового плану характеризується трьома показниками:

              рівновага доходів і видатків;

              бюджетний надлишок (профіцит) — перевищення доходів над нормативними видатками;

              бюджетний дефіцит — перевищення видатків над постійними доходами (податкові та неподаткові надходження).

За наявності бюджетного дефіциту встановлюються джерела його покриття (державна позика, емісія грошей).

В Україні бюджет як фінансовий план має певні відмінності від бюджету як економічної категорії, оскільки до нього включаються фонди цільового призначення. Тому для оцінки реальної бюджетної політики необхідно проаналізувати статті доходів і видатків „чистого” бюджету (без цільових фондів).

Включення цих фондів до бюджету зумовлене двома причинами: